День, який розділив життя на три, здавалось би, незалежні, але й органічно поєднані частини. Рубікон. День, який розділив життя на «минуле», «теперішнє» і не зовсім зрозуміле «майбутнє». Позаду – 20 років сімейного життя, за яким книжки писати можна. Двоє дітей і купа спогадів та вражень, відчуття того, що кожен день ти живеш, а не існуєш. Теперішнє – обходиш, як-то кажуть, десятою дорогою Алею Пам’яті у парку (хоча вона дійсно потрібна), переймаєшся за ескіз майбутнього пам’ятника, думаєш про своїх дітей. Попереду? Ось про це в кінці. Спершу спогади і свої думки.
6 лютого 2023 року… День, який розділив життя. 11:00, буденний дзвінок і буденна розмова про те, що «там» усе спокійно, працюють далі. Попереду – перша за рік служби 10-денна відпустка, а також автомобіль, котрий уже налагоджений хлопцями із «Холодного Яру» і готовий до відправлення. Ігор просив цей автомобіль давно, побратими почули. Потім перестав запрошувати його необхідність, адже погодні умови на їхньому місці дислокації взагалі не дозволяли довезти бодай щось. Налагодилась погода, проте змінилась ситуація на фронті. Отой дзвінок – він був незвичним. Вперше я з-поміж звичних фраз про те, що «все спокійно», почула канонаду. Раніше він беріг мене, телефонував лише тоді, коли тихо. Нині ж сховатися не було де. Проте й заспокоїв. Як завжди, «все добре».
О 15:00 – другий дзвінок. Як виявилось, уже роковий. Телефонували його побратими. Ігор поранений, без свідомості. Забрати неможливо, саме зараз тривають бої, лише під вечір є змога. Я – на телефоні, я підняла усіх, кого лише можна. Результат – карета медичної допомоги таки під’їхала на допустиму відстань, а хлопці відчайдушно тягнули Ігоря і завантажували на БТР, щоб терміново евакуювати та надати допомогу. Не доїхав… Медики лише констатували смерть. Як потім мені пояснювали фахівці, насправді смерть настала відразу. Травма голови – несумісна із життям. Єдине – сильне серце, котре відмовлялося здаватися. Тому й побратими завзято тягнули його, адже фіксували і дихання, і пульс, запевняючи мене, що він живий.
А потім… Потім довго ніхто не наважувався повідомити мені. Розумію, щемливий момент. Тоді вночі я збиралась їхати на фронт, шукати свого чоловіка по лікарнях. І дивувало – чому мене відмовляють («та ми не проїдемо блок-пости», «та де ж вночі ти знайдеш щось»), а також пропонують седативні пігулки. Дізналася вже вранці. Від сторонніх осіб. Медикаменти дали своє, поховання Ігоря майже не пам’ятаю, чесно кажучи.
День, який розділив життя
Минуле. Прекрасне минуле. Завзятий та завжди енергійний Ігор, який поєднав у собі такі різні риси та сфери діяльності, що іноді голова обертом. Познайомились ми з ним у 2002-му році. Просто до одногрупників приїхала на річницю дитини. У травні познайомились, у листопаді вже відгуляли весілля.
Війна… Просився туди він ще у 2014-му році добровольцем. Не взяли. Так сталося, що в дитинстві його збила автівка, відтоді проблеми зі спиною і непридатність до військової служби. Усі роки АТО/ООС часто відвідував фронт, волонтерив. Так, власне, й познайомився із ще одним нашим полеглим Героєм – Дмитром Прокою «Чеченом».
24 лютого 2022-го змінило все. Три дні у біганинах в комісаріат – і таки він у списках. Все, назад дороги нема. Чи вважаю я, що загинув він даремно? Ні. Навіть якщо б і вважала інакше, повірте, я б не втримала його вдома. Думками на фронті він був давно. Україна для нього – понад усе. Він готувався сам і морально готував мене. За декілька місяців до «повномасштабки» оформив дозвіл на зброю. Змусив мене здавати на водійське посвідчення: «Так треба, тобі згодиться». Ми не вірили, що це станеться, оця велика війна, але морально готувалися.
Реально ж його мрія була – тактична медицина. Тут теж, до речі, не встиг. Уже мав відправлятись на медичні курси для українських військовослужбовців до Чехії, навіть закордонний паспорт зробив. Ні, поїхали на Схід. Але й там… Не зважайте на посаду «стрілець». Він опікувався медициною в першу чергу (окрім безпосередніх посадових обов’язків), а на мої питання відповідав прямо: «А чому я маю займати чиюсь посаду, я й так виконую функції, без посад». Моя ж місія весь цей час була така: передавати на «передок» необхідні медикаменти, про котрі сам Ігор домовлявся із потрібними людьми. До речі, про останній вантаж особливі згадки. Це було за тиждень до його загибелі. Здивував серед асортименту ліків мене тоді бандаж для коліна. Як потім дізналася, це для Ігоря було. Тягнув дуже ногу…
Про минуле й теперішнє поговорили. Тепер майбутнє. Не будемо лукавити, для мене воно таке, розмите трохи. Так, я витримала. У чомусь допомогла робота і свої професійні обов’язки. Так, я декілька місяців перебувала на лікарняному. Але ж далі треба працювати. Тим більше місія… ну, скажімо так, делікатна і без неї ніяк. Працюю у Золотоніському ДРАЦС. І один із моїх обов’язків – реєстрація полеглих героїв усього району. Тому… щодня я в цій темі. Через мене проходять усі Герої.
Але все-таки, майбутнє. Ось ці двоє дітей. Головна місія, яку Ігор виконав за своє життя. Двоє достойних дітей, які ніколи не посоромлять честь свого батька. Старший син цього року вступив до вузу навіть без пільг (бюрократія затримала офіційне визнання загибелі аж на півроку), і 11-річна донька. Їм обом складно. Повірте, дуже складно. Але. Я вірю, знаю і впевнена, що ці діти – майбутнє української нації. Тому, хоч сльози і ллються, але висновок один – даремно нічого не буває.
Друзі, працюймо далі, допомагаймо один одному, підтримуймо. Усе в нас буде добре! Інакше неможливо!
Таїсія Шивчук,
дружина загиблого Героя Ігоря - «Шамана» Шивчука,
бійця 118 бригади,
кавалера ордена «За Мужність» III ступеня
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
