2 вересня в міській бібліотеці Золотоноші відбулася зустріч з українською письменницею та волонтеркою Людмилою Охріменко. Її життя - це приклад незламності. З 2014 року пані Людмила займається волонтерством, неодноразово бувала на передовій, допомагала військовим і навіть спрямовує кошти від продажу своїх книжок на підтримку фронту. Її творчість відзначена преміями та нагородами, зокрема «Коронацією слова», але головне - це щирість і сила, яку відчуваєш у кожному її слові.

Для мене, чотирнадцятирічної дівчинки, це було щось особливе: вперше поставити свої запитання справжній письменниці.

І мені захотілося поділитися цим інтерв’ю.

– Пані Людмило, Ви жили і на Дніпропетровщині, і в Криму, а зараз мешкаєте у Харкові. Як ці місця вплинули на те, якою Ви стали і про що пишете?

– Будь-яке місце народження чи проживання впливає на людину. Моє дитинство на Дніпропетровщині – це українська мова, пісні й традиції моєї бабусі, яку я досі називаю своєю берегинею. Крим відкрив для мене світ кримськотатарської культури та складну історію цього краю. Харків спершу здався суворим і «промисловим», але саме там я відкрила силу й працелюбність його людей. Усе це сформувало мене як особистість і письменницю.

– Ви бували на передовій. Якщо чесно, чи не було страшно? І як після цього знаходили сили ще й писати?

– Звичайно, було страшно. Страх - це нормальна реакція, інстинкт самозбереження. Але людина звикає. Надихає приклад тих, хто поруч: воїнів, які, навіть поранені, знаходили сили боротися. Дивишся на них - і теж збираєшся з силами. Бо наша країна потрібна тільки нам, і ми мусимо її захищати.

– А чи пам’ятаєте улюблену книжку зі свого дитинства?

– Так, це була невелика книжечка російською мовою «В чьих ранцах маршальские жезлы или несколько правил развития способностей» Вадима Чурбанова. У ній ішлося про великих людей, які попри труднощі йшли до мети завдяки праці. Ця філософія - працювати щодня, навіть без натхнення - стала важливою і для мене.

– Уявіть, що Ви складаєте власну підліткову бібліотеку. Які три книги поставили б першими?

– Усі три були б фантастичні: твори Рея Бредбері, Роберта Хайнлайна… Це книжки мрії. Бо для підлітка головне - не зрадити своїй мрії. Саме вона дає крила.

– Яку зі своїх книжок Ви порадили прочитати школярам?

– Раджу «Волонтерські історії». Вони охоплюють період від 2014 року до повномасштабного вторгнення. Це можливість простежити, як змінювалися люди, як вони ставали українцями. А старшокласникам я б радила «Оскара» - це складна книжка, але вона допоможе зрозуміти, що шлях кожної людини унікальний.

– Уявімо: до Вас підходить дівчинка й каже: «Я хочу бути письменницею». Якою була б Ваша перша порада?

– Читати багато і вести щоденник. Навіть якщо здається, що писати нема про що. Через 10-20 років у цьому щоденнику буде безцінний матеріал для майбутньої книги.

– Чи вірите Ви, що саме молоде покоління здатне змінити країну після війни?

– А хто ж, як не ви? Ми, старші, можемо підтримати, але далі - ваша черга. Якщо ви не зміните Україну, ніхто цього вже не зробить.

– І останнє. Після Перемоги яку книгу Ви мрієте написати?

– Ту, яка подарує людині крила. Хочу, щоб ми пам’ятали минуле, але водночас змогли відштовхнутися від нього і полетіти у нове життя -щасливе, квітуче.

Коли я слухала ці відповіді, то думала: «А хіба це не диво - чути від живої письменниці, що мрії справді дають крила?». Мабуть, після цієї події я вже не зможу дивитися на книжки так, як раніше. Бо тепер розумію: кожна з них - це шанс злетіти вище.

Розмова з пані Людмилою закінчилася, а я ще довго не могла відійти від почутого. Вона говорила так щиро, що навіть дорослі ловили себе на тому, що кивають у такт її словам. Для мене це була не просто зустріч із письменницею, а доказ того, що справжня сила - у людяності, доброті та здатності не втрачати надію.

Я зрозуміла: книжки можуть бути не лише історіями на папері, а й справжньою зброєю - проти байдужості, страху й розчарування. А ще - містком між поколіннями, бо цього дня в бібліотеці діти й дорослі сиділи поруч і слухали одні й ті самі слова, але кожен знаходив у них щось своє. Я навіть зустріла свою вчительку з української літератури Лілію Сергіївну, і мені було дуже приємно, що ми з нею поділяємо одну любов - до книги та до щирих розмов про неї.

Напевно, саме так і народжується віра в дива. І, як сказала пані Людмила, вони завжди трапляються там, де їх створюють люди. І я дуже вдячна працівникам Золотоніської міської бібліотеки. Вони подарували нам не просто подію, а справжнє свято, яке зробило цей день особливими.

Євгенія Васіна

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися