Патронатний вихователь - це людина, яка надає допомогу та підтримку дітям, що опинилися у складних життєвих ситуаціях, надаючи їм необхідну турботу, виховання та психологічну підтримку. Роль патронатного вихователя полягає у створенні безпечного та підтримуючого середовища для дітей, допомозі їм в адаптації до нових умов життя та сприянні їхньому розвитку.
У Золотоніській громаді тривалий час була єдина патронатна сім’я Попових. Війна внесла корективи в життя українців, і в громаді нині з’явилися ще дві такі сім’ї з числа ВПО, одна з них переїхала з Авдіївки. Завдяки начальниці служби у справах дітей, сім’ї, молоді і спорту Ніні Засенко нам випала нагода познайомитися з приїжджою родиною. Хочемо й вам розповісти про стійку жінку із стальним характером, патріотку, яка своїм життєвим прикладом і позицією не дає розкисати іншим.
Оксана Ковтун - патронатний вихователь. Ця жінка, як кажуть в народі, пройшла через вогонь, воду та мідні труби, і вирішила поділитися з вами своєю непересічною історією боротьби.
-
- Мене звуть Оксана. Мені 48 років. Родом я з Авдіївки, але майже два роки живу в Золотоноші. Спочатку ми виїхали до міста Енергодар у Запорізькій області, де служив чоловік моєї молодшої доньки. Проте через окупацію ми були змушені швидко залишити місто. А чоловік моєї старшої доньки запропонував нам оселитися в Золотоноші, де він проходив службу, оскільки місто було спокійним, - розповідає подробиці вибору пристанища жінка.
Вищу освіту Оксана не здобула, проте організувала невеличкий бізнес в Авдіївці: мала власне кафе з комплексними обідами. Знайомі запропонували стати патронатним вихователем.
-
- Цю ідею я обговорила зі своїми доньками, зважили всі за та проти. Була рада тому, що вони підтримали мене та стали моїми помічницями. Був момент, коли я зі старшою донькою Олею їздила на навчання в Бахмут, у ту пору вона була вагітною, але маму підтримувала. Ми жартома казали, що поїхали не вдвох, а втрьох з внуком, - охоче відкриває нам завісу сімейного рішення.
Як ділиться Оксана, протягом трьох років функціонування, в їхній родині отримали прихисток 13 дітей. Найскладніше в роботі патронатного вихователя — це допомогти дітям - "їжачкам" адаптуватися до нормального життя. Багато з них, як їжачки, закручуються в колючий клубок і відчужуються від світу. Деякі мають проблеми зі здоров'ям та розвитком.
-
- Під моїм піклуванням зараз перебуває сім`я з трьох діток: дівчинка, якій вже рік та два хлопчики 3,5 та 12 років. Дівчинка не могла нормально харчуватися, мала недостатню вагу для свого віку. Її харчування було обмеженим, бо мати зловживала алкоголем і їй було байдуже до маленької. Коли вона потрапила до мене, їй було лише 7 місяців. Ще є середній хлопчик віком 3,5 років, який майже не міг говорити, лише мугикав. У родині також є старший брат Сівер віком 12 років, який став їхнім захисником і боронив від усяких негараздів. Він брав на себе всю злість матері, щоб захистити молодших від голоду та жорстокості. До школи він не ходив, а коли прибув до мене, практично не виявляв мовних навичок. Проте він був сильним хлопчиком, але остерігався прийняти допомогу сторонніх.
Після того, як матір дітей позбавлять батьківських прав, їх забере рідна сестра до Німеччини, там разом зі ще одним старшим братом вони готують усі необхідні документи для того, щоб нарешті їхня велика сім'я могла бути разом.
-
- Мати використовувала дітей, щоб отримати гуманітарну допомогу. Вона переписувала їх у різні центри, отримувала гуманітарку і продавала. Ця ситуація породила безліч проблем. Коли я привезла дітей в Золотоношу, ми змогли вирішити всі питання, що виникли, завдяки допомозі служби у справах дітей, сім'ї, молоді та спорту. Незважаючи на те, що були подані скарги від їхньої матері на мою діяльність як патронатного вихователя, службовці ретельно дослідили ситуацію та підтримали мене, спираючись на факти, тому діти залишаються під моєю опікою, а суд продовжує розглядати справу про позбавлення її батьківських прав.
Також чекає вирішення своєї подальшої долі дівчинка з іншої родини, яку доставили родині Оксани працівники служби у справах дітей напередодні нового року. Дитина має дуже складний характер, як і більшість дітей, яких влаштовували після повномасштабного вторгнення. Це справжні діти війни, бо всі вони з рідної для жінки Донеччини. Малеча, окрім жахів військових дій потерпає ще й від батьківської байдужості, які надали перевагу задоволенню своїх потреб, і за алко- та наркозалежністю забули про безпеку та потреби дітей.
Для кожної дитини пані Оксана створює розклад, умови та правила, щоб вони могли рости самостійними та готовими до життя у суспільстві. Звичайно, намагаючись забезпечити їм веселе дитинство, розваги та їхній особистий розвиток, що так не вистачало від рідних батьків.
-
- З дітьми, яких я вже виховала і які перейшли до інших сімей або повернулися до своїх рідних, підтримую зв'язок. Але це залежить не від мене. Звісно, деякі діти час від часу звертаються до мене, але є батьки, які не бажають, щоб їхня дитина спілкувалася з іншою «мамою» чи вихователем і роблять все, щоб цього уникнути. Я ж просто виконую свою роботу, виховуючи дітей, даруючи їм тепло і ласку.
Робота Оксани непроста, але вона відчуває велике покликання допомагати цим дітям.
-
- Я сама росла у складній багатодітній сім'ї і знаю, наскільки важлива підтримка та виховання для успішного майбутнього дітей. І, на жаль, багато матерів не розуміють своєї відповідальності перед дітьми.
Пані Оксана з внучкою
Оксана вважає, що ніхто не заслуговує на таку долю, але кожен з нас може зробити світ навколо себе трохи кращим, надаючи допомогу тим, хто її потребує.Підтримуючи своїх дітей, яких ви привели в цей світ. Бо більше у них нікого, окрім вас немає.
Донька пані Оксани - Ольга
Наприкінці розмови Оксана Григорівна зазначила, що скоро буде 2 роки відколи вони в Золотоноші.
-
- Нас гарно тут прийняли. Працівники служби у справах дітей, сім’ї, молоді та спорту постійно підтримують нашу родину, кваліфіковані психологи та фахівці з соціальної роботи Центру соціальних послуг та поліції допомагають працювати з дітьми, але думками я вдома, в рідній Авдіївці. Слідкувала за новинами. Дуже боляче було спостерігати за тим, як рф знищувала місто. Дісталось і будинку, в якому я проживала… Наші змушені були залишити Авдіївку, але я впевнена, що незабаром ми повернемось додому. Авдіївка – це Україна, була і є!
Автор - Лілія Титаренко
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити
