Олександр ніколи не був героєм чужих романів і не намагався ним стати. У сорок вісім років він мав акуратно підстрижене волосся з першою сивиною, спокійні сірі очі та руки, вкриті тонкими шрамами й зашкарублостями від глини й ножів для різьблення. Усе його життя вміщалося в одну невелику кімнату майстерні та орендовану «однушку» на околиці міста.
Ні гучних звань, ні родовитого прізвища. Зарплата – звичайна, краса – така, що не впадає у вічі. Машини немає, квартири власної теж. Дитина… лікарі колись тихо сказали, що цього не буде. Він не нарікав, просто не бачив себе «вигідною партією» для жінок, а тому й не намагався шукати.
Його ранок починався із запаху мокрої глини. Майстерня – стара будівля з високими вікнами – була його маленькою фортецею. Тут він навчав дітей робити з глини чашки, тарілки, іграшки, що зберігали тепло маленьких долонь. Діти любили його за терплячість: Олександр не сварився, коли виріб розвалювався в руках, а тільки м’яко підказував: — Не бійся. Глина любить уперті руки.
Серед юних гончарів була Марійка – худенька першокласниця з косичками, які постійно вибивалися з резинки. Вона малювала в повітрі маленькими пальцями, ніби ще до глини ліпила форму своєї майбутньої чашки. Її вироби виходили смішними, трохи кривими, зате завжди яскравими – дівчинка любила фарби.
Того холодного листопадового вечора гурток закінчився, а Марійку ніхто не забирав. Інші діти вже розійшлися, у майстерні стояла тиха музика потріскування печі (та і того було заледве чути). Дівчинка сиділа на табуреті, гойдала ногами й розглядала вогники у вікні.
— Марійко, може, зателефонувати мамі чи татові? — спитав Олександр, злегка нахилившись.
— Мама на роботі… Вона довго, — дівчинка опустила очі. — Бабуся мала прийти.
Він налив їй теплого чаю з термоса, поставив перед нею печиво. І щойно вони почали розмовляти про школу, двері рипнули.
На порозі стояла жінка, років із сорок п’ять, може трохи більше. Висока, у темно-зеленому пальті, з довгим сірим шарфом. Волосся – м’яке, з легкими хвилями, кілька срібних пасем біля скронь. Очі — теплі й уважні.
— Ой, вибачте, — сказала вона, ніби задихаючись. — Я затрималася на роботі… Марійко, сонечко, пробач бабусю.
Дівчинка підскочила й кинулася їй на шию.
— Нічого страшного, — спокійно відповів Олександр. — Ми якраз закінчили прибирати.
Вона підняла на нього погляд, і йому раптом здалося, що десь уже бачив ці очі. Можливо, колись у школі чи на якихось міських святах, коли життя ще не встигло розвести людей по різних дорогах.
— Дякую, що доглянули, — сказала жінка. — Я – Ганна.
— Олександр, — він витер руки від глини й потиснув її долоню.
Її рука була тепла й трохи шорстка, як у нього. Того вечора вони розійшлися, але в голові Олександра довго звучав сміх Марійки й спокійний голос її бабусі. Він не шукав «долі» й не гнався за нею. Проте, можливо, доля сама інколи приходить туди, де пахне глиною й дитячими мріями.
Наступного тижня Ганна знову прийшла за Марійкою – цього разу вчасно, але затрималася біля дверей, ніби їй хотілося трохи подивитися, як Олександр працює. Він це помітив, проте не подав вигляду, тільки спокійно водив руками по ще м’якій вазі, яку ліпили діти. Після заняття Ганна чекала, поки онука вдягається, і раптом запитала:
— А ви не навчаєте дорослих?
— Рідко. Часу бракує, — відповів він. — Але якщо хочете, можемо спробувати.
Вона посміхнулась.
— Я колись малювала. А зараз сад, город… Руки пам’ятають, але душа сумує за чимось іншим.
Так з’явилися вечори «для дорослих», хоча офіційно їх не було. Ганна приходила після роботи – іноді разом із Марійкою, іноді сама. Вона швидко підхоплювала рухи: глина слухалася її, немов знала ці пальці раніше. Потроху вони відкривали одне одного. Олександр дізнався, що Ганна – вчителька молодших класів на пенсії, але працює репетитором, бо не може сидіти без діла. Її чоловік помер десять років тому. Батько Марійки – її єдина дитина – працює за кордоном, тому онука більшість часу з бабусею.
Він розповів менше, бо й розповідати, здавалося, не було про що. Проте Ганна слухала уважно, без тіні жалю чи співчуття.
— Самотність не страшна, — якось сказала вона, коли вони разом мили руки від глини. — Страшно, коли перестаєш чекати зустріч із кимось.
Йому здалося, що це сказано саме для нього.
Взимку вони почали пити чай після занять. Ганна приносила домашнє варення, Олександр – хрусткі булочки з найближчої пекарні. Марійка раділа: то розповідала казки, то вигадувала, які кольори додати до нових чашок. Дівчинка швидко звикла до того, що «дядько Саша» може проводити їх додому, особливо коли йшов сніг або ожеледь.
Одного разу, коли мороз стискав повітря так, що воно кришилось під ногами, Ганна раптом зупинилась посеред вулиці: — Знаєте, а мені давно так спокійно не було.
Він розгублено усміхнувся. Такі слова рідко чув навіть у юності.
Весна прийшла несподівано швидко. Майстерня розквітла барвами: діти розфарбовували вироби, Ганна садила квіти у дворі – сказала, що без живого цвіту глина сумує. Олександр дивився на неї й ловив себе на думці: поруч із нею навіть тиша звучить інакше.
Великодньої неділі вони вперше сіли за один стіл – Ганна запросила його на сімейний сніданок. Марійка, як маленький диригент, розставляла паски й крашанки, а Олександр відчував, що вперше за багато років це свято не про порожнечу, а про початок чогось нового.
Того вечора, проводжаючи їх, він несміливо взяв Ганну за руку. Вона не відсмикнула – лише стисла у відповідь.
— Знаєш, — сказала вона вже на порозі, — ти колись казав, що тобі нема що дарувати світу. А ти даруєш свій час і тепло. Це більше, ніж багато хто може.
Він не знайшов слів. Та й не треба було: у її погляді вже було все.
Літо принесло новий ритм. Вони разом їздили на ярмарки гончарів, де Олександр уперше за довгі роки показував свої роботи публіці. Ганна поруч ніби додавала йому сміливості. Марійка бігала поміж прилавків, гордо казала всім: «Це зробив наш Саша!»
І хоч вони не говорили вголос про майбутнє, воно потроху складалося саме. Не через гучні зізнання, а через дрібниці: чашки, які сушилися парами; лавку біля майстерні, де ввечері завжди сиділи двоє. Олександр, який колись був певен, що доля йому нічого не винна, раптом зрозумів: життя не закінчується після сорока. Інколи воно лише починається — там, де пахне глиною, теплим чаєм і сміхом дитини, що вчить дорослих другому шансу.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
