Війна в Україні триває від 2014 року. росія усіляко намагалася замовчувати це і зрештою саме з цієї причини багато хто хибно вважає, що початок війни припадає на 24 лютого 2022. Ворог вдавався до різноманітного фіґлярства – від тривіального, з якого все починалося, «іх там нєт», до розмаїтих вивертів на телебаченні та у риториці пропагандистів. Лише щирий дурень, чи ж то пак, той хто жадає вірити у те, що зручно, міг не помітити, якими протягом 8 років мінливими та сповненими протиріч самим собі були слова та дії кремля. Перекладати відповідальність за власні вчинки, виступати під «чужим прапором», вести проєкти з розробки хімічної та біологічної зброї, а натомість звинувачувати у всьому тому своїх ворогів, чи ж то пак, політичних та економічних опонентів.
Так і зараз – обстрілюючи мирні міста, зрівнюючи із землею Маріуполь та виснажуючи «Градами» Харків, наш ворог судомно намагається перекласти провину у цих воєнних злочинах. Цивілізований світ давно перестав вірити маленькій, злісній та ображеній на всіх і все бункерній людинці, проте тепер вже точно ще й прозрів кожен, хто до цього мав певні сумніви. Лишилися тільки росіяни. А втім, холодильник рано чи пізно повинен побороти телевізор. Питання лишень у тому, а скільки ще Волновах до того часу буде стерто з лиця землі…
Волноваха: початок
Наразі мільйони людей опинилися буквально таки у вигнанні: російська окупація позбавила їх можливості жити своїм життям, у власних домівках, містах та селах. Кому пощастило більше, той мав житло чи ж хоча б кревні зв’язки деінде. Кому менше – доводиться оселятися у приймах. Попри те, що українці щиро приймають біженців, у самих евакуйованих це може викликати стрес та двоякі відчуття. Кожен куточок країни, де наразі небо лишається відносно безпечним, вже прийняв на свої терени певну кількість таких людей.
Золотоніщина не лишилася осторонь і Золотоноша.City вдалося поспілкуватися з жителями Волновахи, які були змушені покинути свою оселю та перебратися до нашої громади, принаймні, на якийсь час.
Подружжя Андрій та Тетяна проживали у Волновасі. Вони не покинули її після подій 2014 року, і до останнього трималися за рідну землю у теперішньому, 2022. Разом з ними виїхали також ще дві родини, їхні знайомі та колеги з роботи за сумісництвом.
Як розповідає пан Андрій, лінія розмежування була близько, тож протягом всіх цих років добре навчилися орієнтуватися, де, як та звідки щось летить і стріляє. На світанку 24 лютого чоловік прокинувся від нехарактерно близького вибуху. «Прильот» стався на другій половині, поділеного залізничною колією, міста.
– Після цього з повідомлення знайомого довідався, що росія оголосила про проведення так званої «спецоперації», що у перекладі на людську мову означає -війна. Спершу подумав, що може фейк. Не було до того явних передумов, які б свідчили, що ось-ось почнеться. Проте таки ж ні, зрештою сам переконався у цьому в інтернеті, - розповідає Андрій Миколайович.
Перший день було світло, працював інтернет, можливість регулярно відстежувати новини. Тому родина прийняла рішення зачекати, не квапитися. Попри те, вони виразно чули канонаду на всій лінії фронту, з різного озброєння – від автоматів до важкої артилерії. Наступного дня жителі Волновахи лишилися без благ цивілізації, ледь-ледь на одному з мобільних провайдерів знадвору вдавалося вловити бодай далекий і примарний зв’язок із зовнішнім світом. Водночас з тим наближалася – і без того не така далека раніше – лінія оборони. Дійшло до того, що кілька снарядів прилетіло у місто на очах героїв нашої оповіді. А після другої доби війни, як розповідає пан Андрій, було чутно неподалік автоматний бій.
– Насичена, тривала стрілянина. Не один магазин набоїв там випустили у ту ніч. Я такого раніше ніколи за 8 років не чув. І все, вирішили, що час нам їхати, аби не лишитися під окупацією агресора.
Протягом ночі родина збирала всю українську символіку, плакати, передвиборчі агітки, у тім числі і прапори – все те добро із жалем спалили.
