Напередодні Нового року місто ніби сповільнює крок. У вітринах з’являються вогники, у домівках - запах мандаринів, а в розмовах усе частіше звучать спогади й мрії. Саме в такі дні хочеться зупинити когось на вулиці й запитати про найважливіше.
Цього разу мешканців Золотоноші запитали: «Який новорічний спогад зігріває найбільше? І про що мріється сьогодні?"
Артем Радченко, 11-класник школи №1:
Та в одну новорічну ніч сталося справжнє диво. Тато повернувся з роботи пізно й зайшов у дім не сам - у нього на руках був маленький пухнастий песик. Пам’ятаю той момент до дрібниць: розгубленість, радість і відчуття, ніби Новий рік справді вміє здійснювати мрії - навіть тоді, коли ти вже перестаєш у них вірити.
Зараз мої мрії стали дорослішими. Я - випускник і готуюся до вступу, тому хочу зробити правильний вибір і впевнено піти своїм шляхом - знайти справу, яка буде не просто професією, а тим, що надихає і дає відчуття сенсу.
Але є мрія, яка сьогодні об’єднує всіх українців. Я мрію про мир. Про спокійні ранки без тривог, про можливість планувати майбутнє й просто жити у своєму домі. Дуже хочеться вірити, що наступний Новий рік ми зустрінемо з відчуттям безпеки, надії та віри - у вільній і мирній Україні.
Зінаїда Брежко, методист садочка «Сонечко»:
Це нині новорічний костюм можна взяти напрокат або замовити в інтернет-магазині, а тоді ми вечорами шили, приміряли, прикрашали, продумували деталі, повторювали вірші й пісні. І якось усе проходило спокійно та з теплом.
А от у школі в дітей інколи траплялися й непорозуміння, які їх засмучували. Так, син довго репетирував номер із фокусами, зробив відповідні атрибути, але на святковому ранку його однокласники потайки піддивилися будову «чарівної скриньки» й ледве не зірвали виступ. Донька теж якось прийшла засмучена, бо замість ролі зайчика в новорічному спектаклі їй запропонували зіграти Бабу Ягу. Та після нашої розмови - яку роль легше зіграти, а яка складніша, зате цікавіша, - донька підбадьорилася і з великим задоволенням почала готуватися до свята.
Бажання в нас усіх сьогодні одне: щоб війна нарешті завершилася, і наші герої повернулися додому, до своїх родин. Нехай Новий рік принесе мир, тишу й тепло в кожен дім, а дітям - лише спокійні сни та щасливе дитинство. Миру, любові й тепла всім нам.
Наталія Супрун, підприємець:
Найбільше ж запам’ятовуються емоції мого сина. Йому вісім років, і саме його радість, його очікування дива сьогодні наповнюють свято сенсом. З початком війни, чесно кажучи, багато свят втратили свою колишню радість і легкість. Але ти дивишся на дитину - і радієш разом із нею. Хочеться вкласти в ці моменти якомога більше тепла, уваги, подарунків і щирих емоцій, щоб він відчув свято, попри все.
Моя найбільша мрія - щоб настав мир. Не лише в Україні, а й у всьому світі. Передусім - заради наших дітей, щоб вони мали щасливе, спокійне й безхмарне дитинство та майбутнє без страху.
Маленька жителька міста Кіра Баб’як, 5 років:
А ще я дуже люблю свята в садочку. Одного разу я була чарівною Гердою, а хлопчик Кай так закружляв мене в таночку, що я впала. Але мені було зовсім не страшно - тільки весело й радісно, ніби я потрапила в справжню казку.
Моя новорічна мрія - щоб настав мир, щоб усі дітки в Україні більше ніколи не знали, що таке війна. Я дуже хочу, щоб наші сміливі воїни повернулися додому до своїх сімей. І ще я дуже-дуже мрію, щоб мій дідусь Олєжка теж повернувся.
Я вірю, що Новий рік принесе тепло, світло й справжні дива, і що кожен знайде під ялинкою саме те, про що мріє його сердечко.
Олександр Гущик, підприємець:
Мій найяскравіший новорічний спогад із дитинства - це зимові катання з гірки разом із друзями. Багато снігу, сміх, мокрі рукавиці й взуття - і все одно щасливі обличчя. А наступного дня все повторювалося знову, один в один. Тоді здавалося, що так буде завжди.
