За час повномасштабного вторгнення до Золотоноші прибуло близько 3000 українців. Для когось наше місто стало «перевалочним пунктом», хтось віднайшов тут безпеку для себе на кілька місяців, а деякі злилися з золотоніським людом, вподобали нашу енергію і вирішили тут осісти.
На сторінках нашого видання ми вже знайомили читачів з переселенкою з Миколаєва Оксаною Євтушенко, Тетяною та Андрієм із Волновахи, муралісткою Яною з Харкова. Наразі пропонуємо вам познайомитись із представницею східного регіону України, уродженкою міста Лисичанськ Юліаною Теличко.
Власники пухнастих домашніх улюбленців напевне вже бачили дівчину у стінах ветклініки «Шанс», де вона працює ветеринаром. Перше наше знайомство з Юлею відбулося після операції дитинчати козулі, яку провели ветлікар Олександр Троян та лікар-ортопед Юрій Мазур. Детальніше про причини переїзду та вибір міста - читайте далі.
22 лютого разом з працівниками Лисичанської ветаптеки Юля безтурботно та азартно ліпила сніговика на вулиці рідного, мирного міста, а вже за два дні прокинулася від вибухів.
- Ранок, п’ята тридцять, я здригнулася від звуків вибухів. Телефонують дівчата з роботи, питають: «Чи чула вибухи?» Намагаюсь не панікувати, - розповідає про перші години ранку 24 лютого. Тоді вибухи підтвердилися. Начальник наказав сидіти вдома. Відразу про переїзд не думали. Всі чекали, що день-два і все скоро закінчиться. Того дня вдома почала збирати тривожну валізку, на всякий випадок. Трохи замріялася. Із задумів вивів черговий гучний вибух. Грякнуло так, що шибки у вікнах затремтіли.
Весь березень дівчина працювала у ветаптеці сама. Людей було дуже багато, прийоми не вела, в основному містяни в паніці скуповували корм. Батько привозив молоду ветеринарку на роботу на 2-3 години. Було тривожно, у повітрі висіло напруження, а поруч, через 2-3- вулиці, зривалися снаряди.
- У 2014 році було голосно, лунали вибухи. Але все швидко: зайшли-вийшли. Два тижні посиділи і наші ЗСУ відкинули окупантів. Цього разу ми зрозуміли, що це надовго. Місто Сєвєродонецьк спалене окупантами. Це за 5 км від нас. Рубіжне – поруч – бомблять, а там мої родичі. Вирішили, що треба виїжджати. Та й чоловік, військовий, наполіг.
До від’їзду готувалися ретельно. Речі спакували у дві машини і причіп.
7 квітня Юля з батьками і пухнастим чау-чау Таєм виїхала з Лисичанська.
- Я з тих дітей, які навчаючись, жили у гуртожитках, і мені добре відомо, що приїхавши в новий дім, потрібно багато кухонного приладдя та й речей першої необхідності, на які завжди витрачається багато коштів. Тому ми по максимуму завантажили транспорт: кавоварка, каструлі, навіть подушки з Лисичанська. І, звісно, найголовніше - три мішки собачого корму.
Там не затрималися - проблеми із квартирою. Багато людей, у місті великий потік переселенців – відповідно квартири і будинки розібрали дуже швидко. Переночували в машині на стоянці. Зранку виїхали до Золотоноші.
- Років три тому чоловік служив у місцевій військовій частині. З тих пір залишилися друзі, які й запропонували квартиру для проживання.
У Золотоношу переїхала лише з мамою. Тато повернувся до рідного міста. Там у нього батьки і рідні, які через хворобу не можуть виїхати з міста.
На роботу хочу! Усе вмію, усе роблю!
Про роботу спочатку не думали, жили на заощаджені кошти, доки трохи прийшли до тями після лисичанських подій, емоційного виснаження. Довгі черги людей за продуктами, завищені ціни, вибухи і думка «Як прожити день сьогодні?» – супутники того життя – надовго закарбувалися у пам’яті.
— Роботу шукала за професією, мені сказали, що це все дарма, бо в Золотоноші є ветеринарний ліцей, тому таких лікарів - хоч греблю гати, - сміється дівчина. – Мені було шкода, я люблю свою професію, маю чималий досвід та війна вносить свої корективи – почала освоювати нову.
Якось до піцерії зайшла Ангеліна, працівниця ветаптеки. Юля відразу до неї, чи немає вакансій? «На жаль, ні. Все зайнято». Другий раз приходить. Знову: «Чи не з’явилось місце?» - «Поки ні».
— Тут якось телефонує Ліна і питає чи можу я за десять хвилин підійти до них на роботу. Я кажу: «Біжу!»- сміється, згадуючи хвилини щастя від очікування працювати за професією Юлія Олександрівна. – По дощу забігаю до Васильовича. Кажу: «На роботу хочу! Все вмію, все роблю!». Поспілкувалися, каже мені: «Приходь завтра». Ще через день я вийшла вже на повну зміну. А за два дні мене взяли на роботу. Мені тут дуже подобається, колектив щирий, ми - як одна сім’я. Найсмішніше, що в нас всі в колективі Олександровичі по-батькові, а наш головний – Олександр Васильович. Він виходить, як батько наш. Дуже дякую Васильовичу, що довірилися й дали таку можливість працювати тут.
Мрію, щоб все відбудували
Лисичанськ – Луганської області. У школі українську мову вчили, проте в побуті послуговувалися лише російською.
— Коли вийшов закон про спілкування на роботі українською мовою, я собі думала, як я буду робити анамнез, як ставити питання про дихання, про температуру, якісь клінічні ознаки? А виявилось, що все не так страшно. Українською говорю з людьми без проблем.
Перші тижні, як тільки дівчина з мамою переїхали в Золотоношу, вони користувалися продуктовими наборами від волонтерів. Наразі, за словами Юлі, із забезпеченням вона вже справляється сама.
- У мене є «довідка переселенки». Але я не ходжу до волонтерських пунктів, я працюю, мені всього достатньо: донатимо на ЗСУ, підтримуємо фінансово кожен збір золотоніських волонтерів чи військові потреби.
За словами Юлі, вона вже призвичаїлась до золотоніських буднів. Хоча, деякі звички з того часу залишились і зараз, як, до прикладу, миття голови звечора. Дівчина твердо впевнена, що доглядати за волоссям потрібно лише ввечері, бо зранку може не бути світла чи води.
Після перемоги Юля хотіла б подивитися на рідне місто. Про повернення говорити зарано. Каже, місто – розбите, інфраструктури немає. А от побачитися з родичами, обійняти тата…
- Мрія побачити Лисичанськ, таким як був – це нереально. Про це боляче думати. Та мені вже і звідси важко буде поїхати, - вкотре посміхаючись акцентує увагу на команді ветклініки. - Мрію, щоб все закінчилося, мрію, щоб все відбудували. А робота – це справа часу. Руки є, зможемо відбудувати.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
