Коли згадуєш 2022 рік – мимоволі постає питання, а що це було? Мабуть, саме "що це?" - найбільш правильне формулювання. Адже "як він минув?" - матиме однакову відповідь: він минув у повномасштабній війні. Тож, важливий контекст. У кожного українця він свій, як і у кожної родини, а також у кожного колективу, установи тощо. Не станемо вдавати, буцімто здатні осягнути, що відчув кожен окремо - і вам не радимо думати, що ви здатні це розуміти про інших - але натомість, хочемо скористатися своєю можливістю нести інформацію до кожного охочого і розповісти: яким був 2022 рік для газети "Златокрай" і сайту Золотоноша.City.
Ми не робили такого раніше, адже не вважали, що це заслуговує на увагу. Навряд чи це скромність, радше - розстановка пріоритетів. Утім, зараз нам здається, що це важливо. Оскільки є внутрішній запит на сповідь, сповідь для історії.
Тривіальність початку: старт року та його плани
2022 розпочався тривіально. Усі радше мали відносний спокій щодо питання "буде чи не буде війна", ніж міркували про можливий початок війни. Звісно, декому було достатньо перших повідомлень від Америки, що почали заполоняти інформаційний простір з кінця жовтня 2021, але віра не полишала... Хоч, насправді, зараз усвідомлюєш, що це досить дивно. Адже у країні, яка вже 8 років провела у полум'ї боротьби за незалежність, по-хорошому, кожен громадянин мусив би бути готовим до початку повномасштабної війни чи не щодня протягом цим двох з половиною тисяч днів, що вже казати про останні місяці 2021 та неповні перші два 2022.
Отож, на старті 2022 року редакція, як і кожне об'єднання, що шукає саморозвитку та вдосконалення, міркувало над змінами. Ми будували плани, ставили перед собою цілі, хотіли втілювати нові рубрики, цікавинки та випробовувати підходи до справи. Наприклад, саме на початку 2022 ми серйозно планували взятися за виготовлення відеоконтенту, аби щотижня публікувати мінімум один ролик на абсолютно різні теми - соціальні, побутові, політичні, різноманітні опитування, перевірки лайфхаків тощо. Але не все сталося, як гадалося. І 24 лютого розпочався інформаційний фронт…
Може здатися, що локальне медіа ніц не важить в умовах глобального зіткнення усього світового порядку у межах російсько-української війни. Але це не так. 24 лютого наш вектор роботи, як і обставини, цілковито змінилися.
Так склалося, що роботу видання підтримувало у колії двоє людей - Алла Капля, яка перейняла на себе спершу обов'язки директора у ролі виконуючої обов'язки, а згодом - стала новим редактором. А також, Дмитро Грановський, який взагалі з 21 лютого перебував у редакції на правах практиканта згідно з навчальною програмою, проте попри власні плани, 24 лютого відчайдушно й жертовно кинувся на порятунок друкованого- та інтернет-видання, які потребували цього як людина кисню у ту мить.
Удвох вони займалися наповненням сайту, який був рупором офіційної інформації, що була надважливою в умовах панічних настроїв навколо. Так, якщо стандартом публікацій на тиждень вважається 19 матеріалів, то цю норму було перевиконано за перші два дні вторгнення. Газета, яка саме 24 лютого мала потрапити до читачів, не прийшла, оскільки зупинилася робота Укрпошти. Тому якийсь час редакція працювала над інформаційними листками, які могла продукувати місцева друкарня. Вони містили найнеобхідніше і розносилися працівниками редакції та однодумцями-помічниками у ручному режимі містом, навіть у вихідні. Щось на штиб листівок, які розкидали з літаків під час Другої світової, але у значно менших масштабах. Так минали перші дні, чи навіть і тижні - повномасштабної війни.
Редакція публікувала офіційні дані, заяви та звернення і хай погляд українців був прикутий до новинних гігантів масштабу країни, кожен волів знати, що відбувається безпосередньо на Золотоніщині, про що свідчив трафік відвідин сайту та перегляди публікацій.
Рік волонтерської боротьби та громадянського спротиву
Потихеньку, світ набував звичних обарвлень і стабілізувався. Ми почали звертати увагу на речі, які здавалися пересічними у ті перші десятки годин від початку прильотів. І, коли редакція змогла поновити свою повноцінну діяльність у повному складі - погляд наш упав на тих, кому і був присвячений цей рік. Ні, не на військових. Їм буде присвячене це десятиліття щонайменше. На тих, хто втримав тил. Звісно, сюди можна віднести будь-кого, хто продовжив працювати, сплачувати податки тощо. Навіть тих, хто відсторонився, кому забракло мужності чи бодай розуму визнати, що він причетний до цієї війни, але хто продовжував при цьому лишатися надавачем і отримувачем послуг, відповідно - частиною економіки. Однак, мова йде про людей у тилу, які не шкодували свого часу, буквально свого життя. Про волонтерів. Адже це був рік, який у тилових мемуарах можна присвятити саме цьому терміну.
