Це фото нам прислали наші читачі 10 січня. Їх вразила побачена картина. Онук привіз стару зігнуту бабусю до Меморіального парку. Допоміг жінці вийти з машини. З багажника дістав табуретку. Взяв бабусю під руку і вони повільно попрямували до Алеї Слави, де на банері – портрет найріднішої людини, доторкнутися до якої можна тільки серцем. Сподіваємося, що старенька прямувала до загиблого сина (не дай Боже, внука), бо й сама не знає, скільки їй відміряно, чи зможе ще побувати на цьому святому місці.
Стара, немічна вона попросила внука (а, може, й правнука) прихопити маленького низенького стільчика. Ноги вже не ті, довго не вистоїть, а побути з рідним хочеться довше. Розказати, як болить душа, як важко жити, як виглядає його, як уже видивилася усі очі, бо все ще не може повірити, що не рипнуть двері і її кровинка не стане на порозі. Не прийде і не гукне: «Ну, як Ви тут?»
На вулиці морозно. Та старенькій це не завада. Одяглася тепло і рукавички прихопила. Вона окинула поглядом дбайливо розчищену до чорного асфальту Алею Слави.
Чи про таку старість їй гадалося? Чи про таке горе, що довелося пережити на схилі літ, їй думалося? Немає свят в її господі, бо на душі пустка, бо на серці незагойна рана. Тож і йде зігнута до землі бабуся на розмову до рідного сина.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
