Ой, лишенько! Чи справді нам бракує власних вигуків, що ми так щедро позичаємо чужі?
Останніми роками в мові телеведучих, блогерів і навіть учителів усе частіше прослизають іноземні вигуки: «йес!», «о май гад!», «серйозно?», «фейл!», або ще: «упс!», «вау!», «ам!», «ауч!». Їх підхоплюють школярі, повторюють дорослі, і з часом вони вже ніби «свої». Та придивімося уважніше: чи не маємо ми для кожного такого слова живого українського відповідника?
Українська мова здавна багата на вигуки — щирі, образні, емоційні. Вони передають і радість, і здивування, і розчарування не гірше за будь-яке «вау».
Ось кілька прикладів:
- йес! — та є!, от і добре!, вдалося!, слава Богу!
- о май гад! — та ну!, та що ти!, Господи!, от лишенько!
- серйозно? (як вигук здивування) — та невже?, справді?, оце так!
- фейл! — от халепа!, ось тобі й маєш!, шкода!, прикро!
- камон! — та годі!, облиш!, ну ж бо!, та ну тебе!
Часто іншомовні вигуки здаються модними, «сучасними», проте вони витісняють питомі слова, які звучать природно й органічно. Скажімо, замість сухого «окей» можна сказати «гаразд», «домовились», «добре».
Вигуки — це не просто слова. Це інтонація душі. Коли хтось перечепився, природніше почути «ой!» чи «ай!», а не механічне «упс!». Коли щось вразило — «ого!» звучить набагато тепліше, ніж «вау».
Звісно, мова живе й розвивається, вона відкривається до світу. Проте важливо пам’ятати: перш ніж запозичувати, варто озирнутися довкола — можливо, потрібне слово вже є поруч, у нашій традиції.
Тож наступного разу, коли захочеться вигукнути «йес!», спробуйте сказати «та є!». Відчуйте різницю. І, може, мимоволі усміхнетеся — бо українські вигуки звучать по-справжньому щиро.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
