«За своє життя я вислухала 200 тисяч сердець». Історія золотоніської лікарки

Алла Капля Головна редакторка

09 серпня 2020 09:27

Першого серпня директорка Золотоніського міського центру первинної медико-санітарної допомоги Віра Антонова відзначила сорок років у професії. Саме цього дня 1980 року Віра з чоловіком Володимиром ступили на золотоніську землю. Тоді студенти-інтерни Тернопільського медінституту приїхали на практику у районну лікарню. Тут подружжя і залишилося. Про найяскравіші сторінки свого життя керівниця міської первинки розповіла Золотоноша.City.

Лікар-терапевт Терентій Бублик із драми Олександра Корнійчука казав: «За своє життя я вислухав сто двадцять п’ять тисяч сердець!» Так от, підрахувала, що я вислухала їх більше 200 тисяч. Основну частину — саме у підлітковому кабінеті, коли іноді за день під час медоглядів доводилося оглянути близько сотні підлітків. Це велика школа. Вона тривала 6 років.

У 1986 році запропонували очолити амбулаторію залізничників у Золотоноші. Вирішальним фактором стало те, що зарплата там була на 35 рублів більша, ніж моя лікарська на той час. Адже жили впроголодь. Коли донечці виповнилося 1,5 року, змушені були її віддати у садок.

"Здавалося, що все вмію і знаю"

В амбулаторії, окрім ставки головного лікаря, мала ще пів окладу лікаря-терапевта за сумісництвом. Разом — 220 гривень! Це були гроші, про які можна було тільки мріяти на ту пору. До того ж давали щомісячний продуктовий пайок: сир, ковбасу тощо. Це взагалі була небачена розкіш.

Ми обслуговували чотири тисячі залізничників, 1170 робітників заводу, 1100 слухачів технічної школи, працівників та вихованців дитячого садка і ясел

У 80-х роках у штаті закладу було 40 медичних працівників. Працювали у суботу і неділю. Робочий день — з 8.00 до 19.00. До установи натоптали стежку навіть жителі прилеглих мікрорайонів Золотоноші. Не відмовляли нікому.

Молода була, амбітна. Здавалося, що все вмію і знаю. Якось у стоматологічному кабінеті нашої амбулаторії під час процедури несамовито закричала лікарка. Анафілактичний шок у пацієнтки. Реакція на новокаїн. Збіглися усі. З переляку кричали і лікар-стоматолог, і я. Але жінку врятували. Згодом вона дякувала: «Якби не ви…». Знала б вона, чого це мені коштувало. Ноги трусилися так, що й донині згадую.

А потім була бабуся, у якої боліло у грудях. До кардіограми справа не дійшла. Тільки почали у вену вводити ліки, а вона вже й очі закотила. Масаж, реанімаційні заходи — все дарма. Від стресу ще довго турбував головний біль.

"Очолювати міську медицину не збиралася"

Це була осінь 2015-ого. Залізничну службу ліквідували, тож і відпала потреба в амбулаторії, яка її обслуговувала. На ту пору я вже 2 роки отримувала пенсію і збиралася на заслужений відпочинок.

«Віро Омелянівно, а як же ми?» — звернулися до мене колеги. Пішли з активістами до голови Золотоніської районної ради Валерія Саранчі, щоб амбулаторію взяли на баланс. Він відповів, що заклад знаходиться у місті, а не на території району. Потім дорога пролягла до міського голови Золотоноші Віталія Войцехівського.

А далі було рішення на рівні області про створення Золотоніського міського центру первинної медико-санітарної допомоги. Я його очолила. Згодом у різних мікрорайонах міста запрацювали три амбулаторії сімейної медицини.

Спочатку було дуже важко. Не знала, як складати кошторис, які видатки потрібні на рік, як писати програму розвитку медицини. Поняття не мала про пільгові виплати і як співпрацювати з управлінням праці та соціального захисту населення. З усім розбиралися разом з головним бухгалтером, оскільки два перших місяці працювали тільки вдвох.

Якщо у 2016 році на пільгові витрати ми закладали 200 тисяч гривень, то нині — це понад мільйон. Засоби індивідуального догляду (памперси) безкоштовно отримують усі діти з інвалідністю Золотоноші та деякі інші пільгові категорії. За 2019 рік серед лікувальних закладів Черкащини ми вийшли на перше місце з вакцинації.

А тоді 5 травня почали набирати штат. Вранці людина приносить заяву, а ввечері — вже забирає. Головною умовою для медсестер була така — відійти від писарства і стати універсалом. Не всі це сприйняли на «ура».

