54-річна Галина Попова живе у Золотоноші і працює педагогом у музичній школі. Два роки тому в неї з'явилися перші симптоми, і вона дізналася про свій діагноз - онкологічне захворювання. Хвороби ввели жінку в депресію. У форматі монологу вона поділилася історією своєї боротьби із нею і хворобою.
Все виявилося значно серйозніше, ніж я думала
Три роки тому, влітку, я нарешті отримала довгоочікувану відпустку. Тепер можна й до доньки у гості відправитися. Дівчина вже доросла, працює в Ірпені, колектив чудовий, та на серці спокійно тільки тоді, коли вона поруч. Ще однією з причин поїздки став факт раптового погіршення зору. Під час співу завжди користуюся нотами. Але якось під час роботи волонтерського табору американців у школі №2 відчула, що ноти і знаки кудись «пливуть». Аж соромно стало перед іноземцями, що помиляюся. Навіть збагнути не могла, як це я в окулярах нічого не бачу. Злякалася, зателефонувала доньці. Саша й слухати не хотіла про обстеження у Черкасах. Тільки – Київ, бо «тут сучасні технології і краще медичне обладнання».
Вирішила, доки донька повернеться з роботи, приготувати на вечерю її улюблені котлетки. Тож пішла до найближчого супермаркету. Коли виходила, денне світло якось раптово засліпило, і я втратила свідомість. Допомогли перехожі. Підвели, посадили. Отямилася і помалесеньку пішла до доньки на роботу.
«У тебе така розважлива, спокійна мама, а ти літаєш», - зауважили колеги. Та коли про причину «спокою» дізнався начальник, він відразу ж запропонував свою фізичну допомогу: відвіз на власному авто в клініку. У кабінеті офтальмолога серед друкованих літер розрізняла найбільші - Ш і Б. Не тому, що бачила їх, просто здогадалася за формою. Професор сказав, що причину слід шукати глибше.
Чому всі ці випробування мені?
Магнітно-резонансна томографія підтвердила його припущення – пухлина гіпофізу. Мене охопив страх, паніка. Де брати гроші? Операція ж не з дешевих. Впала в депресію, нікого не хотілося бачити, але молилася. Просила в Бога послати знаючих, кваліфікованих спеціалістів. Двадцять дві тисячі треба було оплатити за медичні послуги. Таких коштів у гаманці зроду не було. Збирати по друзях, колегах, знайомих – скільки на це піде часу? А він такий дорогоцінний! Куди зволікати?! На превеликий подив, гроші наступного ранку привезла донька. Усю суму разом!
Половину назбирали колеги, іншу частину виплатила бухгалтерія в рахунок майбутньої зарплати. Це було так зворушливо, неочікувано і приємно! Приємно від думки, що моя донька не запанікувала, не опустила руки, а знайшла вихід! Їй довіряють, отже, поважають і не залишають наодинці з проблемами. Ні, я повинна триматися і не розчарувати чужих мені людей, зовсім незнайомих, які проявили таке піклування.
Операцію призначили на 10 серпня. 9-го я змогла побувати у маленькій капличці на території клініки. Не подумайте, що я набожна до фанатизму, але 28 років співу у церковному хорі, непряме залучення до богослужінь переконали у силі Всевишнього. Тож пішла скоріше подякувати йому за допомогу і помолитися за здоров’я тих, хто простягнув мені руку допомоги. За кілька днів мій стан погіршився. Піднялася температура, і стала дуже боліти голова. Менінгіт – таким був діагноз лікарів.
У палаті я була не одна, тож на серпневу жару всі реагували по-різному: вмикали для прохолоди кондиціонер. І знову лікування, і знову гроші! Скільки їх ще треба? Тепер підтримали колеги-викладачі з музичної школи. Дуже цінна була не стільки їхня матеріальна допомога, як моральна. На вагу золота був кожен дзвінок. І якими доречними були коротенькі звістки про місто, школу, набір учнів. Вони відволікали від поганих думок, вони були живильним місточком між лікарняною палатою і улюбленим класом, де високо здіймається величне стакато, розлоге піаніссімо та співуче піано.
«Ми Вас чекаємо», - ці слова директора Ігоря Путинця діяли на мене краще всіх ліків і медикаментів. Три тижні вимушеного перебування в клініці - позаду. Нарешті додому. Боже, як довго повзе цей автобус. Нарешті за вікном – такий рідний завод «Маккофе», військова частина, дивно зелений Меморіальний парк, торгова площа. І люди! Їх просто знаєш в обличчя, але вони всі рідні, бо всі золотоніські!
До улюбленої школи не йшла, а летіла на крилах. Там – колеги, там – вихованці, там – відчуття потрібності. Як це важливо – відчувати себе потрібною.
Минув рік. Добігав кінця золотистий жовтень 2017-го року. Разом з колегами проходили щорічний медичний огляд у місцевій поліклініці. Гінеколог після огляду запропонувала пройти УЗД жіночих органів. Як з’ясувалося, не безпідставно. Її підозри підтвердилися. Онкологія жіночих придатків. Страх! Німий страх! Він сковує, паралізує, не дає адекватно мислити. І знову депресія.
