15 лютого, у день виводу радянських військ з території Афганістану, біля пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам Золотоніщини традиційно збираються ті, хто пройшов страшну війну 80-х, чию молодість і здоров’я забрав наказ та інтернаціональний обов’язок. Вони – частина тих 150 тисяч українців, хто пройшов Афганістан і вцілів.
37 років болем у їхніх душах відлунюють події, печуть рани, дошкуляють поствоєнні втрати. Історія віддаляє нас від років Афганської війни, але час непідвладний викреслити з нашої пам’яті приклади мужності і вірності синів своєї Батьківщини, які з честю виконали свій військовий обов’язок, стали гідним прикладом людської мужності та героїзму.
У рядах колишніх афганців – Сергій Кир’яченко. За його плечима – 2 роки строкової служби у складі обмеженого контингенту військ. Його мобілізували у квітні 1985 року. На ту пору йому було 19 років. Він мав диплом зоотехніка Тальянківського радгоспу-технікуму.
- Одягнув військову форму і відразу потрапив у «карантин» (карантин – це проходження курсу молодого бійця перед відправкою в Афганістан), свого роду навчальний центр протягом 3-х місяців, - пояснює Сергій Павлович.
Їхня військова частина стояла в Кабулі. Основне завдання: забезпечення зв’язку між усіма підрозділами. Доводилося виїздити в Джелалабад та інші афганські міста. Ділиться пережитим, про яке треба було мовчати роками.
- Мій батько Павло Васильович – учасник Кубинської революції, - каже колишній афганець. – Після строкової служби у радянській армії він залишився на понадстрокову. У складі союзних військ був перекинутий на Острів свободи, в період карибської кризи.
Розповідає про товаришів по службі: Віктор Красюк з Червоної Слободи (котрий згодом став кумом), Микола Лєвін з Уралу, Віктор Довгополенко з Одещини, Зиновій (Зеник) Дзюба з Хмельниччини. Пригадує, як до нього у Ташкент прилітала мама Олександра з України, бо усі усвідомлювали, куди готують хлопців і чи доведеться побачитися ще хоч раз. Ділиться про неочікувану зустріч з колишніми друзями-студентами, з якими мешкав в одній кімнаті гуртожитку, там на кабульській землі. Звільнився 7 травня 1987 року. Має медаль «За бойові заслуги». Одружився. У 1988 році, 23 березня, у них з Наталею Миколаївною народилася двійня – Славик і Світлана. Сім’я Кир’яченків писала свій власний літопис, де мали місце мирні плани, сміливі мрії і родинний добробут. Школа. Вуз. Батько назавжди перегорнув воєнну сторінку свого життя. Думалося, що вже ніколи війна не постукає у їхні двері.
- У 2011-12 роках наш Слава проходив строкову службу у Збройних Силах України, в 95-ій ДШБр, - розповідає батько. – Потім десять років працював у поліції, в полку особливого призначення.
У 2019 році брав участь в Антитерористичній операції по захисту територіальної цілісності Української держави у Донецькій та Луганській областях. Нагороджений медаллю «Ветеран війни» та має статус «Учасник бойових дій». У 2021 році закінчив Національну Академію внутрішніх справ за спеціальністю «Право». Уже в серпні цього ж року за сумлінне ставлення до посадових обов’язків, ініціативу та наполегливість отримав подяку Міністерства внутрішніх справ.
- 24 січня 2023 року добровільно пішов захищати Батьківщину, - додає батько. – Спочатку розвідником у 72-ій бригаді, згодом був переведений у 61-у бригаду, стрільцем-навідником, гранатометником.
В’ячеслав Кир’яченко – учасник бойових дій на Київщині, у Соледарі та Бахмуті Донеччини, на Чернігівщині, на околицях Авдіївки Донецької області.
Однослуживці, як брати. Навіть 4 десятиріччя не в силі стерти братства, товариської підтримки та почуття єдності. Особливо, коли це стосується дітей.
- Коли моєму сину на Донеччині необхідний був тепловізор, ми хотіли з дружиною самі придбати, - пригадує Сергій Павлович. – Але Славик сказав, що потрібен більш потужний оптико-електронний прилад. Мої афганці купили, і Зеник відвіз особисто під Бахмут.
23 лютого 2024 року, перебуваючи на позиції «Шахта» (Авдіївський коксохімічний завод) на околицях населеного пункту Орлівка під час виконання бойового завдання В’ячеслав Кир’яченко загинув. Внаслідок удару ворожого дрона боєць отримав множинні травми, несумісні з життям. Він боровся, хапався, хотів жити, але дорогою до стабілізаційного пункту помер від втрати крові. 23 лютого. За місяць до свого 36-річчя.
23 лютого – друга річниця загибелі славного золотоніського хлопця, вихованого на достойному прикладі власного батька, в крові якого на генетичному рівні закладена воля, справедливість і козацький дух.
Другого січня 2026 року Сергій та Наталія Кир’яченки відповідно до Указу Президента України від 9 жовтня 2025 року за особисту мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету, самовіддане виконання військового обов’язку отримали орден «За мужність» III ступеня В’ячеслава Кир’яченка (посмертно).
- Слава, синочок наш! Ми отримали твою нагороду! Ти бачив з небес, як ми плакали над нею, бо тебе не було поряд з нами і ніколи вже ніколи не буде... Це заслужена нагорода,бо ти був справжній воїн,рішучий,стійкий справедливий, мужній!
Слава Герою! Слава і честь!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
