«Бути у ролі жертви дуже страшно, - зізнається житель нашого міста, переселенець з Лиману, військовослужбовець, учасник бойових дій, Олександр Звєрєв. - Коли ворог виявив в одному з підвалів нашу групу і підпалив його з міномета, ми думали, що це кінець. Але добивати нас прилетіли ще й дрони. Один упав на вході і пищав. Було незрозуміло, що від нього чекати. Ми підпирали стелю, щоб не впала. І вийти не можна, і залишатися небезпечно. Але Бог нас зберіг, а може, молитви рідних… Вчасно підійшли свої… У такі хвилини розумієш: тобі дали шанс на життя…»
Хочеться розповісти про початок війни саме так, як її бачив простий, далекий від військової професії житель буремного донецького регіону. Такі як він, добре розуміють, чому частина його земляків стала на бік ворога, забула, де « її пуп заритий», вимахуючи російськими прапорами і бігаючи на референдуми.
Головне захоплення Олександра – риболовля. Він не простий рибалка, а професіонал, давно займається рибальським спортом, переможець багатьох турнірів та конкурсів на своїй малій батьківщині. Має купу нагород, дипломів та відзнак. Про риболовлю знає, здається, усе, опанував кілька її видів, бо це, виявляється, складна і цікава наука, а не просто - узяв вудилище, закинув і чекай...
Лиман – невелике містечко на Донеччині, адміністративний центр Лиманської міської громади Краматорського району. В окупації воно перебувало двічі: з квітня по червень 2014 року і з 30 травня по 1 жовтня 2022-го.
До початку збройного конфлікту України з росією Олександр Звєрєв працював слюсарем механо-складальних робіт на залізниці, а згодом – електромеханіком на Лиманській дистанції сигналізації та зв`язку Донецької залізниці.
У лютому 2014-го, коли росіяни вторглися до Криму, у місті стало неспокійно, люди обговорювали останні події, висловлювали думки, які кардинально відрізнялися: «Багато моїх земляків стали жертвами пропаганди, яку у нашому регіоні проводили з давніх давен, - розмірковує Олександр. – На жаль, ніхто тоді на це уваги не звертав. Наш край вважався індустріальним, там було багато потужних підприємств, на які звідусіль (особливо з росії) з`їжджалися спеціалісти. Вони отримували житло, осідали на цій землі, пускали коріння. Зрозуміло, що разом з ними у наш регіон «перебралася» і їхня ідеологія. Популяризувалося, наприклад, козацтво, велися розмови про високі зарплати і пенсії росіян і т. ін. «Прогнивало» по всій Донеччині, але вчасно цього ніхто не помітив».
На початку квітня горезвісний бандит Гіркін зі свої загоном прийшов у Слов`янськ. Російські диверсійні групи захопили міські відділи міліції та розпочали окупацію міста. Це стало початком війни на сході, російської військової агресії проти України на Донбасі. Від Слов`янська до Лимана якихось 30 кілометрів, тож чутки про «визволителів» швидко поширилися серед лиманців. У місті почали зводити блокпости. Але уникнути окупації не вдалося. Олександр Звєрєв говорить про це скупо: «Було всього: і погрози, і викрадення та вбивства активістів, і незаконні референдуми під дулами автоматів, аби ми визнали «днр», і протести місцевих жителів, які чинили спротив окупантам. Полиці магазинів і аптек майже спорожніли. Загарбники не думали про людей, їх головною метою було мародерство. Відбирали у першу чергу телефони, аби ми не могли повідомити рідних та знайомих, що відбувається у місті».
Після звільнення, 3 червня 2014 року, люди почали потроху оговтуватися, місто «зализувало рани», поверталися додому ті, хто встиг виїхати. Нікому і в голову не могло прийти, що через 8 років усе повернеться, тільки цього разу з великими руйнуваннями і десятками смертей мирних мешканців.