– Брати із собою – небезпечно, а раптом блокпост ворожий. А лишати на поталу ворогу – теж не годиться. Якби на виїзді натрапили на ДНРівців – була б мені там на місці торба, коли б прапор побачили… - прикро констатує Андрій Миколайович. – «Зніс» під нуль жорсткий диск, позбувся смартфону, роздобув кнопковий телефон і зранку 27 лютого, у чім були, так і поїхали. Нічого не взяли, геть! Міркував спершу, може б якусь бензопилу прихопити, зварювальний апарат чи хоч ключі та ремонтні набори – машину у дорозі, раптом що, ремонтувати. Та так все у думках і зосталося. Взяли маму, двох котів – і гайда…
Виїзд, на щастя, минув без пригод. Їхали майже наосліп, без абиякої інформації, оскільки вже два дні, як втратили доступ до мережі та новин. А головне – тиша. Гробова, суцільна тиша. Як каже пан Андрій – «аби ж хоч десь у той час стріляли, то ми б знали – наші неподалік, бій триває, а так їдеш – і хтозна, може вже у кільце взяли нас».
Терниста путь: з Волновахи до Золотоніщини
– Запитую у Тані: ну що, куди їхати будемо? А вона й каже – «де менше слідів від танкових траків». Зрештою, добулися до перехрестя. Дивимося – там цивільне авто, а неподалік – танк. І без абияких розпізнавальних знаків. Ми аж побіліли. «Розстріляли, чи що воно?». Потихеньку переїхали пагорб, аж глядь – прапор наш! Аж відлягло.
Перші кілька днів подружжя провело у Слов’янську, у батьківській хаті. Плекали надію, що минеться, що швидко назад відкинуть та й усе. Тут же дізналися, до син товариша – загинув. Його зачепило під час обстрілів і хлопець, боровшись добу за життя – помер. На той час ані лікарня, ані бодай якийсь пункт, де могли надати допомогу і врятувати, вже не функціонував.
Товариш – Сергій – посадовив у машину всю свою родину, забрав тіло сина, аби гідно поховати його, і поїхав.
Зрештою, після цілої низки перипетій, дзвінків та подій, пан Андрій зустрівся з друзями у Дніпрі, і вже трьома автомобілями вони поїхали на Золотоношу.
Просуватися довелося фактично навпомацки – всі дорожні знаки квапливо зняли, аби не полегшувати роботу ворогу. Проте Андрій Миколайович про Золотоніщину знав не із чуток – щороку однокласника свого навідував, що у одному із тутешніх сіл проживає.
По прибуттю зареєструвалися, провели ніч у золотоніській школі. А вже після цього потрапили до Благодатного, де їх і прийняла до себе родина місцевого вчителя географії, пана Володимира.
Свій серед чужих
– Коли у 2014 наші добровольці пішли на Схід стримувати орду, стояли вони там у самих лише капцях. Ані спорядження, ані озброєння, ані провіанту. То ми ото зберемося, жінки щось спечуть – то сотню пиріжків (ред. – Небесна Сотня), то сотню кексів, то ще чогось. І несемо їм на пост. А точніше, як несемо: принесли, полишили і гайда по домівках, аби тамтешні, проросійські, не бачили, адже можна було і цеглиною у лоба отримати.
Як розповідає пан Андрій, постійні суперечки та діалоги на підвищених тонах – це те, що супроводжувало його протягом багатьох років. Ба більше, через його українську позицію виникали проблеми на роботі, де він працював від самісінької школи.
Найбільше розчарування, злість, нерозуміння та всю палітру розмаїтих емоцій, як ділиться Андрій Миколайович, відчуваєш, коли люди геть не бажають здійснювати елементарні аналітичні помисли. Так, скажімо, коли прилітає у дах хатини, і чітко видно, звідки саме і хто стріляв – все одно не переконати.
– Здебільшого, це росіяни. Нащадки свого часу завезених при СРСР, чи ж то пак, заробітчани, які оселилися тут ще задовго до 2014. Про що казати, як у них тут навіть рідні ніякої немає і у поминальні дні ми всі відвідуємо цвинтар, а їм – немає до кого йти. Цей менталітет і ця кров роблять свою поганську справу… Проте найбільш прикро, коли ці колаборанти, щойно стає гаряче, кивають п’ятами не в росію, а сюди, до нас, - розводить руками пан Андрій.
