- Доброго ранку, мої дорогі синочки! Мої янголи-охоронці! Надворі вже справжня весна, тож скоро біля вас будуть стояти не кімнатні калачики, а квіти з нашої клумби. Це ж ти, Антошо, висаджував у дворі троянди й іриси, доглядав їх, як справжній садівник, а тоді, всі разом, ви дарували мені букети. Просто так, без усяких свят чи урочистих подій. Де ж ви тепер мої хлопчики, мої синочки?
Уже кілька років поспіль, кожен ранок Надії Яківни Комарової із Золотоноші починається з розмови з її синами, які назавжди пішли далеко у засвіти, але кожну хвилину живуть у материнському серці. Тепер про них їй нагадують два портрети на столі, футляри з нагородами, а ще – прапор з великим зображенням молодшого сина-Героя Антона, розстелений на спинці дивана. Цей куточок – своєрідний меморіал пам'яті, створений матір'ю з любов'ю і болем у душі. Хоч середній син Олександр пропав при загадкових обставинах ще у мирні часи, Надія Яківна об'єднала дорогі серцю портрети, двох братів, яких щодня згадує, розповідаючи їм, як пройшов кожен її день. Найстарший син, Віталій, далеко від рідного дому, тож Надія Яківна живе тепер одна у хаті, де колись було так шумно і весело, де підростали їх, з покійним чоловіком Володимиром Миколайовичем, троє синів.
-
- Коли народився Віталик, - згадує Надія, - Володя, з радості, витратив на могорич для друзів усю зарплатню. Після народження Саші – вже половину. Третьою чекали дівчинку, а на світ з'явився Антошка. Та як батькові було не радіти, коли всі наші сини були схожі на нього, а наймолодший – вилитий батько Володі, дід Комаров. Свекруха, Галина Михайлівна, намилуватися ним не могла. Мабуть, щоб компенсувати народження сина, а не доньки, природа нагородила нашого Антошку такими рисами характеру, як доброта, жалісливість, подільчивість, чуйність. Старші братики, 8 і 5 рочків, називали молодшого з любов'ю Мухоморчиком. Сім'я була роботяща і дружна. Тато працював водієм в АТП-216, мама - кранівницею на ремонтно-механічному заводі, багато часу віддавали роботі, тож діти росли самостійними і слухняними.
-
- Хлопці у нас були золоті, - згадує Надія Яківна, - я не знала, що таке прибирати у хаті, це входило у їхні обов'язки з юних років, так батько привчив. Вони і їсти вміли приготувати будь-що, і навіть хліб у хлібопічці спекти. Було закомандують звечора галушок, то я вранці тісто замішу, а потім вони й самі розберуться. З такими синами і дочок не треба! На городі без них ніяк було не впоратися, сім`я чималенька, тож і садили усього багато. Дружні були хлопчики: влітку разом на рибалку, взимку – на лижах кататися. Батько – керівна сила, дасть настанови, підготує і в дорогу проведе.
Усі сини Комарових отримали робітничі професії. Віталій – зварювальника, Сашко – тракториста, Антон – механізатора широкого профілю. Працювали за фахом на різних підприємствах міста.
Далі мова піде про наймолодшого Комарова, який навіки вписав своє ім'я в історію рідного міста і України, віддавши за них найдорожче, що мав – своє життя. У 2003-му Антона призвали в армію. Служив на Одещині, у місті Болград, у десантних військах. Батьки і старший брат їздили до молодшого на присягу, щоб підтримати його в цю урочисту годину. Півтора року Антон прослужив у ВДВ. Військова дружба, взаємодопомога і виручка, високе звання десантника -принципи, які назавжди вкарбувалися у його пам'яті. Після армії хлопець отримав ще й професію зварювальника, навчаючись у Золотоніському навчальному комбінаті, і деякий час працював на підприємстві «Еконія».
У 2017 році військова служба Антона продовжилася вже під час проведення антитерористичної операції. Вишкіл проходив у Львові, згодом поповнив ряди окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців, де був гранатометником. Брав участь у боях за Авдіївку, Золоте, Зайцеве, Попасну та ряд інших населених пунктів, був нагороджений медалями «За оборону Авдіївки» та «Захиснику Вітчизни». У травні 2021 року, після закінчення контракту, солдат Антон Комаров повернувся у рідну Золотоношу і спробував розпочати цивільне життя, навіть влаштувався на роботу у «Роял Фрут Гарден Іст».