Володимир Тертичний, 85 років, житель Золотоноші
Добре пам’ятаю новорічні свята у школі. Це були 50-ті роки. До нашої школи ходили діти з шести населених пунктів, навчалися у дві зміни. Я вже був старшокласником, і ми разом з учителями та дітьми прикрашали в актовому залі велику, майже триметрову ялинку, яку привозили з лісу. Єдиною заводською прикрасою була червона скляна зірка на верхівці, а все інше - зроблене дитячими руками з підручних матеріалів: палітурок, газет, які ми розмальовували власноруч.
До свята готувалися всі. Маленьку Снігуроньку вчили віршів майже місяць, Діда Мороза обирали зі старших хлопців - високого, з гарною дикцією, шили йому жупан. Ми водили хороводи навколо ялинки, співали, танцювали. Це було справжнє свято - велике й радісне.
Наступного дня, 1 січня, у Будинку культури проходили святкові дійства для всього села. Там роздавали подарунки - різнокольорові льодяники та солодкі цукерки «подушечки». Якими ж смачними вони тоді нам здавалися. Ми бігли гуртом, розкривали пакунки й рахували, кому скільки дісталося. Сміху було багато.
Пам’ятаю, як дітьми спали на печі, а вранці, о шостій годині, чекали, коли по радіо звучатиме гімн і оголосять прогноз погоди. Якщо мороз був понад 25 градусів - до школи йти не треба. Радості не було меж. Навіть у 27 градусів морозу ми не лякалися: каталися на лижах, ковзанах, гуляли цілими днями. А в школу не йшли, бо ж мороз. Це було справжнє свято для дітей.
З роками ялинка з’явилася і в моєму домі - вже коли мав власну сім’ю й дітей. Але сьогодні святкувати важко. Мої діти й онуки через війну виїхали за кордон, і я дуже сумую за ними. Найбільша моя мрія - щоб війна закінчилася нашою перемогою. Щоб я ще зміг обійняти дітей і внуків, щоб вони повернулися додому.
Я все життя працював у сільському господарстві й вірю: країну ми відбудуємо, але найголовніше - відродити наші села, нашу громаду. Бо справжнє життя, справжня Батьківщина - на рідній землі. І я переконаний: майбутнє за Україною, тому важливо повертатися додому, адже тут навчання найкраще, люди добрі, і жити треба там, де народився.
Людмила Трофімова, працівниця з благоустрою міста:
Приємних спогадів про Новий рік у мене багато - різних, теплих, по-своєму особливих. Кожен рік щось залишає в пам’яті.
А найбільша моя мрія сьогодні - щоб якнайшвидше закінчилася війна. Щоб усі були живі й здорові. І ще дуже хочеться мати власну оселю. Це, мабуть, найголовніше, про що зараз думаю й мрію.
Мені захотілося поділитися і своїми спогадами.
Окремим теплим спогадом для мене назавжди залишиться святкова атмосфера дитячого садочка «Сонечко», де працює моя мама музичним керівником. Увесь колектив садочка щоразу вигадував для дітей щось нове, цікаве й по-справжньому казкове. Пісні, танці, костюми, усмішки - усе це створювало відчуття чарів, яке збереглося в серці на все життя.
Також пам’ятаю, як тато щороку садив мене на плечі, і я одягала на верхівку ялинки найкращу прикрасу. Ніколи не було страшно - тато завжди здавався сильним та надійним, який ніколи не підведе.
Час минає, і сьогодні наша родина вже не може зібратися разом у повному складі - немає дідуся. Та попри все, я, як і в дитинстві, з нетерпінням очікую на це свято. Хоч я вже доросла, але все одно вірю в дива й сподіваюся знайти подарунок під ялинкою.
Моя найзаповітніша новорічна мрія - щоб усі родини мали змогу зустрічатися у повному складі, з теплими розмовами, гарним настроєм і відчуттям миру та спокою.
Зустрічаючи золотонісців різного віку, від маленьких до найстарших, я почула спільну мрію, що об’єднує всіх нас: закінчення війни, мир і перемогу. Кожен спогад, кожне побажання, кожне тепло серця - це маленька новорічна казка, яка вселяє віру в дива і надію на краще майбутнє.
Євгенія ВАСІНА.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
