Надвечір 10 квітня Сергій Лазоренко разом з дружиною прогулювався околицею «другої» Золотоноші, яку у народі називають «Ніночкою». Чоловік побачив вогонь, що поширювався сухою травою. Він засипав полум’я піском, що назгрібав на дорозі. Увечері Сергій виклав відеозапис на своїй сторінці у соцмережах, закликаючи не палити суху рослинність. Сам того не підозрюючи, золотонісець водночас зробив дві добрі справи: запобіг пожежі в екосистемі та мимоволі відкрив історію виникнення назви заміської локації. Мабуть, не тільки у нього, а й у багатьох містян викликав велике здивування коментар: «Спасибі від «Ніночки», котрий залишила одеситка Ніна Новаленко. Чому вона дякує незнайомому чоловіку і чому слово «Ніночка» написане у лапках?
Ясність внесла подальша переписка між знайомими між собою жінками, одна з яких – наша небайдужа землячка Тамара Верба. Саме завдяки Тамарі Василівні нам вдалося зв’язатися з героїнею напису на мосту, від якого народилася й назва красивої місцини.
Ніна Новаленко виявилася приємною співрозмовницею і через сотні кілометрів відчувалася її ностальгія за дорогим серцю краєм, де народилася, виросла, де зустріла своє перше і єдине кохання, де на її честь звичайний міст став «Ніноччиним». Повною несподіванкою для неї стала звістка, що багато золотонісців, як і пів віку тому, обожнюють відпочивати на чудовому зеленому роздоллі, що успадкувало однойменну назву уже без додатку «міст».
Ніна Приходько (дівоче прізвище) народилася у селі Богуславець на Золотоніщині у 1955 році. Коли дівчинці виповнилося шість, батьки переїхали до Золотоноші. Оселилися на вулиці Пушкіна. Тато працював на консервному заводі, мама була агрономом. Разом із сестрами Ніна навчалася у школі №6. Після її закінчення подалася вступати до Ніжинського педагогічного інституту, та не пройшла за конкурсом. Старша Світлана закінчила морське технічне училище в Одесі. Тож подалася до неї. Півтора року працювала на судні «Тарас Шевченко», а потім навчалася у фінансовому технікумі.
Влітку Ніна приїздила до рідного міста. Тут з подругою Тамарою Степаненко ходила вечорами на танці. Якось до їхнього дівочого гурту підійшов красивий хлопець з пакунком цукерок. Він щедро пригостив солодощами усіх. Того вечора поверталися додому, як завше, вдвох з Тамарою. Але її проводжав хлопець, котрий дуже подобався подрузі. Він же, щоб і Ніна була не сама, взяв у напарники товариша. Якраз того, хто пригощав цукерками. Познайомилися. Валера – студент з Вінниччини, навчався у механіко-технологічному технікумі в Одесі. У Золотоноші проходив виробничу практику на хлібокомбінаті. Пройшли до річки у кінці Ніниної вулиці. Дівчина показала нетутешньому парубку улюблені краєвиди околиці. Це було 17 липня 1973 року.
– Мені дуже сподобалися його очі, − пригадує враження півстолітньої давнини Ніна Семенівна. – І погляд. Надійний, відкритий. Серцем відчула, що це хороша і добра людина. І було в ньому щось таке, притягуюче. А ще вразив своєю щедрістю: взяв отак і всіх підряд пригостив цукерками. Не пригадую такого вчинку від наших хлопців.
Наступного вечора теж прогулювалися берегом понад річкою, до самісінького залізничного моста, який збудували всього пів року тому. Так було й на третій день. Але вчетверте Валерій не пішов з дівчиною звичним маршрутом. «Давай пройдемося у місто», − запропонував зненацька. Ніна подумала, що одеському студенту більше до вподоби цивілізація, вимощені тротуари та кіно, аніж духмяні пахощі польових квітів, тихий дзюркіт води та спів пташок на вітті.
Проте наступного дня парубок обрав курс на околицю. Коли дійшли до мосту, дівчина здалеку запримітила написане білою фарбою своє ім’я «Ниночка» російською мовою. Зраділа? Та де там. Злякалася! Господи, це ж він зіпсував державне майно! Що ж тепер буде, якщо дізнаються? Боялася й подумати. А ще більше боялася гніву батька. Такі вони були, 70-ті. Тому про цей вчинок Валери 24 липня мовчали обоє і нікому-нікому не зізнавалися. Можна лише здогадуватися, як закоханий хлопець спустився на мотузках, щоб написати дороге серцю ім'я. Мабуть, перша спроба була невдалою, або ж не вистачило фарби, тому й проклав відволікаючий курс на місто. А вже коли довів задумане до кінця, привів дівчину продемонструвати вияв своїх почуттів.
Чотири дні, що залишалися до від’їзду Ніни в Одесу, були, мабуть, найдовшими в її житті. Швидше б поїхати із Золотоноші, доки ніхто не дізнався.
…Після демобілізації юнака з армії закохані побралися. 8 років жили в будиночку барачного типу, що виділили від Одеського припортового заводу. У них з’явилася на світ донька Світлана, а через 4 роки − син Денис. У Золотоношу Новаленки приїздили не часто. У 1981 році відвідали місто свого знайомства. Разом з родичами пішли до мосту, аби згадати світлі дні перших зустрічей. В ту пору вони чекали на появу другої дитини. Син народився у Золотоноші.
Мости у її долі стали знаковими.
– В тому, що міст зіграв свою роль в одруженні з Валерою, я не відмовляюся, − каже Ніна Семенівна. – З тих пір пройшло 47 років. 34 роки уже немає чоловіка, який відважився на такий вчинок. Валерій загинув в автокатастрофі… Але напис, зроблений його рукою, залишився. Залишилася і пам’ять про світлий та красивий період мого життя. Там залишився шматочок мого щастя.
– Я добре пам’ятаю, як дійсно це була подія, коли на мосту свіжою фарбою було написано «Ниночка», − додає Тамара Верба. – Тоді говорили, що напис присвячений дівчині з нашого кутка Загребля.
З донькою Світланою.
Усього 11 років тривала сімейна ідилія. Уже 34 весна минає для Ніни Семенівни без Валерія. Виросли діти. Донька понад 20 років працює перекладачем у «Чорноморгідробуді», син – програміст. Рід Новаленків продовжують троє внуків − дві донечки Світлани та 2-річний синочок Дениса.
– Наші діти самотужки спиналися на ноги, − каже наша Ніночка. – Коли син одружувався, я сказала: «Твій батько з небес благословляє вас». Хоча ми й прожили разом зовсім мало, та я вдячна йому за таких прекрасних дітей. А коли у них все добре, то й у матері на душі спокійно.
Ось так, зовсім неочікувано, нам відкрилася таємниця виникнення назви однієї з міських околиць, яка була за сімома замками протягом пів століття. Не одне покоління закоханих золотонісців зустрічає ранкову зорю і проводжає сонце на спочинок біля «Ніночки». Не одна компанія збирається на пікнік та забави біля «Ніночки». І тільки завдяки випадку ми дізналися цікаву історію, яка стала цілковитою несподіванкою і для самої героїні напису. Спасибі від «Ніночки»!
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити.
