Оля та Катя жили в одному під'їзді на третьому поверсі старої дев’ятиповерхівки, яка була ніби окремим світом, з його запахами, звуками та дивними історіями, що точилися за стінами кожної квартири. Квартири дівчат були через одну, тому зустрічі на сходах або в дворі були звичними. Дівчата були дуже схожі, але й настільки різні водночас, немов дві сторони однієї монети. Оля — емоційна, розумна, з величезним серцем, котре могло б вмістити весь світ. А Катя — тиха і задумлива, з поглядом, що завжди шукав відповіді на питання, серед яких не було простих, на жаль.
Дружили вони ще з дитинства. В їхньому під'їзді жила баба Маша — особлива людина, яка стала не просто сусідкою, а наче частиною їхнього маленького світу. Маша мала дивну звичку: на коридор виносила банку з молоком, щоб воно скисло. Банка стояла там днями, а часом і тижнями, і всі сусіди знали: молоко — це привід для розмови. Баба Маша виходила, обережно перевіряла, чи вже скисло молоко, відганяла сусідського кота, щоб той не скомпрометував її сировину, а потім, не забувши застерегти Олю та Катю, щоб не розбили банку під час гри, знову йшла до себе. Вони сміялися з цієї звички, але для них це була частина їхнього світу, і саме так вони стали друзями. Спільно з Машею розбирались у молочних справах, часто спостерігаючи за її "ритуалами", що виглядали кумедно і чарівно водночас.
"Молоко вже на підході до хімічної зброї", — жартували дівчата, коли запах від скислого молока забивав коридор, але баба Маша завжди була вперта. Вона мала свій власний спосіб визначати "стадію кислотності", і ці смішні моменти з часом стали їхнім маленьким ритуалом. Іноді вони навіть думали залишити кілька гривень із шкільних обідів, щоб пожартувати і купити нову порцію молока, аби розіграти бабцю на етапі "перевірки кислинки", адже те молоко ставало все цікавішим і загадковішим з кожним разом.
З часом баба Маша стала їм наче другою мамою. Вона часто давала поради, була підтримкою в складні моменти. Коли Оля сварилась із однокласниками через якісь дрібниці, Маша завжди запрошувала її до себе. Вони разом ліпили вареники, а баба Маша, замішуючи тісто, розповідала історії зі свого дитинства.
— Знаєш, — почала вона одного разу, коли Оля, згорблена від переживань, сиділа біля неї, — коли я була вашого віку, усе було зовсім іншим. Місто було маленьким, і весь двір знав один одного. Я жила не в такій великій квартирі, а в маленькому будиночку на вулиці, де ми з братом мали свою маленьку територію для ігор. Нам було так цікаво, бо ми вигадували собі пригоди, які більше ніхто не розумів.
Оля затамувавши подих, сподіваючись, що зараз Маша розповість щось особливе, дивилась пильно в її очі. А бабця ніколи не підводила, тож продовжила.
— Якось ми наважилися піти до лісу, — продовжувала Маша, помішуючи вареники. — Нас попереджали не ходити далеко, але ми все одно вирушили. Мали великий план — знайти те місце, про яке всі говорили, адже там ростуть квіти, яких ніде більше не побачиш. Ми довго шукали, і я вже почала сумніватися, чи існує воно насправді, коли раптом ми його знайшли. Величезна галявина, вкрита неймовірно красивими квітами з синіми пелюстками, які пахли так, що я й досі не можу це описати.
Оля замріяно уявила собі цю картину і з нетерпінням запитала:
— І що ж ви зробили з тими квітами?
— Ну, ми з братом почали збирати їх. Я пам'ятаю, як ми заснули серед цих пахощів на м’якій траві. Прокинулися вже під вечір, і зрозуміли, що заблукали. Не знали, як повернутися додому! І брат почав хвилюватися, переживав, що нас покарають. А я зібрала всі свої сили і почала шукати шлях назад. І саме тоді я зрозуміла, що це була моя перша справжня подорож в доросле життя — усвідомлення, що навіть у найскладніших ситуаціях потрібно залишатися спокійною, і все вирішиться.
— Ти була справжнім героєм, бабо, — сказала Оля, не приховуючи захоплення.
— Не зовсім героєм, — посміхнулась Маша, — Просто вмінням не панікувати. І ця маленька пригода навчила мене важливого уроку: не бійся шукати нові можливості, навіть якщо вони здаються недосяжними, і не бійтеся залишати те, що не приносить радості.
Вона замовкла на мить, а потім, злегка посміхаючись, додала:
— Знаєш, я завжди виношу те кисле молоко, щоб самій не закиснути. Це як мій маленький ритуал. Хтось скаже, що я дурна, але ж на це є своя логіка. Побачить хтось мою "дурість", може, сам себе змотивує. Зараз на таких, як я, кажуть "коучі".
Оля не втрималась і розсміялась. Вона ніколи не думала, що молоко Федорівни — це не просто ритуал, а спосіб впоратися з життям, не даючи йому киснути.
Роки минали, а маленький під'їзд залишався таким самим. Баба Маша пішла у засвіти, а Оля та Катя дорослішали. Оля ставала більш активною, вирішувала великі плани, мріяла про зміни. Катя залишалась вірною своїй спокійній натурі, більше часу проводячи за книгами або малюючи на балконі. І хоч вони розійшлися, доля знову зібрала їх разом.
Якось зимового вечора, коли сніг так м’яко покривав землю, а вікна у їхніх квартирах світилися теплим світлом, Катя запросила Олю на чай. Вона мала схвильований вигляд.
— Ти чимось засмучена? — запитала Оля, помітивши, що Катя нервово тримає в руках посудину, яка так нагадувала ту саму банку Федорівни.
У дівчат була своя традиція: у найскладніші моменти вони ставили кисляк і, вирішуючи проблему, разом його виливали. Катя схилила голову, зітхаючи, і почала свою розповідь. На роботі були проблеми, зарплату затримували вже місяців на шість, та цього дня Катя дізналася, що це лише її така участь зачепила, а колеги мовчали, бо керівництво хотіло найняти нового фахівця. Мало того, що роботу свою Катерина не дуже то і любила, та ще й образа така її схопила.
— Як думаєш, — тихо запитала, — чи варто мені справді рухатися далі, звільнитись і почати жити так, як я хочу?
Оля мовчки взяла банку з молоком і, ніби за звичкою, поставила її на вікно.
— Мабуть, так, — відповіла вона з усмішкою. — Не бійтеся того, що важко або незвично. Адже змінити щось у собі завжди страшно, але саме ці зміни найчастіше роблять наше життя справжнім.
Катя засміялася. Це був той самий момент, коли вони обидві зрозуміли: все, що здається складним або неможливим, насправді не так страшно, коли ти поруч з тим, хто тебе підтримує. Вони обидві не знали, що принесе завтрашній день, але були переконані, що разом вони подолають будь-які труднощі.
І ось тоді, як вони завжди робили у своїх найскладніших моментах, вони вилили молоко — символ змін, які вони мали прийняти. І хоч на вулиці сніг продовжував падати, в їхніх серцях вже горів вогонь надії, що якась магія в кислому молоці таки є.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