-
- Не міг він довго бути дома, - зітхає Надія, - говорив: «Мамо, я тут сиджу, а хлопці мої там, на Донеччині». І це при тому, що мав на той час вже п'ять контузій і такий головний біль, що пігулки «Доларен» пив не по 1-2 шт., а по цілому блістеру за раз. А як кричав уночі від болю?! Скільки не просила, не молила – знову зібрався на Донеччину, добровольцем. У лютому 2022 року вже почав проходити лікарську комісію у Білій Церкві, де, після результатів МРТ, йому не дозволили йти у військо. Кінцевого висновку так і не дочекався, бо почалася війна, бомбардування, тож Антон повернувся додому, де його вже чекала повістка з військкомату. Саме тоді йому зателефонував його колишній комбат і запропонував їхати на Волинь, у 14-ту окрему механізовану бригаду ім. Князя Романа Великого, куди його самого нещодавно перевели. Так почалася служба Антона, стрільця-снайпера, на війні з російськими окупантами. Воював на Миколаївщині, Харківщині і на Куп'янському напрямку. Після поранення у голову, лікувався у Кропивницькому, у травні приїхав додому на реабілітацію, був втомлений і виснажений, говорив: «Мамо, не вір нікому! Не дивися новини по телевізору, і наші кажуть неправду, і росіяни брешуть. Насправді там просто жах!»
За рік Антон чотири рази побував у шпиталях з наслідками контузій. Якось говорив з матір'ю по відеозв'язку і вона побачила, як син їсть чіпси, лежачи на дні окопа у воді. Після того лікувався у шпиталі з двобічним запаленням легень.
-
- Першого березня мене почало «теліпати», - розповіла Надія, - тож пішла у церкву, поставила свічки, помолилася. 3-го почало морозити, 6-го відвідала сімейного лікаря. Тоді я ще не знала, що Антоша загинув 4-го березня, від артилерійського обстрілу позицій, але моє серце вже знало. Це сталося на Харківщині, у районі населеного пункту Гряниківка. Як потім стало відомо, наші позиції «здали» місцеві жителі, «ждуни» прокляті! Спасибі, що мені хоч віддали тіло сина, бо багатьох його побратимів так і не змогли забрати з тих розбомблених окопів.
Поховали Антона Комарова на міському кладовищі, де наші дорогі Герої-земляки спочивають на Алеї Героїв. Держава нагородила його орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Мабуть, мало хто знає, що у ті страшні і важкі для матері дні, у пам'ять про її мужнього сина, воїна і захисника побачила світ чудова пісня «Неньки наказ». Її автори – Заслужений артист України, композитор Олександр Бурміцький і наш земляк, журналіст, письменник і поет Микола Ярош. Слова, музика і відеоряд цього твору нікого не залишать байдужим.
Важко тепер Надії… Дуже важко… Триматися на цій землі їй допомагає зв'язок зі старшим, тепер єдиним сином, Віталієм. А ще, постійне спілкування з подругами-сусідками з рідної вулиці Ніколаєва, незамінними помічницями: Надією Григорівною Степанчук, Марією Іванівною Палій та Лідією Павлівною Маштапою. З ними вона і в радості, і в горі, часто збираються на «п'ятихвилинки», аби поділитися новинами. Надія Яківна Комарова – член громадської організації «Родини загиблих Золотоніщини», яку очолює Лідія Миронова-Гальченко. Там, як ніде, можуть зрозуміти горе матері, яка втратила сина, адже спілка об`єднала усіх, кого зачепила смертоносним крилом війна.
-
- Я часто згадую, як Антоша подарував мені на 8 Березня орхідею, а я йому дорікнула, що це дуже дорогий подарунок, - витирає сльози Надія. – Син тоді відповів: «Це ти мій найдорожчий подарунок!» Я дуже-дуже пишаюся своїм хлопчиком! Був би він живий, нікому б не дозволив мене ображати! Вічна йому пам'ять…
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