- Люди надіялися, що все завершиться подіями 2014-го, адже пройшло вже 8 років, були створені «днр» і «лнр», так ні ж! Путінські імперські амбіції росли й далі. У 2022-му році ми вже почули «відголоски» наступної окупації. Лиман ще не обстрілювали, але снаряди, міни й ракети летіли на Слов`янськ, Краматорськ, зокрема, на Краматорський аеродром, через наші голови, над містом. І так було майже щодня. Фронт потихеньку наближався. Бомбили Лисичанський нафтопереробний завод, вже діставали до Ізюму. Загарбники підійшли до села Яцьківка, нашої громади, розбили дамбу на річці Сіверський Донець. Я ще тоді зрозумів, що скоріше за все доведеться виїжджати. Якось вийшов вранці покурити, почув наближення літака і на власні очі побачив, як він скинув снаряди на міст. Це був єдиний шлях, який залишався для евакуації з міста! Терміново почали збиратися. «Що можна завантажити у старенький «Москвич»? – розводить руками Сашко, - У першу чергу, я склав рибальське знаряддя, а тоді все, що влізло. Вирішили їхати у Золотоношу, бо там стояв пусткою будинок нашого родича, який давно звідти виїхав. Я зайшов у гугл, знайшов це місто. Ого! Навкруг нього багато води, Дніпро ж поряд! Для мене, рибалки зі стажем, це теж стало вирішальним моментом. Забрав тещу, дружину і доньку, мої батьки залишилися у Лимані. Їхали через розбомблений міст, об`їжджаючи вирви та «дірки», крізь які було видно унизу воду.
У квітні 2022 року родина Звєрєвих оселилася на одній з віддалених вулиць Золотоноші. Ці люди, на долю яких випало так багато випробувань, із вдячністю згадують сусідів, що допомогли влаштуватися на новому місці. Олександр відразу став на облік у військкоматі. Шукав роботу, адже потрібно було утримувати сім`ю. Якось, біля риболовного магазину, познайомився з чоловіком, який запропонував йому роботу – фахівцем-приймальником на Новій пошті. Це була неабияка радість. Дружина Сашка - Юля доглядає хвору матір, 11-річна донька Аня – продовжує навчання онлайн у рідній лиманській школі. Життя продовжувалося з постійною надією на повернення додому.
Я об`їздив усі села, де можна щось впіймати, ловив по-старому – вудкою з поплавком, але спробував навіть фідерну риболовлю (вудилищем з годівницею, що подає прикормку у точку лову)». Про рибалку він може говорити безугаву, а от про службу у ЗСУ – воліє майже не розповідати. Коли людина воює у гарячій точці, багато не розкажеш. Є такі місця служби, де найменший розголос може наробити чималої шкоди, тож про участь Олександра Звєрєва у цій війні ми розповімо небагато.
У грудні минулого року, коли Сашко повертався з роботи, його зупинили представники ТЦК і виписали повістку. Лікарі визнали його здоровим. Навчання проходив на Миколаївщині, опанував військову професію стрільця і був розподілений у морську піхоту, де отримав звання – матрос і позивний «Звір». В «арсеналі» у Сашка є ще одна військова професія – оператора дронів, якою він оволодівав за кордоном. Служив на Херсонщині, де доводилося тримати лінію оборони на одному з берегів Дніпра, потім – на Дніпропетровщині, до якої наближається зона бойових дій. У травні 2025 року Олександр отримав важку контузію, через що довелося проходити реабілітацію у Східниці. Видужав і знову у стрій. Де сьогодні служить Звір? Там, де гаряче, там, куди золотоніські волонтери підвозять розкладачки, одяг, медикаменти, газові пальники та балони і багато іншого, бо «було пряме влучання і все згоріло». Там, де кожен день – це випробування на мужність і стійкість. Там, де служать прості українські чоловіки, яким довелося взяти до рук зброю і отримати головне у їхньому теперішньому житті звання – захисник України. Честь їм і слава.
Лариса Гайова.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
