Є новини, які не читають — їх проживають як особистий біль. Історія молодшого сержанта Олександра Володимировича Прокопенка (13.06.1988 р.н.) саме з таких.
23 жовтня 2023 року на Донеччині, у районі населеного пункту Стромайорське Волноваського району, під час виконання бойового завдання обірвався зв’язок із командиром стрілецького відділення військової частини А7323. З того дня Олександр офіційно вважався зниклим безвісти.
Для родини це були 2 роки і 7 місяців життя у проміжку між «може повернеться» і «страшно навіть думати». Телефонні дзвінки ставали випробуванням, кожна новина — як удар, кожен день — як відкладене прощання.
29 травня 2026 року ДНК-експертиза поставила фінальну крапку в цій невизначеності. Він повертається додому. Але не так, як чекали.
Олександр Прокопенко народився і виріс на Черкащині, у звичайному українському селі Старосілля, де вчаться працювати руками і цінувати прості речі. Його життя до війни було про землю, техніку, працю і родину — ту основу, на якій тримається мир.
Він був чоловіком, батьком, опорою. У 2012 році створив сім’ю з Ельмірою, і разом вони будували життя, у якому головними сенсами стали діти — син Денис і донька Вероніка. Для них він був не просто татом, а точкою рівноваги світу, їхньою фортецею, захистом і найкращим прикладом у житті.
Його шлях на війну не почався у 2022-му. Ще у 2015 році він пройшов АТО на Донеччині та Луганщині. Там отримав перший бойовий досвід і відзнаки, серед яких медаль «За заслуги».
Повномасштабне вторгнення він зустрів 24 лютого 2022 року без вагань — і одразу став до лав територіальної оборони у складі 118-ї бригади (157-й батальйон). Згодом став молодшим сержантом, командиром стрілецького відділення.
Побратими відзначали його як людину, на яку можна спертися у найскладніший момент. Серед нагород — медаль «За хоробрість в бою» та почесний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
Після зникнення у жовтні 2023-го життя родини перетворилося на довгу паузу без відповіді. Це була боротьба не лише за інформацію, а й за внутрішню рівновагу — між вірою і страхом, між очікуванням і реальністю. І коли відповідь нарешті прийшла, вона виявилася найважчою.
Червень 2026 року мав би бути для родини Прокопенків місяцем радості: річниця шлюбу 12 червня, день народження Олександра 13-го. 38 років — вік, коли ще будують плани, а не пишуть прощальні слова.
Але цього року все інакше. Він повертається додому, на рідну землю, але шлях його лежить до Алеї Героїв.
Прощання з Олександром Володимировичем Прокопенком відбудеться у суботу, 6 червня 2026 року:
11:00 — Свято-Успенський собор
11:45 — Меморіальний парк міста
далі — скорботний кортеж вирушить до Алеї Героїв
У цей день у громаді оголошено жалобу.
Він не встиг повернутися додому у мирне життя, але назавжди залишився в історії тієї країни, за яку пішов воювати. Його ім’я тепер звучить у списку тих, хто заплатив найвищу ціну.
Олександр Прокопенко повертається на рідну землю, але залишається серед живих — у пам’яті побратимів, у серцях родини, у поглядах дітей, які тепер несуть його продовження.
Світла пам’ять. Вічна шана.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