В голові шугають найчорніші думки, а уява вже вимальовує гіркі картини. На кого я залишу доньку? Як вона житиме в цьому світі без мене? Вона ж іще до ладу й на ноги не зіп’ялася?! Невже я не побачу її у весільній сукні? Невже ніколи не відчую радості бути бабусею? Мені ж тільки 52! Невже це кінець?! Господи, ну чого ці всі випробування мені? Та дзвінок доньки повернув до дійсності…
Дякую вам, люди!
Далі – шлях до Черкаського онкодиспансеру. Важкий післяопераційний період. Повернення! Яскравий листопадовий день за вікном! І сонце! Багато сонця! Яке це щастя бачити його! Яке це щастя бути на цій землі! Потім - 6-місячний курс хіміотерапії. Як сказав хірург, вартість одного сеансу – 8 тисяч гривень. Де взяти ще 48 тисяч? Щомісяця, 28 числа, треба було проходити сеанс. Строго день у день. Допомагали друзі, куми – щоразу відвозили власним авто до онкодиспансеру і забирали.
Знову фінансово допомогли люди. У Золотоноші одна з ігор жартівливого шоу «Ліга сміху» була присвячена мені. Зовсім незнайомі люди, дізнавшись про мою боротьбу з хворобою, зібрали 12 тисяч гривень благодійних коштів. Коли ці гроші приніс методист Будинку культури Євген Гонза і передав їх мені, я пообіцяла – не здамся, боротимуся і зроблю все від мене залежне. Ну, хіба я маю право опуститися до рівня тих, хто впадає в п’янство, в забуття від наркотиків, доходить до суїциду? Молилася Господу: позбав мене лихих думок.
Знала, вдома наодинці зі своєю хворобою мені залишатися не можна! Ні в якому разі! Це гнітить, це доводить до безумства. Після першої хіміотерапії пішла до свого директора Ігоря Путинця: «Дозвольте мені працювати. Я не хочу бути на лікарняному. Я хочу бути з вами, з колегами, поруч. Не викидайте мене за борт. Я зможу!» Після першого ж курсу позбулася своєї пишної шевелюри. Як іти до дітей у такому вигляді? Придбала розкішний шарф і по-модному вив’язала його на голові. Якось колега зауважила: «Це некоректно! Мати такий вигляд на заняттях!» Вийшла, виплакалася. Проковтнула! Ні, це мене не зупинить.
Зустрілася з подругою, якій доля послала таке ж випробування. До речі, ми, жінки з однаковими онкодіагнозами, здружилися, згуртувалися, зустрічаємося. Ні-ні, про хвороби не говоримо! Жартуємо, ділимося новинами, враженнями. Ми розуміємо одна одну з напів слова, нам так важливо бути разом. Так от одна з моїх подруг подарувала мені перуку. Я одягала чужу зачіску, однак йшла до дітей. Коли ж з’явилися мої перші кучері, це була невимовна радість! Після прийому гормональних препаратів набрала вагу. Ну як піду між люди, у чому? Довелося повністю змінити свій гардероб. Благо, з донькою маємо один розмір взуття, тож чобітками і туфельками була забезпечена. І байдуже, що вони були позбавлені першої магазинної краси, я була щаслива їх одягти і пройтися. «Щиголяла» в них, як дівка!
У чому знайшла своє спасіння
Зараз багато подорожую. Голова профкому працівників культури Віта Долгушина організовує для нас цікаві поїздки. Навесні вже все було готове для вояжу до Одеси. Я відмовилася, бо ще не відійшла від останнього курсу хімії. Але у вересні Віта підійшла і каже: «Ну, як Ви, Галино Миколаївно, почуваєтеся? Їдемо? Бо ми ж Вас чекаємо!» У горлі комок. Заплакала. Непрохані сльози покотилися самі. Дякую вам, люди! Дякую, що ви зі мною! Зі мною і за мною! І я буду з вами! У ту мить збагнула: мені пів віку, а я ж гаразд ніде і не була.
Тепер подорожую. Скрізь, куди можу і коли можу! Вже побувала у Кам’янець-Подільському, Одесі, Львові, Чернівцях, днями збираюся до туру Угорщиною, Австрією. Яка прекрасна наша Україна! Я відкриваю її для себе! Як я жила?! Я ж всього цього не бачила! Не знала! І скільки ще треба пізнати. Кожного півроку мені треба проходити обстеження, рентген, мамографію, здати купу аналізів, дізнатися їхні результати. Але все це – у перервах між подорожами, роботою. Все це тепер - на другому плані, бо є речі важливіші, які змушують жити по повній програмі.
Нещодавно донька придбала квитки на концерт Олега Винника у Києві. Я не фанат цього популярного виконавця. Та атмосфера в залі мене здивувала і зворушила. Співають усі – і молодь, і літні жінки. Танцюють, «відриваються». Як добре, що люди можуть так просто радіти , відпочивати, просто насолоджуватися професійним співом і чудовим аранжуванням. Це ж так просто!