Одна з досвідчених медиків казала: «У мене дві дороги — або звільнитися, або вмерти». Зараз вона - чудова професіоналка. З легкістю може замінити медсестру у маніпуляційному кабінеті і впоратися з будь-якою роботою в умовах коронавірусної інфекції.

Середня заробітна плата працівників нашого центру — 16 тисяч гривень.

"Пандемія навчила нас бути готовими до будь-яких ситуацій"

Здавалося, за 40 років лікарського досвіду мене вже нічим не можна здивувати. Та пандемія коронавірусу спростувала це. Вона навчила нас бути готовими до будь-яких ситуацій.

Є люди, котрі легко переносять COVID-19. А є такі, у яких супутні хронічні патології провокують ускладнення. Лікар весь час повинен бути на сторожі, перестраховуватися, обігрувати навіть різні ситуації.

На старті пандемії виникли проблеми, причому раптово і неочікувано. Фірми, з якими ми співпрацювали роками, зненацька збільшили вартість масок з 1,2 гривні до 12-14 за штуку. Довелося шукати інших постачальників.

Виручили громадські організації. Навіть столичне модельне агентство надало 100 одноразових костюмів. Добре, що мали запас. Це суттєво допомогло на перших порах.

Мали й безконтактні термометри та пульсометри. Строгі карантинні обмеження зіграли нам на руку: ми змогли поповнити це обладнання. Нині повністю усім забезпечені

Наразі у 24 жителів міста офіційно підтвердили коронавірус, 23 з них — уже видужали. Спочатку був страх. Боялася я й сама. Важко було подолати психологічний бар’єр. Коли приходив пацієнт з температурою, серед персоналу була паніка. Та одягали захисні костюми, маски та щитки і обслуговували людину в ізольованому кабінеті. Зараз уже втягнулися.

"Маємо намір забезпечити усіх медиків первинки комп’ютером"

Наразі у кожному кабінеті сімейного лікаря та педіатра нашого Центру лише один комп’ютер. Це незручно для роботи спеціаліста та його медичної сестри, щоб повноцінно вести електронний документообіг, як цього вимагає медична реформа. Прийом пацієнта затягується у часі. Тому наступного року маємо намір забезпечити усіх медиків первинки комп’ютерною технікою.

Амбулаторія №3

У сімейній амбулаторії №3 повинен бути туалет для діток. Бо той, яким користуються зараз, незручний для малечі і не відповідає всім вимогам. Це теж на перспективу. Як і створення центральної бази даних, щоби реєстратори бачили і коригували чергу, були задіяні в процесі обслуговування.

В амбулаторії №2 на Благовіщенській ми створили усі зручності для відвідувачів і персоналу: облаштували пандус, два туалети, один з них — для людей з інвалідністю тощо. Тут працюють два сучасні телевізори: на одному демонструють мультики для дітей, на іншому — санбюлетень щодо профілактики різних хвороб.

Амбулаторія №1

А в першій і третій амбулаторіях ще роботи й роботи. Тому мрію про будівництво нової сучасної амбулаторії для обслуговування золотонісців, яка б відповідала усім вимогам. На перспективу. Адже не завжди українці будуть прагнути до проживання за кордоном. Треба вірити в кращі часи.

"Мрію про повернення престижу професії лікаря"

На мою думку, неприпустимі перекоси у галузі медицини. Хіба повинно так бути, що лікарів первинної ланки — 23 тисячі, а вторинної — 95 тисяч? Має бути навпаки. Адже сімейники виконують 80% медичної роботи. Не треба з радикулітом бігти до невропатолога, як звикли пацієнти. Це робота фахівця первинної ланки.

До вузького спеціаліста можна йти тільки тоді, коли сімейний лікар не може впоратися з проблемою. Значить, його кваліфікація повинна бути високою. А це вже проблема підготовки сімейних лікарів у вишах.

Не продумали реформатори і навантаження на сільського фельдшера у населених пунктах, де проживає, наприклад, 400-500 осіб. Якщо для отримання достойної заробітної плати медики, що надають первинну медичну допомогу, мають набрати не менше 1800 пацієнтів, то хіба зможе одна людина якісно надавати послуги у 4-5 селах?

Мрію про повернення престижу професії лікаря, з робочим часом якого рахуються пацієнти, зважають на його зайнятість і телефонують у робочий час медика, а не о 5 чи о 23 годині.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.