Курахове. Місто у Донецькій області про яке до війни золотонісці особливо й не чули. Але після повномасштабного вторгнення рашистів на територію України, у Золотоноші цей топонім сотні разів промовляли родичі й близькі захисників. Адже це прифронтове місто, де довгий час дислокувалися наші рідні тероборонівці.
Курахове стало співзвучним з війною, далеким краєм, де наші виборюють свободу. Високою ціною. Курахове викликало скорботу, сум і тривожні спогади. Курахове нагнітало і змушувало молитися ночами за своїх, за життя.
Корінні жителі Курахового. Чоловік більше 10 років прослужив рятувальником у службі ДСНС. У 2014 нарешті купили свій будиночок. Вісім років робили ремонт: економили, відкладали гроші, але зробили. І почалася війна. Тепер вони переселенці. Жителі Коробівки.
— Спочатку думали що залишимося вдома, куди їхати? Тут наш будинок, все нажите майно, кому ми потрібні? А коли на початку квітня зачинилася лікарня, то виходу не залишилося – вирішили їхати, - розповідає історію переселення з Донецької області Ніна. Її чоловік інсулінозалежний. Цукровий діабет «набув» після полону. У 2015 році виконуючи службові обов’язки, вивозив цінні речі й документи. Його піймали представники ДНР, протримали добу. Наступного разу разом з начальником їхав у Донецьк , щоб викликати саперів (у магазин залетів снаряд і не розірвався) і знову чоловіків затримали. Цілий день протримали зачиненими у машині під палючим сонцем. Без води і зв’язку.
— Ми не перейшли на їхню сторону, вони були не задоволені. Сказали: «Якщо поворухнетесь – розстріляємо!». Викликали свої спецслужби, вони винесли нам вирок: «Розстріляти!». Нас вивели з машини, поставили до стінки й готували до смерті. Стріляли над головами. І так кожні три години. Через нервовий стрес у мене розвився цукровий діабет, - згадує страшні події полону Костянтин. Дивом їм вдалося вижити. У 2017 році чоловіка комісували.
Вирішивши виїжджати з Курахового сім’я за день зібрали всі свої речі. Не могли залишити й хазяйство.
— У нас був причіп на колесах. Коли їхали хотіли на нього прикрутити клітку для курей, але була така злива, що нам довелося курей запхати у сміттєвий бак. Чотирнадцять вмістилося, решту залишили родичам. З собою взяли п’ятеро котів: посадили у ящики з під фруктів і поставили один на один, в два поверхи. У машину посадили дві вівчарки. Місця було мало, тому собаки по черзі змінювали пози протягом дороги: один сидів, друга лежала, потім мінялися, - розповідає про початок подорожі Ніна. - Їхали три доби, ночували на обочині, йшли сильні дощі. За цей час ніхто з котів не виходив у туалет, всі трималися. Мокрі собаки, запах у машині через випарування був дуже сильний. Та ми все пережили.
Зразу донеччани поїхали у Вінницю, там переночували та місця для себе не знайшли. Сконтактували з людьми, які виїхали з Курахового у перший день повномасштабного вторгнення. Вони жили у Подільському й кликали до себе.
— Ми у відчаї поїхали туди. На четверту добу близько дев'ятої вечора ми були в Подільському. Нас чекала староста й запропонували будиночок. Та вже 24 серпня господар садиби сказав, що до нього їдуть родичі із Запоріжжя. Тож, ми знову поїхали шукати собі прихисток, - з гіркою посмішкою розповідає жінка. - Ми їздили й просто питали. Якось із Черкас заїхали на Кедину Гору. Там два магазинчики є. Продавчиня сказала, що їхньому селі нічого немає, треба спитати у Коробівці. Заїхали до старости. Він каже: «Будинок є, але без умов». Кажу, головне, що в ньому жити можна, ще й з тваринами! Одинадцятого вересня ми переїхали.
У хатинці три кімнати, є кухня і газове опалення. Проживання безкоштовне, лише сплата за комунальні послуги. У березні донецька пара забрала всі речі з колись рідного Курахового й остаточно переїхала на Золотоніщину.
Ніна й Костя – обожнюють тварин. У пари чотири чорних коти і вівчарка Берлін. Через таку любов до тварин їм важко було знайти прихисток. Та донеччани не зважали – це їхні члени сім’ї, вони мають привілегії, свої місця і безмежну любов хазяїв:
— Від себе хочу попросити людей, які виїжджають з дому, щоб не покидали домашніх тварин. У Мар’їнці після перших обстрілів люди виїхали, а тварин залишили на прив’язі або в будинках. Це був жах. Якийсь Чорнобиль, де тварини вили від голоду й помирали в муках. Обстріли були дуже інтенсивні й люди не могли довго повернутися, а коли випала така можливість було пізно. Краще відпустіть їх на вулицю,щоб у них був шанс. Нам багато хто відмовляв через те, що в нас собаки і коти. Але без них ми нікуди.
