6 березня. Сьогодні ранок почався краще. Зв’язку вже нема ніде і ніякий оператор не ловить. В бункері такі прості людські потреби, як, наприклад, покупатися — фантастика. Але нам випав такий шанс. І ми з Мар’яною пішли. Ой даремно. Я вперше вийшла на вулицю після тих вибухів. Страшне видовище. Велика дірка на другому поверсі. Всі інші будівлі також підбиті. Тільки ми зайшли в ту будівлю, де машина для купання, по рації передали “повітря”. Давай ми швидко ховатися. Звідусіль чути постріли. Таки ж дійшли до машини, а вода холодна. І черга. Знову “повітря”.
Якісь жінки, яких я не знаю, бо ж прикомандирована, почали говорити що чого це ми прийшли. Це образило. Мар’яна взяла миски з машини і ми побігли. Це так страшно, що капець. Я бігла за Мар’яною. Вона наказала пригнутися і бігти швидко. Я все виконала як і було сказано. Уявляю цю картину. Два шпиндики-лікарки в бронежилетах і касках з мисками біжать, наче крос здають.
Покупалися ми в тих мисках. Нормально, зате в безпеці. Дівчата потім ходили митися в ту машину, а мені страшно. Вечеряли ми супом, який приготував Влад. Суп був з рисом. Ніколи не думала, що буду радіти таким елементарним речам.
Наступний раз баня була в полоні. Тільки вода завжди холодна.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