Для тих людей, які зараз там, на території бойових дій, записують відео для російських федеральних каналів та загалом для того інформаційного простору, які кликали росію у 2014 та всі подальші 8 років – для них прийшли «асвабадітєлі». Щоправда, їхні літаки, гармати та міномети не надто ретельно добирають собі цілі, визначаючи, чи то «свої» чи «не свої».
– Звільняють вони нас. Авжеж звільняють… Від домівок, від родин, від життя, від рук, від ніг вони нас звільняють, - стенає плечима чоловік.
Як зізнається Андрій Миколайович, все життя він спілкувався російською мовою, проте жодного разу ніхто і слова лихого йому не сказав. Натомість росіяни всі ці роки чинили свої злочини саме під егідою «захисту російськомовного населення».
Також чоловік кількома словами пригадав так званий референдум та проголошення народної республіки на окупованій території. Як один заколотник міг взяти паспорти своєї родини і піти проголосувати за кожного, чи ж то пак, як добропорядні громадяни відмовлялися брати участь та допомагати в облаштуванні «виборчих дільниць». Одним словом, з тверджень пана Андрія, який спостерігав за цими процесами на власні очі – хоч колаборанти і були, проте результати псевдо-референдуму відверто і безсовісно «намалювали».
Що далі?
– Поки що ми тут… Будемо чекати. Днів 10-20 хочеться подивитися, що воно та як, а вже потім приймати виважені рішення. А раптом перемога вже на носі?! Ну а коли ні – то що ж, живі лишилися, то й добре. Будемо жити, думати, як його побут налагоджувати, - ділиться, поки що досить невиразними планами, пан Андрій.
На якийсь час забуваючи про масштабні клопоти, чоловік бідкається, що навіть не скуштував нових сортів винограду, яких загалом мав близько сорока. Ділиться спогадами про персики, завбільшки з кулак, що їх годі було просунути у банку для консервації. Все те – пропаде. Як і оселя без нагляду. Проте водночас зауважує, що хай хоч все з хати там виносять, аби лише стіни та дах уцілили, щоб було куди повернутися.
– Дуже кортить додому, у нашу Волноваху… - зауважує водночас з тим пані Тетяна.
Андрій Миколайович щиро переконаний, що перемога буде за нами. Окрім звичайних патріотичних почуттів, на це вказують також всі можливі факти за майже місяць, доки триває війна. Також чоловік щиро плекає надію, що щойно все це завершиться, кожен, хто кликав «рускій мір», відповідатиме за це. Обіцяє, що особисто докладе руку і не вгамується, доки вони або не сядуть, або не поїдуть до своєї росії. За все треба платити.
– Нашу волю не зламали, ми не здаємося і не падаємо духом. Ця залізна завіса досить стрімко опускається над росією, а нам головне лишитися по цей бік, з цивілізованим світом. І, гадаю, ми вже це зробили, зосталося тільки протриматися ще якийсь час, хоч це і обходиться нам дуже великою ціною… На них всіх чекає справедлива кара, з подальшим розвалом цієї нашої сусідньої тюрми народів. Натомість усім тим, хто допоміг нам, хотілося б принагідно висловити свою подяку, - говорить пан Андрій.
Це і старості Благодатного Дмитру Шевченку, і родині, що прийняла до себе та особисто її голові пану Володимиру, і заодно своєму однокласнику Олександру та його сім’ї, який неодноразово запрошував та надавав таку необхідну у цей час моральну підтримку. Також колективу міської школи №2, який прихистив, нагодував у перший день, і Олені, яка зустріла на автомобілі та супроводила до теперішньої оселі. Також подружжя висловило подяку всім волонтерам, кожному небайдужому і загалом тим, хто не лишається осторонь у таких обставинах і кого, можливо, не згадали.
– Все буде Україна! – такими словами завершив нашу бесіду Андрій Миколайович, житель Волновахи – тієї Волновахи, що з України!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
