Знайти у Золотоноші «молодят», які прожили у шлюбі не те що 70, а 60 років разом, виявилося надскладним завданням. Серед містян, хто торує життєвий шлях понад 6 десятиріч пліч-о-пліч, - одиниці. Багато хто доживає віку на самоті, гортаючи у спогадах сторінки сімейного благополуччя.
Олексій Олексійович і Тамара Федорівна Ляпоти у шлюбі 56-ий рік. Вони – ровесники, обоє з передвоєнного 1940-го року. Це ж треба було так зійтися зіркам, що до їхньої господи ми потрапили якраз у переддень 80-річчя глави сімейства, його дружина відзначатиме ювілей у вересні. Дивлюся на них і ловлю себе на думці, що на порозі дев’ятого десятка ці літні люди доволі метиковані та сучасні. А головне – мають за плечима неоціненний досвід ділити навпіл радості і біди, підтримувати одне одного, допомагати, бути надійним тилом та еталоном порядності для дітей та онуків.
Як зароджувалося кохання
Обоє родом з Полтавщини. Тамара Федорівна народилася у районному центрі Карлівка, Олексій Олексійович – у селі Федорівка, що за 6 кілометрів. У Карлівці була славнозвісна гора, де щовечора збиралася молодь на танці. Дзвінко грала гармошка, згукуючи до весілля хлопців та дівчат. Сходилися не тільки свої, карлівські, приїздили хлопці й з довколишніх сіл. Разом з друзями Олексій теж ганяв на велосипеді із села. Там, на тій горі, і запримітив Тому. «Я байдуже ставилася до тих танців, гульок та компаній, - пригадує Федорівна. – Була повністю занурена у навчання. Мої подружки бігли вистрибом, а я в же так, за гуртом».
Після танців він садив її на раму велосипеда і віз додому. Біля двору довго сиділи на лавці під тиночком, де росла стара акація. Щебетала Тома, він більше слухав. Не вгаваючи розповідала про школу, однокласників, про уроки та навчання. Не знаючи нікого у вічі, відав про кожного хлопця і дівчину у її класі.
Потім була армія. Служив у Туркменії на Кушці. Нинішнім школярам ця географічна назва абсолютно ні про що не говорить, а до 90-х усі знали її, як крайню південну точку країни. «Далі Кушки не пошлють, менше взводу не дадуть», - таке прислів’я побутувало тоді між радянськими командирами. Довгих три роки - і жодного листа Тамарі. Чому не писав? Точну причину вказати вже й сам не може. Мабуть, через далекі тисячі кілометрів: доки лист дійде на Україну із Середньої Азії, то спливе не один місяць.
За три роки його відсутності дівчина встигла закінчити Уманський технікум кооперації. Працювала у Золотоноші, де проходила практику і припала до вподоби керівництву Коопспілки. Сам голова правління Павло Нор запросив на роботу, надіславши у технікум цільове відношення. Тут почала зустрічатися з хлопцем, думали побратися, навіть заяву до ЗАГСу подали. Але чоловік старшої сестри надіслав термінову телеграму, що потрібна її допомога. У сестри були складні пологи і треба якийсь час доглядати за породіллею. Рідні не зізналися Томі, що вже кілька разів поспіль приходив Олексій, просив дати адресу чи номер телефону, дізнатися, коли вона приїде додому. «Ми йому сказали, що ти вийшла заміж, а він своєї: скажіть, де вона, я поїду». Прийшов і того вечора, коли примчала до сестри. Мама попросила: «Томо, вийди до людини, поговори». Матір ослухатись не сміла – таким було тогочасне виховання. Вийшла й гадки не маючи, що йому казати. Глянула, а він з радощів аж світиться, очі горять: «Скільки був у армії, стільки й ти переді мною. Кажуть, що вийшла заміж – байдуже, заберу тебе й з дитиною. Виїдемо в інший край, ніхто й не знатиме, що дитя не моє». Як було не повірити в щирість його слів?
На весіллі гуляло аж… 10 гостей
Довелося вибирати між кавалерами. Зважила всі «за» і «проти». А тут ще й сон пророчий напередодні, ну просто в руку.
…Наснилося, що їде потягом. Поруч у вагоні крутяться два військові: один - високого рангу, інший – рядовий. Потяг зупинився. Рядовий зіскочив, подав руку. Йдуть вони зеленим-зеленим лугом, начебто від Карлівки до Федорівки. Обабіч – невеличка річечка з прозорою блакитною водою. Крізь неї видно камінці на дні. Супутник перевів через річку і пішли далі…
Прокинулася і розповіла все хазяйці, у якої квартирувала. Та напророчила відразу: дорогою зустрінеш свою долю.
- Цей сон пам’ятаю й досі. Ота зелена лугова трава і прозора вода – перед очима й нині. Відтоді стала вірити у долю. Ото як тобі найменовано, то ти його не обминеш і не об’їдеш.
Заяву на одруження вдвох подати не змогли. Того дня керівництво міжрайбази командирувало Тамару у Черкаси на семінар. Тому взяли бланк додому, заповнили, а відніс її Олексій разом з Машею, з якою дівчата жили на квартирі. Це трохи ошелешило завідуючу ЗАГСом, котра знала і поважала. Тому, тим більше, жила поруч на одній вулиці. Вона побачила у заяві прізвище Тамари, приніс її не той хлопець, з яким зустрічалася дівчина, та ще й з іншою. Дві години жінка спілкувалася з новоспеченим нареченим, а потім сказала: «Я вас зареєструю через три дні, місяць вам чекати не доведеться».
