Чи помічали ви в своєму житті матеріалізацію думки? От скажеш про щось вголос, а воно й здійснюється! І не важливо скільки пройде часу – місяць, рік чи десятиліття.
Галина з Олексієм побралися, коли їй ледь виповнилося 18. Молода, енергійна, запальна. У 19 народила дівчинку – копію чоловіка. Як кажуть, замолоду обклалася пелюшками, а в голові ще вітер гуляє. Її ровесниці по дискотеках та барах, а вона – днями вдома з дитиною. Як тільки Олексій затримається на роботі – відразу ж скандал, ревнощі. Якось у пориві негативних емоцій викрикнула: «Ось вийду заміж вдруге і будемо дружити сім’ями!” Через 20 років необдуманий вигук став реальністю.
Життя не склалося. Гонорова Галина, що «сотала соки з єдиного улюбленого синочка» таки з Олексієм розлучилися. Втім, про донечку він дбав весь час, навіть коли одружився вдруге і вже мав сина у новому шлюбі. На заваді не були сотні кілометрів між містами, де мешкав з новою сім'єю та де лишилася Галина з донечкою. Про онучку піклувалася й бабуся: «Ви не вжили разом, а дитина – моя кров». Катрусю вона частенько забирала на вихідні, водила її на гуртки та до музичної школи. Галина взяла кредит і стала займатися власною справою: відкрила продуктовий магазин. Спочатку торгувала сама, а потім винайняла продавчиню, аби мати вільний час для дитини та закупок на базах. Згодом налагодила тісну комунікацію з постачальниками. Вона вміла крутиться, домовлятися, прораховувати, організовувати. До цього в неї був або вроджений хист, або ж набутий змалку: вони із сестрою рано лишилися сиротами. Жили з бабусею, батько дівчатами не переймався. Освіту бухгалтера здобула самотужки. І цей вишкіл став для неї основою. А ще підстьобували подружки: «Ой, та хто без чоловіка! Поборсаєшся сама з дитиною та й присядеш! Життя пригладить твій норов!» Якось на вечірці почула за спиною: «Бачили якою машиною Галина приїхала?» «Та то не її джип, а взяла мабуть напрокат». Вона й справді орендувала дорогий автомобіль погодинно, щоб похизуватися перед подругами, щоб вони і не підозрювали, як їй важко.
Її Катя рано подорослішала. Ще не ходила до школи, а вже могла з легкістю приготувати собі кашу, відварити пельмені, посмажити картоплю чи яєчню. Дівчинка-дошкільня, чекаючи маму з роботи, готувала нехитру вечерю: робила овочевий салат та обов’язкову відварену гречку, заварювала свіжий чай. Пропорції води і крупи засвоїла чітко. А щоб не пригоріла (бо тоді дістанеться на горіхи), то завжди доготовлювала на решітці.
…Незадовго до російської навали Галина вийшла заміж. Славик став для неї всесвітом. Та й вона вже не була тим примхливим 19-річним дівчиськом, яке не вміло орудувати незручною ситуацією. Тепер вона знала, як, де хитрістю, де мудрістю, викрутити все на свій лад. Народила другу донечку. Навіть не вагалася, хоча й різниця між дівчатками була 17 років. Катя із зморщеним носом і невдоволенням допомагала бавити сестричку, міняла їй підгузки, годувала молочною сумішшю.
- Нічого, у твоєму віці я вже мамою була. Це для тебе буде доброю практикою на майбутнє, - заспокійливо реагувала на протест старшої доньки. Коли Катя закінчила школу, вступила до університету міста-гіганта, де мешкав її батько із сім’єю. Перші дні навіть мешкала у них. А потім перебралася у гуртожиток. Втім, на вихідних часто приходила в гості. Це було більше на перших курсах. Коли ж обжилася і з’явилося коло студентських друзів, візитів поменшало. Та Олексій однак знаходив час відвідати доньку, поцікавитися справами, успіхами, проконтролювати, завезти домашніх котлет чи голубців.
- Мамо, не переживай за мене, - телефонувала Галині донька. – У мене все добре. Всього вистачає. Тато на контролі. Ти ж знаєш, який він – йому треба у всьому пересвідчитися на власні очі. Ще й бабуся весь час на проводі. Ну я ж вже доросла! Звикніться з цим!
Перше кохання Катрі не пройшло мимо уваги Олексія. Цей чорнявий хлопець часто терпляче чекав дівчину оддалік, доки вона говорила з батьком. Раз, вдруге.
- Бойфренд, - запитав, кивнувши в його сторону головою. – Хто такий?
- Саня, - сказала прямо. – Ми ще на абітурі з ним познайомилися. Він – нормальний чувак. Ну стелиться за мною, як каже бабуся барвінком, але мене це не зачіпає. Занадто правильний.
- Відштовхнуть людину завжди встигнеш, - порадив батько. – Придивися, а може, то й твоє. Бо перше – це завжди перше, - з якоюсь ноткою ностальгії завершив свою філософську репліку.
При перших розривах бомб під Києвом зібрала дівчат, речі і виїхала до Польщі. Покинула все: власну 3-кімнатну квартиру, налагоджений бізнес, дачу. Славик ще лишився у місті, щоб звільнитися з роботи і встаткувати документи. Умовити стару маму на переїзд до іншої країни. Та жінка відмовилася: «Це молоде деревце швидко приживається, а в старого коріння міцне. Що людям – те й мені».
Галина із сім’єю за 3 роки добре облаштувалися у чужій країні. Мають роботу, живуть безпечно. Поверхом нижче мешкає Олексій зі своєю сім’єю.
- Може це й смішно чи дивно для оточуючих, але ми дружимо сім’ями, - розповідає жінка. – Я допомогла колишньому з переїздом, роботою, житлом. У моєї Катрусі два батьки. Чоловіки допомагають один одному в ремонті авто, на вихідних смажимо шашлики. Можливо, це дружня підтримка українців на чужині, а може – ми вже досягли такого рівня цивілізації.
А втім вона жалкує тільки про одне: «Якби мені цей розум, та у 20 років». Галина часто приїздить в Україну, бо тут лишилися її дві свекрухи – Олексійова та Славикова мами. Привозить їм онучок, гостинці, перевідується і дуже переймається за їхню безпеку. Та обидві пенсіонерки на переїзд категорично не погоджуються. Їх можна зрозуміти: важко кидати нажите роками та й побиратися на старості по чужих кутках несила.
Приїздить до рідного міста власним джипом.
- Колись мої «подружки» насміхалися з мене, - ділиться тим, що глибоко засіло в душі. – Хай тепер посміються. Може, їхні слова мене тоді й мотивували вигрібаться у цьому житті наперекір усім і всьому.
Життя передбачити важко і неможливо. Ми плануємо майбуття райдужне, а доля бац – та й виверне кожуха. Тому, мрійте, а ще більше, промовляйте, тільки позитивні плани. Бо всяка хвилина йде - і лиха, й добра.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
