Мова йде про унікальний і єдиний у своєму роді величний іконостас для Свято-Успенського собору у Золотоноші. Його унікальність полягає в тому, що виготовлений він з найважчої деревини – дуба, за яку вкрай рідко береться будь-який майстер. Навіть різьба між елементами дубова. Окраса іконостасу – вирізьблені квіти. Тут виноградна лоза, троянди, лілії, півонії, соняшники, мальви, калина, ромашки, маки, волошки, тюльпани, бузок, шипшина, жолуді, листя дуба, лавра та аканта, колоски пшениці, груші, яблука, вишні. Звичайно, не обійшлося й без етнічних мальв, які постають із українських глечиків – ще одного суто українського атрибуту.
Дев’ять років… Багато це чи мало? Важко судити, бо мало кому з нас доводилося стикатися з часовими вимірами виготовлення витвору людських рук і розуму такого масштабу. Та найголовніше, мабуть, душі. Бо саме глибина душі золотоніського майстра-різьбяра Олега Донченка стала основним лейтмотивом відповідальної справи. Правою рукою і другим номером у команді стала директор зош №3 Лариса Павленко. Саме цей творчий тандем зміг створити такий неперевершений шедевр.
Довга дорога пошуку
Ідея створення нового іконостасу належить настоятелю Свято-Успенського собору, протоієрею Ярославу Іванусі, який майже чверть століття самовіддано служив церкві, Богу і православним мирянам. Задум про іконний стінопис був викликаний повною зношеністю старого, виготовленого із тирсоплити ще у 70-х роках минулого століття. До того ж, середовище підвищеної вологості (у 30-х роках приміщення слугувало військовим складом, де зберігалася й сіль) зробило протягом десятиріч свою справу: розбухав і руйнувався не тільки іконостас, а й рукописні фрески на стінах.
У 2011 році очільник ДП «Златодар», прогресивний керівник і далекоглядна особистість Володимир Лук’янець став патроном цієї справи, великим сподвижником в організаційному плані.
- До створення іконостасу треба залучати всіх, навіть дітей в якості виховної роботи, - таким було його бачення.
Новий стінопис створений на благодійні пожертвування. Першими, до кого звернувся Олег Донченко, були приватні підприємці. Було надіслано понад 100 листів-звернень до місцевих бізнесменів, спираючись на історію та причини, що сформували таку необхідність. Реакція людей була різною. Однак вона відкрила духовну сторону кожного, готовність до благодійності, жертовності, участі у спільному проєкті.
- Завжди ставив собі питання: чому наш храм оновлюється зовні, а всередині не змінюється? - каже золотоніський майстер. – Чому не оновлюється його душа? Вона виснажена.
Коли ж уже було вирішено, що Свято-Успенський собор матиме новий іконостас, його стала переслідувати думка: а яким він повинен бути? У кожному храмі є такий стінопис, але в золотоніському він повинен бути особливим, найкращим.
Лариса Павленко перелопатила весь інтернет. Достойні аналоги відбирала у спеціально створену папку, потім роздруковувала, робила брошури, які передивлялися вдвох по кілька разів, обирали, компонували, спорили, погоджували, визначали стиль. Задля цього подалися й на Петрівку – один з найбільших книжкових ринків Києва, щоби віднайти спеціальну літературу. І хоча це був далеко не перший виготовлений Донченком іконостас, пошуки для головного духовного центру Золотоноші були тривалими і відповідальними. Благословення отримав від митрополита Черкаського і Канівського Софронія (помер у червні 2020 року), саме він підказав основні нюанси, який характер повинен бути, на чому акцентувати увагу, що прийнятніше для людей. Довелося відмовитися від канонічних ікон.
Перший ескіз майбутнього дітища, який профінансував Микола Чанцев, у процесі зазнав багато змін. На нього вплинули різні чинники. З художньої точки зору відважилися на новаторство.
- В історії мистецтва таких іконостасів не було взагалі, бо існують свої канони, своя стилістика. Але ми живемо в сучасному світі. Треба відходити від стереотипів і давати простір вільній думці та уяві, - впевнений Олег Іванович.