Весілля, а вірніше застілля, відгуляли 13 червня. Ніхто на те 13-е й уваги не звертав. Про помпезності теж не йшлося. 1964 рік. На батьків не розраховували, а самі тільки спиналися на ноги. Саме весілля-застілля організувала Мотрона Федоровська, з якою Тома жила по-сусідськи. Приготувала нехитрі страви, але вони вдалися на славу – смачнючі! Було приємно від такого подарунку зовсім чужої людини. Молодих прийшли привітати аж 10 друзів.
Хто в сім’ї - голова, а хто - шия?
Пригадуєте слова популярної пісні «Я його зліпила з того, що було»? Так і Тамара Федорівна. Першою умовою, яку вона висунула, - навчання. «Він прийшов до мене, а в нього освіта 8 класів. Кажу: вчитися будеш? – Буду», - розповідає жінка. Спочатку пішов працювати слюсарем на РМЗ і вступив до вечірньої школи. За два роки Олексій подав документи до філіалу Львівського торговельно-економічного інституту у Черкасах. Перші два курси закінчив в обласному центрі, а потім їздив на сесії до Львова. Коли ж відкрився аналогічний навчальний заклад у Полтаві, перевівся, щоб було ближче добиратися. У 65-му народився первісток Ігор. Тамара бавила малого, а сама й контрольні допомагала робити, й курсові роботи писала, бо вже мала диплом Київського торговельно-економічного інституту. Документ про вищу освіту чоловік отримав у 1969 році.
На ремонтно-механічному заводі ім. Лепсе Олексію Олексійовичу запропонували перейти у відділ збуту. Та вже за рік «висватали» на посаду заввідділом радіотехніки в універмазі «Дитячий світ». Довго не піддавався вмовлянням Марії Луценко. Вирішальним стала обіцяна зарплата – 125 рублів, а на заводі отримував 84. Важко уявити, якими вагомими на той час були 21 руб! Змогли тоді придбати перший килим і телевізор. На виплату! За кілька місяців директор Олександр Марченко виділив дві житлові кімнати у відомчому приміщенні міжрайбази.
- Ким я тільки не був: товарознавцем, старшим товарознавцем, головним товарознавцем, заступником директора, - пригадує Олексій Олексійович. – А директором не зміг, мене вистачило на кілька місяців. Мати 400 підлеглих, а відповідно до вказівки вищого начальства треба скоротити, або як зараз по-модному кажуть, - оптимізувати, до 32. Ну як казати людям про звільнення?
У 1972 році родина поповнилася другим сином – Славиком. Ляпоти надійно і міцно пустили коріння на золотоніській землі. Спочатку для колишніх полтавців були трохи дивними звичаї черкащан, які були спритніші та практичніші. Щедрі урожаї садів та городів старалися перетворити у гроші. Сумками, мішками виносили до потягів на залізничний вокзал або ж везли автомобілями до Москви чи Києва. «На Полтавщині люди щедрі, відкриті, а тут якісь скупі видалися», - діляться враженнями співрозмовники. Проте на добрих людей, котрі траплялися на їхній життєвій дорозі, гріх жалітися. Олександр Марченко, Анатолій Марченко, Володимир Литвиновський, Марія Луценко, подружжя Федоровських – про цих людей вони згадують з особливим теплом.
Головою в родині була і залишається Тамара Федорівна. Хоча цей закон ні в якому кодексі не прописаний, але це видно неозброєним оком. Вона – маленька і тендітна, заправляє усім. На ній – дім, діти, порядок. Сказано: робити уроки, і це без обговорень. Завдяки її життєвому гаслу: усього в житті треба досягати самому і йти тільки вперед, обидва сини успішно закінчили місцеві школи і здобули вищу освіту, з вузівськими дипломами й старші онуки, наймолодший – 11-класник. Це саме бабуся Тамара організувала для київської внучки додаткові заняття з іноземної мови у Золотоноші. Господиня – сімейний казначей. Тільки вона розпоряджається родинними статками. Так повелося замолоду, так і донині. Хоча всі проблеми вирішували колегіально.
Устами старожилів про цивільний шлюб
Жодного дня Тамара Федорівна не пожалкувала про свій вибір: «Усе життя чоловік зігрівав мене своєю добротою і теплотою. Ніколи нічим не ображав».
- Я був у ній дуже впевнений, - каже Олексій Олексійович. – Вона відразу припала до душі. Був готовий на будь-які вчинки заради неї.
- Не все у житті було гладенько, - ділиться наша героїня. – Та ми поступалися одне одному, трималися вкупі. Зараз же часто розлучаються. Як можна? Сходилися ж, кохали! Не розумію я отих цивільних шлюбів. Це як, щороку нова дружина? Новий чоловік? Значить, немає між ними кінцевої точки в коханні. Я б так не жила, це ж постійно перебуваєш у страху, що тебе покинуть. Ні-ні, це поза всякими законами моралі.
Ні срібного, ані золотого весілля Ляпоти не святкували. Тож ми домовилися, що через 4 роки, у день 60-ліття подружнього життя, вони відзначать справжнє весілля разом із нами. І за святковим столом вже зберуться не 10 гостей, як у молодості, а набагато більше – сини, невістки, онуки, колеги, друзі та сусіди.
