Хто з українців не знає той смак – картопельки не із супермаркетів, а із власного городу! Оцей сорт кращий у салат, ось цей – на мундирку, цей – чудово запікати, цей – у страву, а із того – пюре, чи як у нас кажуть – топтанка вийде просто смакота! Картоплю називають другим хлібом, бо без її використання в їжу у більшості людей і дня не минає. Звичайно, у містян тепер надто широкий вибір різних продуктів у різного роду маркетах. Та картопля – є картопля! І її нічим не заміниш!
- Ох і гидкої картоплі напахали сусіди, - казала бабуся, похитуючись на лопаті серед городу і киваючи в бік чужого наділу головою.
- Звідки ви знаєте? Ви ж не можете через сотні метрів бачити, що у їхніх відрах? – цікавлюся, дивуючись.
- Та мені й дивитися не треба! Доста послухати: чуєш як дзвенить відро, бо об нього дрібна картопля б’ється. А коли велика, то вона гупає глухо. Чи й перезимують з таким врожаєм? А повесні будуть напитувати посадкової по людях.
Як у воду дивилася. Що то досвід! «Ні, практика!» - заперечила б старенька.
Картоплі у селах садили багато. По 20-30 відер. Обов’язково намагалися обсадитися до Великодня. А ще у великодню суботу, коли у печі випікалися паски та стелився обійстям дух від домашньої печені, хапали лопату і спішили на город, щоб вкинути відро-друге картоплі у землю. Така була традиція. І вона з року в рік себе виправдовувала: посаджена напередодні Великодня грядка давала найбільший врожай. І картопля була одна в одну – велика та дорідна, без дрібної у кущах.
- Знов пів городу під картоплю відвела! – сердився дідусь, переносячи наготовлені відра на заволочену ділянку. – Он пів погреба лишилося після зими, не поїли.
- Рік на рік не приходиться! – парирувала бабця-«капітанша». – А сім’я добавилася, то треба пахать і на них, - натякала на новонароджених малюків, начебто вони з пуп’янку їстимуть уже картоплю.
На Петра й Павла (раніше 12 липня) картоплю «лякали». Йшли на город з лопатою, щоб підкопати кущ та спрогнозувати врожай. Бувало, що підривали сапою, викочуючи тільки більші картоплини, а менші залишали ще рости. До цього церковного свята вперше готували молоду картоплю, з хрумкими огірочками та запікали молодого півника, що встиг підрости з першого весняного виводку.
Вибирати починали до Першої Пречистої (28 серпня). Щоправда, ця традиція вже була змінена. У 70-80-х роках картоплю вибирали восени, у вересні. Коли дітвора – основна робоча сила – ще не мала великого шкільного навантаження. Вересневу спрагу тамували домашніми кавунцями сорту «Вогник». Вони росли дрібними, на дві пригорщі. Батько їх обчищав, як яблуко від шкірки. Їси цю червону кулю, а солодкий сік тече аж по ліктях. Та найсмішніше, коли городній пил поприлипає до щік та до рук. Сміються діти один з одного, бо схожі чи то на комбайнера, чи шахтаря, у яких біло виблискують зуби.
Вибирали хто гуртом, хто поодинці, традиційно волочачи рядками за собою два відра. Для великої і середньої картоплі та для «свинячої». Дрібну, зазвичай, згодовували птиці чи худобі. А з великої відбирали найкращу для посадки на наступний рік.
Нині мало хто хилитається на лопаті. Вже і не побачиш десь на городі бабусю у хустинці та ситцевому платтячку, яка вибирає картоплю лопатою. Відробили своє – і… пішли за обрій. Усе більше вибирають трактором чи мотоблоком. Для збирання потрібна команда з відрами. Налетіли, як гайвороння, визбирали, пообідали і розбіглися. На плантації все більше жінки та молодиці у бриджах та султанках. Бо чоловіки на війні. Дітей не побачиш. Вони горбатяться над гаджетами, їх батьки надміру люблять і оберігають. «Нащо їм ваша картопля? Дитинство псувати! Ми з відрами змалку…» Це покоління позбавлене відчуття справжнього смаку картоплі. Їм не дано вихоплювати її обвуглену з попелу, де перетліло картоплиння. Та й насолоди прикопченого на кленовій гілці сала батьки їх звільнили.
Традиційно саджали кілька сортів картоплі. Спочатку звали просто – біла й червона. Вже згодом стали розрізняти – «Слов’янка”, «Беллароза», «Пікассо», «Рів’єра», «Слов’янка», «Гранада», «Мелоді», «Солоха», «Тайфун», «Санте», «Американка», або «Рання троянда». Ми ж полюбляли «Калинку». Назвали її самі. Вона була дуже урожайною. Вивернеш лопату із землі і розсиплеться червона картопля, як намистинки з калинового кетяга. Любила надмірну вологу. У дощове літо з одного куща вибирали до 30 картоплин. А як була засуха…
- Вже й пучки потерпли той горох збирать, - сварився дід...
Йду рядами міського сільськогосподарського ринку. Цікавлюся цьогорічною ціною на картоплю. Її нині на всякий смак – добірна і середня, навіть посадкова. За привозну з Херсонщини правлять по 13 гривень за кілограм. Господарі, що вклали у врожай час і здоров’я, нижче 20 не вступають. Щоправда, залежно від розміру можна сторгуватися й за 15-17. Проворна жіночка за свою обмірну картоплю просить 10 гривень. Її товар весь на лице – виставлений у відкритих ящиках, не личкований. По такій же ціні продають картоплю і чоловік з дружиною.
- Картопля трохи пошкоджена, бо викопували трактором, - пояснює, - але можна обрізати. Якщо сім’я велика та усі картопляні, то вмить розійдеться. Тут у сітці 3 відра.
Переводжу погляд на руки вимушених сільських продавців. Широкі, загрубілі, натруджені. Біля пальців задирки. Вони не привчені до рукавичок. Вони звиклі відчувати на дотик народжений землею-годувальницею продукт.
- Подивіться, яка гарна! Як перемита, - намагається навернути на свій товар.
Пояснюю, що цікавлюся ціною на прохання сусідів. А в голові зринає згадка, як подруга завжди купувала чи то часничок на купку, чи три гострі перчини, чи склянку квасолі у стареньких, що розкладають свій крам на землі. «Вони кожній копійчині раді! Трудяться, не жебрають!»
Пригадую, як у селі картопля була нашою сільською «валютою». За кілограм картоплі заїжджі міняйли пропонували кілограм кавунів. Сердилися, що в ці кілограми закладена нерівноцінна праця, але міняли. «Скільки ти на картоплі проживеш, а скільки на кавунах? Картопля – це другий хліб! А кавун – такий собі наїдок!»
- Нам Бог дав, треба й іншим дати! – казав батько. – Хай посмакують черкаською картоплею на Херсонщині! Пізнають справжню насолоду.
Традиційне вирощування картоплі у селах відходить у минуле, вже став історією. Наші онуки і правнуки зачудовано слухають ці переповідки, схожі на казки. А ми продовжуємо садити картоплю… все менше і менше. Вже більше не для харчу, а як дань українським звичаям, як відгомін дитинства, як збереження традицій. Щоби зберегти нашу автентичність… Щоби не перевелися в народі устої та узвичаєння, як вироджуються старі сорти картоплі…
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