Курахове для Ніни й Кості – це рідне, квітуче й незабутнє місто назавжди.
— У нас був спорткомплекс: атлетичні зали, волейбольні майданчики, сауна, фітнес, 50-метровий басейн під відкритим небом (шириною 25 метрів), там проводилися змагання. Раніше на весь Союз таких було 4 чи 5. Населення міста - 18 тисяч. Є Курахівський професійний ліцей і фаховий коледж, - з посмішкою й іскорками в очах розповідає про рідне місто Костянтин. - Прекрасний парк з дитячими майданчиками, нещодавно облаштували ще й локацію для катання на скейтбордах. Є альтанки для відпочинку, багато квітів і фонтани. Аптеки на кожному кроці, магазини, маркети, лікарня і три школи. На жаль, одна з них повністю розбита. Там гуманітарку роздавали, її будували ще німці після війни. У нас чудові дороги асфальтовані, тротуари викладені плиткою. Місто повністю освітлювалося вночі - і приватний сектор і багатоквартирники. Лампочки на кожному стовпі. У нас своя електростанція, завод який переробляє металолом. Був красивий ресторан «Донбас»: двоповерхове приміщення. Зараз від нього нічого не залишилося – пряме попадання. А ще в місті багато троянд, цілі алеї. Квіткова, вздовж якої щороку йшли випускники до центральної площі, де їх нагороджували, вітали, й бажали світлого майбутнього...
Повертатися у Донецьку область пара остаточно передумала. Шкода будинку, але треба жити далі й розбудовуватися на новому місці.
— Ми не знали, що таке Черкаси! Черкаси – це картоплю привозили до нас. Тут починаєш все заново. Треба завоювати повагу людей, ти хочеш сказати: «Я нормальна, така ж як і ви!». На все потрібен час. Тут прекрасна природа, ліс, я все життя мріяла жити біля лісу. Селяни в тому році гриби збирали, а ми боялися, бо у Кураховому багато отруйних і рідко трапляються хороші. У нас там люди гриби не їдять. Хоча нам казали у Коробівці, та йдіть збирайте, все буде нормально, - сміються.
— У вас тут так тихо, що іноді аж страшно! У нас там постійно промисловість працює: елеватор гудить, поїзд їде, а тут вийдеш і тиша… Єдине, що так багато комарів. Їздили вчора на риболовлю раз попшикалися спреєм від комах, другий – нічого не помагає. Потім рибка почалась ловитися, вже не звертаєш увагу, - сміється подружжя. – З перших днів сусіди дядя Толя і тьотя Таня нам допомагають, цілу зиму кормлять картоплею. У нас бартер: ми їм яйця, а вони картоплю.
Міська влада виділила для переселенців однокімнатну квартиру у Коробівці.
Нові власники хочуть переробити приміщення на двокімнатну квартиру: спальну з окремим виходом на балкон і більший зал, сюди поставити привезений з дому диван.
— Ми дуже вдячні міській владі за надану квартиру. Це дає нам якусь впевненість у майбутньому, потроху зробимо ремонт і будемо тут жити. А ще дякуємо за увагу і постійну турботу старості села Сергієві Кожем'яці.
У квартирі пусто. Стоять голі стіни, підлога зірвана. Із наявного – унітаз у ванній кімнаті і знята ванна у кухні. Ще стоїть газовий котел, але він теж підлягає заміні. У кімнаті відчувається неприємний запах: тут давно ніхто не жив і каналізаційна труба розмерзлася. У квартирі були дерев’яні поли, їх зняли, бо квартиру облюбували щурі.
— Тут валялися величезні засушені гризуни і кісточки чиїсь, качани з кукурудзи. Нори з підлоги йшли до підвалу. Будівельне й інше сміття з квартири вивозили близькі місяця, - розповідають переселенці. - Тут дітки маленькі живуть, тому ми потихеньку все робимо. Я приїжджаю годин у 10 ранку, до 14-15 поробив і все. Сам по собі ніби ще молодий, а цей «сахар» (цукровий діабет) змушує часто перепочивати, - сміється чоловік. - Дякувати Богові, що нас з хати не виганяють. Пенсія у мене 6 тисяч гривень, тому потроху будемо працювати. Може біля квартири нам виділять якусь ділянку, ми там поставимо сарайчик для курей, посадимо виноград і полуницю, щоб город свій був.
У підвалі хазяйновитої пари вже стоять закрутки. Двері викрашені,стіни побілені. «Я люблю закатувати, а чоловік любить їсти!», - сміється Ніна.
На питання, чи треба в чомусь допомога, пара відповідає:
Такі пари надихають. Скільки їм довелося пережити, а вони: «Та все добре, ми потихеньку справимося!». На новому місці - добре, у порожній квартирі – все зробимо, продукти харчування – у нас по бартеру. І все на позитиві. Дякуємо, що ви обрали нашу громаду, будемо раді завітати на новосілля!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