2014 рік став поштовхом до кардинальних змін у роботі над іконостасом
За три роки на сході України розпочалася військова антитерористична операція, спричинена агресією росіян. Пожертвування на іконостас відійшли на другий план. Золотонісці активно взялися за волонтерство, підтримували українських бійців на фронті. Значний вплив на свідомість багатьох людей склав розкол церкви, приналежність до українського чи московського патріархату. Це сум’яття загальмувало виробничий процес. За три місяці зібрали лише 400 гривень пожертвувань. Підприємець не міг заплатити двом столярам за роботу, постала загроза відключення майстерні від електропостачання, адже щомісячна плата складала в середньому 2 тисячі гривень.
- Найголовнішим було в цей період не зламатися, не зневіритися і йти до своєї мети попри негаразди та підніжки реалій, - пригадує Олег Донченко. – У ті моменти ловив себе на думці, що виграшним у цій ситуації є те, що не було часових обмежень кінцевого результату. А втім складні стресові обставини організовують і мотивують.
У ті скрутні часи довелося брати паралельні замовлення, аби протриматися у матеріальному плані. У 2014 році значну фінансову підтримку надав Сергій Саранюк, продублювавши її у 2015 та 2016-му. Простягнули руку допомоги і Віктор Полозов та Владислав Кулініч, причому теж неодноразово.
Саме ці рештки допомогли уявити, яким був стиль на початку XX століття. Мали намір використати цю реліквію, перенісши її у часі, та події сьогодення змусили відмовитися від цієї думки.
Якось у майстерню зайшов товариш, учасник АТО. Побачені заготовки майбутнього іконостасу його дуже вразили.
- Тепер я знаю, за що воюю, - сказав упевнено боєць.
- А мене мотивує те, що ти там, на передовій. І я мушу воювати тут, - відповів товаришеві.
Наступного дня Олег повідомив колегам про своє рішення:
- Розвертаємося на 180 градусів: іконостас повинен бути українським, у квітах, в етностилі.
Цю ідею згодом підтримав художник-монументаліст, товариш, пенсіонер Михайло Костенко, який нині мешкає у Крупському. Він закинув думку про квіти самобутньої сільської майстрині пензля Катерини Білокур. І знову почалися пошуки, але вже визначені і цілеспрямовані…
У кінці жовтня 2020 року вийшли на фінішну пряму. Іконостас та усі його складові були готові. Залишилося тільки перевезти творіння з майстерні до храму. Але й тут життя поставило підніжку: коронавірусна хвороба вибила із колії Олега Донченка. Та, мабуть, найбільшою втратою за ці 9 років була звістка про смерть отця Ярослава 11 листопада. Настоятель храму не побачив іконостасу у своєму храмі у всій його величі. Хоча у майстерні бував не раз, розглядав майбутній стінопис і дякував за роботу.
Встановили іконостас до сороковин з дня смерті настоятеля - 20 грудня. Усі елементи з майстерні перевіз Валерій Норенко. Зібрати складну конструкцію в одне ціле з’їхалися Віталій Люльченко, Анатолій Бублик та Дмитро Нікіфоров. Встановлювати допомагали учителі школи №3 Володимир Тараненко, Руслан Ізвозчик і Володимир Кревицький. Високопреосвященніший архієпископ Черкаський і Канівський Феодосій освятив оновлений іконостас, який віднині прикрашає центральний вівтар.
Творчий тандем Донченко-Павленко - закономірність чи випадковий збіг зірок?
Олег Донченко – тесляр у третьому поколінні. Різьбярем був батько і дід по маминій лінії. У 29 років під час роботи на верстаті йому відняло 2 пальці правої руки. Спочатку був шок: невже на цьому крапка? Потім - психологічна ломка і «домовленості» з верстатом. Але від улюбленої справи, яка у нього в крові, не відмовився.
Креативність і творчість Олег Іванович відзначає у своєї доньки. Син обрав зовсім інший від різьбярства напрямок. Але життя може будь-якої миті зробити круте піке, і майстровиті Донченки продовжать справу батьків-дідів і в четвертому поколінні.
