Наскільки багатими на враження є ті, хто мав змогу відчути у дитинстві щастя босим ходити по траві, насолоджуючись її прохолодою та м’якістю. Наші предки, ба навіть дехто із наших дідусів та бабусь, мали таку нагоду чи не щодня. Адже домівка – не була затишною без вдало застеленої долівки, а застеляли її саме травою.
Це сьогодні ми звикли до підлоги, а раніше – це була саме долівка. До 20 століття вона була переважно глиняною. За нею не забували доглядати – щосуботи і перед святами змащували спеціальним розчином і, коли вона висихала, застеляли пахучим різнотрав’ям. Використовували для цього татарське зілля, м’яту, чебрець тощо.
Українська хата взагалі багато в чому відрізнялася від сучасних помешкань українців. Хата – то цілий світ українського селянина, наповнений значущими символами: Долівка зв’язувала його з Матір’ю-Землею, стіни захищали від ворога, дах – од негоди, а сволок – він нечистої сили.
У традиційній українській хаті долівку завжди тримали в чистоті, замітали кілька разів на день. Годилося мести віником від порога до печі. Заборонялося замітати після заходу сонця і виносити сміття надвір — «щоб не винести господаря», «щоб не вимести щастя». Щотижня долівку мили, підмазували рудою глиною.
Тож, мабуть, ви вже зрозуміли, що долівка – це чи не сакральний елемент помешкання, зв'язок із землею, яка годувала і годує кожного з нас. Тож не може «долівка» бути дерев’яною підлогою чи кам’яним покриттям – адже це вже буде щось зовсім інше.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