Очільник однієї із Золотоніських громадських організацій якось сказав нам у інтерв'ю: волонтер - це не скинути пару разів кількасот гривень чи принести раз-два гречку у пункт збору, ні; волонтер - це той, хто займається цим щодня і щомиті, жертвуючи власними ресурсами, інтересами і головне - часом. Це дійсно так. І ми згодні з цією тезою, безапеляційно. Але хай би там як, кожен, хто віддав бодай копійку, вже був кращим за тих, хто лишався байдужим. І у цьому тексті ми робимо виняток, оскільки готові сказати - абсолютно кожен, хто був задіяний від 24 лютого - а не рухався у бік польського кордону - має право хоча б частково вважатися волонтером і отримати дещицю лаврів від приналежності до терміну "Рік волонтерства".
2022 – це рік волонтерів, з десятками котрих ми побесідували, передали їхні думки та розповіли про їхні вчинки на шпальтах газети і сайту. 2022 - рік рідних незнайомців, переселенців, які повідували свої непересічні та подекуди жахливі для ламкої психіки історії, ті, хто втратив дім, але не втратив віру в Україну, не став поплічником чи заручником окупантів, а, покинувши усе, щоб прибути підтримувати боротьбу у тилу. 2022 - рік героїв: як тих, хто і понині боронить нашу землю, так і тих, хто вже спочиває у ній з миром, кожного з яких ми неодмінно згадуємо у своїх друкованих та інтернет ресурсах, адже можна забрати тіло воїна, але не його дух, пам'ять про який житиме вічно.
Що змінилось для нашого видання?
Настав період, коли ми були змушені відмовитися від класичних 16 сторінок газети, через загальне здорожчання рівня життя. Якщо сайт їсти не просить і витримує будь-який обсяг авторського розмаху пером, то газета вимагає сплати за кожен видрукуваний символ. Попри труднощі, ми дотрималися своїх обов'язків перед підписниками і випустили у 2022 всі 52 номери. Щоб вмістити більше цінної інформації, довелося відмовитися від телепрограми. Звісно, були невдоволені, адже навіть у контексті війни багатьох цікавить більше "сад, дім та город". Але все ж, ми витримали цей штурм та зрив телефону.
Хоч війна вибила нас з ритму планів, зокрема щодо задуму з відеоконтентом, згодом вдалося частково опанувати ситуацію і повернутися у русло. Так, за 2022 ми відзняли 55 повноцінних відеоматеріалів від коментарів експертів та посадовців різного рівня до цьогорічних новин – художніх відеоматеріалів.
Щотижня читачі сайту могли споглядати обов'язкові 19 публікацій - по три у будні та по 2 у вихідні. Подекуди, публікацій було і більше, адже інакше би багато подій лишалося поза увагою. Це змушувало працювати на межі, але все ж...
Попри все, ми пишаємося роботою редакції, яка мала і має незмінну мету - продовжувати насичувати своїх читачів якісним контентом: історіями про людей - фахівців, волонтерів, переселенців, діяльність політиків та історіями військових. А також, більш пересічними, але водночас важливими у контексті життя громади новинами про ті чи інші події. Із цікавого і на підтвердження тези про рік волонтерства – на 10 з 52 номерів, першу сторінку газети посідали волонтери. Це були як поодинокі громадяни, так і організації, котрі всі як один прямували за спільним знаменником - шляхом перемоги.
"Златокрай" і Золотоноша.City робили усе, щоб вижити. Щоб писати про людей і для людей. Щоб не стати заручниками обставин. Адже війна вже триває майже рік повномасштабно і 9 загалом. Проте, лише ми самі будуємо свою долю і лише нам вирішувати - чи ми заручники обставин, чи навпаки - керуємо ними. Не зупиняйтеся, розвивайтеся, працюйте над собою і беріть цей екзестенційний досвід. Адже війна - це саме досвід. Десь страшний і нещадний, утім все ж досвід. Не існуйте думкою, що продовжите жити, коли все скінчиться. Оскільки "все скінчиться" не настане ніколи і поточні виклики зміняться новими. "Златокрай" лишився вірним собі і тим, хто був вірним йому. І головне - не опустив руки. Тож і ви не опускайте. А щоб це було простіше - читайте нас. Оскільки українці сильні, доки об'єднані!
30 січня цього року «Златокраю» виповнилося 104 роки. Видання переживає свою третю війну. Разом із містянами газета витримала і першу, і другу світові війни, тож пройде і цю, національно-визвольну.
Разом до перемоги!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