У Лариси Павленко теслярував дідусь у Прохорівці на Канівщині. Він так вишукано змайстрував вікна на веранді, що довколишні столичні дачники ніяк не могли второпати, з якого матеріалу ті вітражі. Щиро захоплювалися робою сільського умільця. Пишалася й маленька Лариса, адже саме вона допомагала дідусеві шліфувати деревину, старанно човгаючи наждачним папером і гадки не маючи, що через роки дідова наука стане у нагоді для великої справи.
Увесь іконостас зроблено з дуба. Різьблення теж дубове. У цьому його унікальність. Майстри-різьбярі підтвердять, що цей матеріал дуже важкий для різьби. Тож вирізати вручну з дуба те, що ви бачите на іконостасі, неможливо. Для цього були застосовані новітні технології, а саме верстат з програмним управління. Програми для нього писала Лариса Павленко.
- Коли працює різьбяр, у нього є можливість подумати над кожним своїм рухом, зупинитися, відкласти роботу на завтра, щоб не помилитися, або взагалі прокинутися з новою ідеєю. Я позбавлена такої можливості. Коли натискається на верстаті кнопка «START» - вороття немає. Фреза, яка рухається зі швидкістю 15 тисяч обертів на хвилину, зробить свою справу з ювелірною точністю, яку я їй запрограмувала. І кожну мою похибку, навіть у пів міліметра, вона безжалісно відтворить. На цьому проєкті я отримала унікальний професійний досвід, якого, впевнена, мені більше ніде не здобути…
Мрія настоятеля здійснилася завдяки вірі золотонісців
З перших днів, як тільки почали надходити благодійні кошти, з’явилася книга обліку. Усі надходження і витрати ретельно записані в ручному та електронному варіанті. У храмі теж є така книга. «Я знаю, що значить працювати з чужими грошима. Хоча нас за ці роки ніхто не перевіряв, але кожна гривня облікована. Так спокійніше на душі. І сумління чисте», - каже Лариса Павленко, робочий час якої у майстерні складав щоденно із 17 до 20 години плюс субота.
- Сьогодні, коли позаду 9 років титанічної праці, а результат її очевидний, - підсумовує Олег Донченко, - ми хочемо подякувати кожному, хто не стояв осторонь цієї важливої справи. Кожному, хто опускав у скриньку на іконостас 10, 20 чи 50 гривень, підписуючи пожертвування просто «раба Божа». Кожному, хто міг принести у майстерню 100 чи 500 доларів. Кожному, хто мав змогу викласти 3 чи 10 тисяч гривень. Уже на фінішних роботах суттєво допоміг приватний підприємець Ігор Павлов. Оприлюднити весь список благодійників неможливо, бо він надто довгий. Але усі імена викарбувані на іконостасі. Повний список небайдужих людей, які повірили в нас і підтримували матеріально, ми передали у Золотоніський краєзнавчий музей.
За ці 9 років багато змін сталося в житті країни, у долі кожного. Змінювалася команда Донченка: одні працівники стійко витримували безгрошів’я, напружені умови праці, інші - розраховувалися. Тяжка хвороба забрала 46-річного шліфувальника Олександра Шеремета. Він п’ять років трудився над доведенням деталей до досконалості.
Повертаючись до думки: 9 років – багато це чи мало, зауважимо: реставрація Андріївської церкви у Києві тривала 11 років за умови стабільного фінансування і команди професіоналів. Золотоніський іконостас - не комерційний проєкт, тут замовника не було, як і стабільного фінансування.
- Принесіть часточку свого серця у храм, - сказав якось на одній із проповідей отець Ярослав.
Його заповідь Донченко виконав. І нині на його обличчі - умиротворення і благодать:
- Іконостас – це міра моєї наповненості, духовності, професійності, розуміння і відчуття Бога, історії віри. Це складові, без яких не можна створити таку велич. Тебе тестує несправедливість, безгрошів’я, недовіра, але всупереч всьому ти доводиш собі та оточуючим, наскільки гідний цієї справи.
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити.
