Моїй мамі – 54, а її обранцю – 67. Сьогодні у них весілля. Справжнє! З білою сукнею, обручками і рестораном. Мама – дуже красива наречена, від неї струменіє щастя. Я ніколи не бачила її такою сяючою і усміхненою. А ще - закоханою, по-справжньому. Мама заслужила бути щасливою. І я неймовірно втішена, що поруч неї людина, котра її обожнює, - дядя Вітя. Він начебто аж помолодів від щастя, від радості, що мама погодилася стати його дружиною. Він надто довго чекав цієї миті, не нав’язливо, але наполегливо домагався бути за будь-яких обставин потрібним. Їм можна позаздрити, бо у них є найбільша цінність – кохання, яке вони виносили, виплекали і зберегли, незважаючи на пересуди, думки близьких і знайомих.
Моя мама довго не могла відважитися на шлюб із дядею Вітею. Не розуміла, навіщо той штамп у паспорті. Можливо, боялася знову обпектися, як з моїм батьком. А можливо, остерігалася, що я буду проти. Батька я не пам’ятаю. Змалку мені вистачало любові мами і бабусі. Вони опікували мене, намагаючись дати мені все, аби я не відчувала, що росту у неповній сім’ї. Зізнаюся, інколи мені хотілося, щоби мене після уроків зустрів тато. Під’їхав на гарному авто до школи, відчинив дверцята і сказав: “Доню, сідай!» Я так щиро цього хотіла, так віддано про це мріяла, так чітко уявляла цей момент, що він стався наяву! Щоправда, авто було негарне і далеко не нове, а якийсь пошарпаний «Запорожець». Такий же не доглянутий був і батько. У якомусь пом’ятому піджаку, заплямованих штанах та гумових шльопках. Він позвав мене на ім’я, грубо: “Людко, йди сюди!» Я аж здригнулася від несподіванки. Хотіла швиденько шмигнути мимо, щоб ніхто з однокласників не встиг помітити мене з цим чоловіком.
- Як знайти Гальку, матір твою? – спитав безцеремонно. – Мені треба, щоб вона від аліментів відмовилася. Поїхав у контору заводу – кажуть, що вона там не робить…
- Мама очолює бухгалтерію на маслокомбінаті, - відказала гордо. – Чекай її біля прохідної, бо таких далі воріт не пропустять.
Більше нічого ні слухати, ні говорити не захотіла. Швидко почимчикувала. Але додому йти не захотіла. Пішла в парк, хотілося побути наодинці з оберемком думок, що вмить зробили мою головою важкою.
Я завжди пам’ятала батька молодим чорнявим красенем, як на фото, що довго стояло у серванті. Ні мама, ні бабуся ніколи не пояснювали мені причини розлучення батьків. А тепер, коли його побачила, сама все зрозуміла. Чоловік пустився берега. Його пріоритетом у житті стала горілка… Я сиділа на лавці біля озера і милувалася качками, що пірнали у воду, тримаючи хвости над плесом. Алеєю йшла молода пара, чоловік котив дитя у візочку, а жінка тримала його під руку. Подумалося: «Мабуть, і мої так прогулювалися. Коли ж стався перелом? Чому життя пішло не тією колією?» Повз мене пройшла пара літніх людей. Дідусь спирався на дерев’яну палицю, а бабуся підтримувала його. Їхня хода була повільна і розважлива. Вони раз у раз зупинялися, щоб помилуватися природою, бо хтозна скільки ще осеней їм відміряно разом, щоб передихнути. «Як їм вдалося бути в парі до скону? Дар божий чи щось інше?» Постать мами я побачила здалеку. Вона йшла, не поспішаючи. Відчувалося, що важкі думки не дають ходу. Нагнулася, підняла жовтий кленовий листок, потім червоний, ще жовтий… Милувалася своїм букетиком.
- Ой, Людмилко, а ти чому тут? – вмить оживилася налякано. – Щось сталося?
Ми не звикли говорити загадками. Завжди все чітко і начистоту.
- Батько в школу приїжджав…
- І в мене був, - відгукнулася мама, присівши поруч.
Мовчали. А потім Галина вперше за 15 років видала все, що каменем лежало на душі.
