Асан Абдувелієв за спеціальністю — механік. У 2016 разом з родиною перебрався до Краматорська з Криму, бо через окупацію півосторова та власні проукраїнські погляди жити в рідних Саках стало нестерпно. Чотири роки віддав службі у Збройних Силах України. А після демобілізації ніяк не міг знайти роботу, бо хотів ту, до якої лежить душа — ремонтувати техніку.
Тож, поки його особова справа знаходиться у військовій частині, Асан вирішив піти працювати охоронником. Чергування — доба через дві — дозволяє мати час для додаткового підробітку та впорядкування житла. У планах Асана — влаштуватися механіком у відому агропромислову компанію, яка займається сільськогосподарським виробництвом.
Після переїзду не міг влаштуватися на роботу
Сину Амеду було всього 4 роки, коли Абдувелієві залишили батьківщину. За місяць після переїзду до Краматорська народилася Саніє (у перекладі — друга донька). Влаштуватися хоча б десь на роботу — безрезультатно. Військовий квиток залишився у військкоматі, а у паспорті, який встиг відновити напередодні, не було штампу про прописку. А родину ж годувати треба, тож разом з братом дружини пішли на контрактну службу до Збройних Сил України. Військові допомогли відновити документи. У 2017 році військову частину перевели до Золотоноші. Так обидві татарські родини опинилися у центральній Україні.
Під час служби доводилося часто відлучатися на ротації та навчання. Молодий батько переймався: як там дружина з малими дітьми? Тому коли командири запропонували служити у Василькові, де була краща посада, погодився відразу — і позбувся ротацій, відряджень, численних поїздок. До того ж, поруч — Київ. За чоловіком подалася й Медіне з дітьми. Та життя у столичному регіоні не склалося.
— Частина хороша, поруч штаби, генерали, але життя дороге, — ділиться колишній військовий. — Та найголовніше, там зовсім інші люди. Не такі, як у Золотоноші — добрі, привітні, щирі.
Усі ці обставини — великі і маленькі, значущі і дріб’язкові — зумовили те, що Медіна і Асан прийшли до єдиної думки: Васильків — не їхнє місто. Чотири місяці тривали розмови про переїзд і таки зважилися: повернулися до Золотоноші. Саме тут, як показав час, їхні друзі — справжні, неодноразові.
У листопаді 2019 оселилися у подружки у багатоповерхівці в районі газовиків. Незабаром знайшли будинок для оренди на вулиці Монастирська. Амед пішов у перший клас гімназії, Саніє — до дитячого садочку. У березні закінчилася контрактна служба в Асана.
У Золотоноші Медіне без особливих труднощів оформила допомогу на дітей, що належить їм, як переселенцям. Стала займатися домашнім господарством.
Працює охоронником, але мріє ремонтувати техніку
Після довгих пошуків колишній військовослужбовець Асан не став чекати, доки матиме пакет документів після демобілізації, не став перебиватися одноденними підробітками, а пішов працювати у черкаську фірму, що надає послуги з охорони об’єктів. Хоча із заповітною мрією — ремонтувати техніку — не розлучається.
— Дуже хочу влаштуватися механіком, — ділиться чоловік. — У нашій військовій частині я був кращим водієм-механіком. Техніка — це моя стихія. Я з нею на «ти», і вона відповідає мені взаємністю, жодного разу не підводила. Ні військова, ні цивільна. У Саках працював заступником начальника автозаправної станції.
Два стяги високо майорять над будинком родини Абдувелієвих — український і татарський. Невеличкий городець огороджений новеньким дерев’яним частоколом, пофарбованим у національні кольори. Вони, до речі, на українському і татарському прапорах однакові — жовто-блакитні.
Про переїзд до Золотоноші родина не жалкує
Абдувелієві навели лад у будинку: поклеїли новими шпалерами стіни, повісили штори, які Медіна привезла ще з Криму. Саме між рядками перцю побачили довгий рівчачок-арик: так поливають рослини на їхній батьківщині, у нас же — під кожну окремо.
У родині розмовляють на 3-х мовах: українській, татарській і російській. Чистою українською говорить Амед, ще й сестричку навчає. Гарно нею володіє й сама Медіна, адже за фахом — учитель-філолог. Хоча вирішили: спілкуватися мовою землі, на якій живуть, заради дітей, які вчаться в українських закладах.
Щороку молоде подружжя разом з дітьми їздить у гості до родичів на Кримський півострів. Залишають Амеда і Саніє у дідуся-бабусі на місяць-другий відпочити. Вони теж приїжджають у Золотоношу.
— Батькам тут дуже подобається. Вони за нас раді, усі родичі пишаються, що ми не побоялися поїхати в нікуди і самі зводимося на ноги у далекому краї. Мама завжди говорить: «Дайте мені надихатися свободою!».
Буває, що приходить ностальгія за минулим життям, але відразу ж бере гору здоровий глузд: син навчається у престижній школі, має хорошу успішність. Донечка залюбки ходить у садочок. Є дах над головою, поруч — приязні сусіди і добрі друзі. Лишається ще влаштуватися Медіні на роботу і знайти справу до душі Асану.
