Коли в Україні оголосили пандемію, у Золотоноші створили дві мобільні бригади медиків. Вони виїжджають до містян, які мають симптоми коронавірусу або контактували із хворими на СOVID-19. До складу бригад на добровільних засадах увійшло двоє водіїв і три медсестри. Однією із них була і Раїса Головньова. Вона поділилася своїми думками і відчуттями із Золотоноша.City.
– Скільки було виїздів – уже й не пам’ятаю. Сказала старша медсестра амбулаторії: «Збирайтеся!», і ми готові. Довелося брати мазки з носа і горла для аналізів у близько 70 осіб. Траплялося, що виїздили до однієї людини з підозрою, інколи – до десяти і більше. Коли вперше це робили, був страх. Я боюся їх, а вони – мене. Не всі пускали до помешкання. Доводилося і у дворі в альтанці брати зразки матеріалу на дослідження. Бувало, що хвилин 5 умовляли. Чула й категоричні відмови. Але доводила, що цю процедуру здійсню за всяку ціну, навіть якщо доведеться викликати поліцію. Є люди розуміючі, а є – грубіяни: «Забирайтеся звідси! Чого припхалися?». Фотографували нас телефонами… Пояснюю, що приїхала не за власним бажанням, а того вимагають службові обов’язки. Різні були ситуації, але негативних більше, – розповідає медсестра.
Наразі, як говорить Раїса Василівна, ситуація спокійніша. Того хвилювання і переживання, як у перші дні, вже немає. Але відчуття страху ще залишається. Проте, підписуючи у березні документ-згоду працювати у мобільній бригаді медиків, знала про усі ризики. Не підозрювала тільки про можливу неадекватну реакцію людей: «Але така у нас робота. Доводиться йти, як на війну. На війну на мирній території».
Перед кожним виїздом медсестру та водія споряджали колеги разом зі старшою медсестрою міської амбулаторії №3 Людмилою Клименко. Допомагали поверх медичних халатів одягти одноразовий одяг, бахіли, маски, захисний щиток. Важко, незручно, душно у такому спорядженні. Після кожного контакту з пацієнтом – ймовірним носієм вірусу – заміна верхнього одноразового одягу. Використаний – у пакет, а новий допомагали натягувати одне одному по черзі.
Коли поверталися в амбулаторію, знімали одноразове обмундирування на вулиці. Пакет з використаним одягом забирала санітарка. Вона ж обробляла автомобіль: дезінфікуючими засобами мила салон, протирала ручки дверей, кермо, багажник. Потім піднімалася у кабінет і обробляла сумку-холодильник, ємності тощо.
– Коли приходила додому, то відразу переодягалася і купалася – весь одяг прала, –розповідає медсестра. – На час карантину заборонила синові, невістці, онукам приходити до нас в гості. Спілкуємося через Вайбер, хоч і живемо в одному місті. Такий же зв’язок підтримуємо і з другим сином, котрий мешкає у Києві. Він теж не приїздить.
За квітень Раїса Василівна отримала підвищену зарплату. Про це потурбувалася адміністрація міської первинки, використавши власні резерви. Нарахування йшло відповідно до відпрацьованих годин. Доплат від Національної служби здоров’я не надходило.
– Скільки протримається пандемія? Твердо переконана: усе залежить від людей. Мене дуже обурює те, що багато з них ігнорують запроваджені правила і не користуються масками в людних місцях, не дотримуються визначеної 1,5-метрової дистанції у чергах. Зроблю зауваження – ще й мене винною зроблять. Люди, ну ви хоч трішки вмикайте мізки, бережіть себе! Ви ж не знаєте, де була і з ким контактувала навіть знайома для вас особа. А що вже говорити про незнайомих! Хто знає, який спосіб життя ведуть вони? Чи дотримуються елементарної гігієни…, – каже жінка.
Тож, дбайте про себе та своїх домашніх, щоб швидше закінчився карантин, і всі повернулися до звичного життя без обмежень.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