- Коля був хорошим хлопцем. Він завжди знав, чого хоче у житті. Дуже комунікабельний. З кимось домовитися – це на раз-два. Як він до мене залицявся! Усі заздрили. Завжди з квітами. Букети ніколи не повторювалися. Одружилися. Хоч мама його була проти, що я ще молода і тільки закінчила школу. Викупив ділянку. Почали зводити будинок. Вигнали стіни. Він мав добрі заробітки на станції, ремонтував автомобілі. Його цінували, мав золоті руки. Інші майстри гуляють, а до Колі черга. Окрім грошей, сунули й могоричі. Дехто «накривав поляну». З цього все й почалося. Став приходити напідпитку. А потім і зовсім п’яним. В усьому свекруха звинувачувала мене. Казала: «Що ти за жінка, що в тебе чоловік п’є?!” А мені й угору ніколи було глянути: ти маленька на руках, конспекти інститутські заочного навчання, їсти приготувати, прибрати, птицю погодувати, ще й на городі лад тримати. Спочатку намагалася по-доброму поговорити. Погоджувався, вибачався. Місяць-другий тримався, а тоді знову запої. Зверталися й до лікарів. «Ні, - кажуть, - якщо людина не має власного бажання лікуватися від алкоголізму, ми – безсилі».
Постійне безпробудне пияцтво призвело до того, що клієнти відвернулися, а власник станції вигнав. Вранці йшов з дому у пошуках роботи, а ввечері друзяки притягували під двері. Терпіла, все сподівалася, що одумається. Перебивалися на мої тимчасові підробітки. А ще вечорами в’язала речі для продажу. Спочатку знайомим, а потім стала виносити на базар. Так соромно було, наче я жебрачка. На базарі, між рядами бабусь, що виносили на торжок домашні речі, мене й побачила мама. Вона заціпеніла, бо я їй ніколи не скаржилася на своє життя. Зібгала весь мій товар, втовкла в сумку і потягла мене за руку з тих торгів.
Того ж вечора ми переїхали до мами. Але, як тільки я знайшла вакансію бухгалтера, ми з тобою винайняли квартиру. Мама допомогла мені з підробітками. Вечорами я вела усю документацію приватним підприємцям. Вони платили добрі гроші. І вже за кілька років ми переїхали у власну 3-кімнатну квартиру сучасного житлового комплексу. Якось так…
Залягла тиша.
- Мам, а давай підемо у кав’ярню, - запропонувала я. – Там за квартал від нашого будинку відкрилася.
Мені хотілося обійняти маму, як маленьку дівчинку, якій пообіцяли купити гарну ляльку, а натомість у магазині сказали, що не вистачає грошей…
Коли в нашому житті з’явився дядя Вітя, вже точно й не пам’ятаю. Вступила до інституту у Києві, приїздила додому двічі на місяць. Якусь мить помітила, що у вітальні завжди стоять квіти. Щоразу свіжі. Знаю, мама любить, щоб був букет у кімнаті, але невже вона сама собі їх купує? А може, то її підприємці?
Йшли роки. Диплом. Робота. Друзі. Сім’я. Діти. Відпустка. Квартира. Новий «Мерседес». Шалений ритм життя.
Якось вчергове підкинувши дітей на вихідні мамі, побачила у квартирі дядю Вітю. Знала його з дитинства. Бо коли ми переїхали у власну квартиру, дядя Вітя допомагав складати нові придбані меблі. Його номер нам запропонували у меблевому магазині. Пригадую, як довго він морочився із шафою-купе, що виготовили на мамине замовлення. Вона аж ніяк не вміщалася у стінну нішу, і дяді Віті довелося проморочитися три вечори з поличками та дверцятами. Але у нього все вдалося і мама лишилася задоволеною. А потім він нам налагоджував сантехніку у ванній, підганяв крани на кухні. Так і повелося: як тільки в домі виникала потреба у чоловічих руках, дядя Вітя був тут як тут. Мама готувала частування, і вони довго гомоніли на кухні.
Цього разу дядя Вітя вийшов нас зустріти не із звичною викруткою та обценьками у руках, а у фартушку з кухні. Мама зашарілася, як школярка, а я зрозуміла, що у них стосунки. Відтоді свою малечу ми закидали до бабусі лише після попередньої домовленості.
Дядя Вітя, як розповіла мама, жив одинаком. Його дружина ще замолоду залишила їх з маленькою донькою, і втекла із далекобійником. Більше про неї ніхто нічого не чув. І не хотів чути. «Вона зробила свій вибір у житті. Тема закрита», - відрізав дядя Вітя і ніхто більше нічого не розпитував…
Сьогодні вони – наречені. Я невимовно рада, що вони зважилися писати спільну книгу свого життя. А ще тішуся, що у мене з’явилася старша сестра, хоч і не рідна. Втішена і моя старенька бабуся, яка зве дядю Вітю не інакше, як «синочок». Тепер у нас велика родина, у якій народжуються власні традиції, окутані нерозтраченою любов’ю і ласкою.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
