Кохання віку не питає. Коли вони зустрілися, Людмилі Григорівні було 69, Василь Пилипович - на рік старший. А поєднала їх любов до співу. Обоє - щирі прихильники української пісні, учасники золотоніського хору ветеранів праці. На одній з його репетицій і познайомилися, відтоді завжди разом. Ось уже більше 4-х років ділять навпіл усі радощі і печалі, зустрічаючи новий день.
Людмила Григорівна – вміла вишивальниця, усе помешкання прикрашене її роботами. На стінах – рушники, на диванах, ліжках – подушечки з яскравими малюнками. Усе сяє кольорами, радує зір.
Василь Пилипович грає на баяні. Довгими зимовими вечорами, коли робота не кличе надвір, чоловік розтягує міх, а дружина йому підспівує. І ллється мелодійною рікою щира, барвиста українська пісня.
В обох пенсіонерів за плечима – непроста життєва доля, тяжка праця, але дивишся на них і радієш від того, як трепетно і дбайливо ставляться одне до одного, неначе бояться злякати своє запізніле кохання.
У кожному їхньому погляді – ніжність і ласка, у кожному рухові – щохвилинна готовність допомогти і підтримати кохану людину, бо здоров’я ж уже не те…
Інакше, як «сонечко», він її не називає, а вона йому у відповідь: «Васяточко». Мабуть, саме таким і є воно, щастя!
Їм заздрять багато знайомих. Хтось по-доброму дивується: «Неначе голубки!» Інші – не вірять у щирість почуттів: «Та не буває такого у їхньому віці!»
Василь Пилипович: Одинадцять років я був вдівцем. У 2005-му померла моя перша дружина. Вона тяжко хворіла. Довелося навіть з роботи піти у довгострокову відпустку, щоб мати можливість доглядати за хворою. Коли померла Віра, ще півроку схоплювався серед ночі, бо вчувалося, що вона мене кличе. Довго не міг прийти до тями, але згодом звик до самотності. Уже й не думав щось змінювати у своєму житті.
Людмила Григорівна: Я овдовіла у 47 років. Мій перший чоловік помер 46-літнім, а через 5 місяців старший син розбився на мотоциклі. Не знаю, як усе це пережила. Півроку потому пройшли як у тумані. Казала: ніколи не вийду заміж, хоча претендентів на руку і серце вистачало, але всім відмовляла. Тому й прожила більше 20 років одна. Спочатку мешкала у Драбівцях, тяжко працювала у ланці, потім діти продали там хату і купили будинок у Золотоноші.
Василь Пилипович: Ми лише чотири роки разом, а здається, ніби прожили все життя. У нашому хорі з 18 «дівчат» - шістнадцять вдів. А приглянулася Людмила Григорівна. Хоча, так сталося, неначе сама доля підштовхувала нас одне до одного. Часто збиралися на її подвір’ї усім колективом: то шашлики смажили, то кашу варили. А то якось Ніна Горбик – наша «свашка», так ми її називаємо, запропонувала поїхати на екскурсію до Канева. Мовляв, їде увесь хор. Насправді ж, всього кілька осіб зібралися у вояж, у тому числі, і ми. Протягом року ми з Людою придивлялися одне до одного, а потім вирішили зійтися. Спочатку жили на два двори. Але здоров’я не дозволило, тому довелося продати будинок дружини.
Людмила Григорівна: Жіночий день 8 березня 2015-го ми відмічали разом з хором у мене вдома. Вася тоді тільки прийшов у наш колектив. Дивлюся, ідуть дівчата, а з ними якийсь незнайомий чоловік. Відразу сподобався, але вигляду не подала. Хоча за столом і всілася біля нього, іншого місця не було. Розговорилися. Почали спілкуватися. Якось так склалося, що завжди знаходився привід, щоб за чимось до нього звернутися. То по господарству допомогти, то щось відремонтувати. Аж тут спина у Васі заболіла, попросив зробити масаж. Не відмовила, ще й обідом пригостила. 70-літній ювілей Василя Пилиповича святкували у ресторані, а наступного дня він запросив мене на сніданок.
Василь Пилипович: Мій син живе за кордоном, донька – у Золотоноші. З перших днів нашого з Людою знайомства діти відразу схвалили наші стосунки. Валя постійно до нас заходить. Обожнює сирники та налисники, які готує дружина. Адже вона - надзвичайна господиня, смачно куховарить, а головне – з душею! Саша спілкується лише по скайпу. Він – військовий. Дай Боже, щоб швидше закінчилася ця клята війна, і він міг приїхати в Україну. Останні 3 місяці я лежав у лікарні. Телефонував дружині по 3-4 рази на день: «Здрастуй, сонечко!» Сусіди по палаті дивувалися: «Кого це ти так ніжно називаєш?»
Людмила Григорівна: Мої діти спочатку були категорично проти наших стосунків. Мій будинок стояв поряд з доччиним. Обідали-вечеряли діти завжди у мене. Аж тут мама вирішила кардинально змінити свою долю. По-іншому подивитися на цю ситуацію допоміг один випадок. Нарвали ми якось з Васею і донькою три відра вишень і вішаємо їх на велосипед, щоб здати на приймальний пункт. Одне відро – Васі на руль, інше – теж, а третє – прив’язуємо на багажник. Аж тут донька до чоловіка: «Дядю Васю, дайте мамі одне, нехай вона на своєму велосипеді везе». «Та ні, Наташо, моє сонечко ніколи важкого носити не буде». Ці слова змусили дітей повірити у щирість почуттів Василя до мене.
Коли співає від щастя душа, вже не потрібні слова – кохання народжується у кожному подиху, у кожному погляді. І нехай пліткують недоброзичливці, головне, що Василю Пилиповичу і Людмилі Григорівні добре удвох!
