Ця історія - про те, як мрії збуваються, якщо поруч із тобою є справжній наставник. Привіт, друзі! Це знову я, Женя і моя рубрика «Очима молоді». Нині хочу познайомити вас з моєю тренеркою Тетяною Усовою. Вона - не просто наставниця, а справжній приклад сили, віри та любові до спорту.
Ініціатива Тетяни Євгеніївни та клубу «Профіспорт» об’єднала активістів, молодіжні організації, міську владу й навіть міжнародних партнерів. Завдяки підтримці з’явився новий волейбольний майданчик просто в парку! Він став нашим місцем сили, командності та спортивного духу. Це дуже надихає і мотивує!
Я вирішила взяти в Тетяни Євгеніївни інтерв’ю, щоб більше людей дізналися про її шлях, проєкт і віру в команду. І просто подякувати. За все. Бо завдяки їй ми не просто граємо в волейбол - ми ростемо, вчимося бути командою і вірити в себе.
Як виникла ідея створити майданчик саме в парку культури та відпочинку?
Щоліта школи йдуть на ремонт, і ми залишалися без залу. Спочатку пробували тренуватись біля районного Будинку культури, де знайшли невеличкий майданчик у легкому затінку, який обладнала завідувачка сектором молоді та спорту Оксана Черв’якова спільно з активістами. Та коли мої юні волейболісти виросли - і фізично, і як команда - стало ясно: нам потрібно більше простору.
У парку ім. Шевченка було старе покриття, залишене, мабуть, ще від якоїсь спортивної споруди. І найголовніше - високі дерева, які захищали від сонця. Ідею підтримали міська влада, Оксана Черв’якова, головний спеціаліст відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Наталія Комиш, молодіжні активісти, ГО «Центр розвитку молоді» та «Ротарі клуб Черкаси» з німецькими партнерами. Завдяки їм ми отримали професійні сітки та стійки. Працівники управління ЖКГ і ПП «Базис Плюс» допомогли з монтажем. А Сергій Савенко - керівник ГО ЗМСК «PROFISPORT» — подарував сітку та для дітей два повних комплекти форми для дітей. Це було надзвичайно важливо для нас: для підлітків - це не просто форма, це єднання, відчуття, що ми справжня команда.
Які були труднощі?
Спершу - з розміщенням майданчика. Потім - фінанси. Але коли знайшли підтримку, вже мали чітке бачення, як зробити все якісно. Роботи було багато, але спільними зусиллями ми впоралися.
А як реагували діти та батьки?
Із захватом! Очі сяяли! Нове місце, простір, сітка… Для багатьох - це не просто спорт, це сенс. І кожен м’яч, кожна подача, кожна краплинка поту - це ще один крок до впевненості в собі. А ще більше – відчуття, що їм довіряють, підтримують, і що все це – для них.
Ви приїхали до Золотоноші з Харкова. Як вам вдалося не опустити руки й знову тренувати?
Це вже моє третє літо тут. І воно - щасливе. Бо збулася моя мрія - відкрити майданчик для класичного волейболу. Це для мене було дуже важливо, бо я з родини тренерів. Моя мама - Заслужений тренер України Любов Михайлівна Коренко - працювала 50 років, виховала понад 10 майстрів спорту, побудувала п’ять волейбольних майданчиків. Я долучилася тільки до першого.
Яким був ваш шлях до волейболу?
Усе дитинство - у спортивних таборах. Родина була дуже спортивна. Мамина сестра, моя тітка, Клавдія Полічинська - тренер, майстер спорту, її чоловік, В’ячеслав Полічинський також Заслужений тренер. На ІІ курсі Академії залізничного транспорту мене запросили до молодіжної збірної СРСР. Грала за московський «Локомотив». Працювала за фахом - конструктором-механіком, але відчула, що хочу передавати знання іншим. Так почався мій тренерський шлях.
Пам’ятаєте свою першу групу?
Звісно! Я була школяркою. Мама-тренерка запропонувала нам, трьом ученицям, тренувати молодших - п’ятикласників. Це було незабутньо: ми почувалися справжніми наставницями. З того класу вийшли двоє хороших гравців. А з нас трьох лише я стала тренером, обидві колежанки - вчителі фізкультури.
До переїзду в Золотоношу Тетяна Євгеніївна працювала в Харкові, в одному з найвідоміших вишів - університеті імені Каразіна. Вона була не просто тренеркою, а справжньою лідеркою: очолювала жіночу волейбольну збірну, яка багато років виступала у Студентській лізі України. А ще займалась організацією навчального процесу на кафедрі фізичного виховання. Уявіть собі: замість звичайної фізкультури студенти могли обирати з 16 видів спорту! Волейбол, футбол, баскетбол, теніс, стрільба з лука, чирлідинг і навіть водний туризм. Понад 5000 студентів займалися тим, що їм справді подобалося. Пані Тетяна розповіла, що це був справжній прорив, бо така система не лише розвивала інтерес до спорту, а й допомагала знаходити нових гравців для збірних. «Коли працюєш з молоддю, яка хоче і вміє — це велике щастя».
Що для вас означає бути тренером?
Це щось набагато більше, ніж просто навчати. Це - стати рідною людиною, щоб діти могли довіряти, відчувати себе впевнено. Я хочу, щоб їм було зі мною легко й корисно, щоб вони вірили, що можуть усе.
Що вас надихає у хвилини розпачу?
Діти. Їхні очі, їхнє бажання тренуватись, навіть у найтяжчі дні. Підтримка батьків - надзвичайна. Допомога з формою, м’ячами, обладнанням - це не просто матеріальні речі, це свідчення того, що ми всі в одній команді.
Чим для вас є волейбол?
Це не просто гра. Це стиль життя. Це емоції, рух, сила, витримка, характер. Хто залишився у Харкові - грають попри все! Це підтримує. Хто поїхав за кордон - теж грають, знайшли собі команди. Волейбол - це назавжди. Хто його відчув - вже не зможе без нього.
Як Ви гадаєте, що спорт дає нам, дітям, у цей непростий час?
Опору. Стабільність. Розвиток. Я бачу, як наші діти, навіть ті, що ніколи не тримали м’яча в руках, стають справжніми гравцями. Вони ростуть, змінюються, перемагають. Дехто з гравців достойно захищав честь своєї школи у змаганнях « Пліч-о-пліч». І це справжнє диво. Я захоплююсь своїми вихованцями, ціную кожну дитину, бачу їх майбутнє, успіхи і перемоги, бачу характер і труднощі. Можу з впевненістю сказати: «PROFISPORT» - моя улюблена команда. Сподіваюсь, що буде з часом «PROFISPORT»-2.
Про що Ви мрієте?
Просто бути на майданчику. До останньої хвилини свого життя. Навчати. Надихати. Дарувати дітям відчуття щастя від гри. У багатьох дуже складних обставинах життя, дві години тренування давали сили боротися і триматись далі. Просто дві години абсолютного щастя і ніяких важких думок у голові. Бо ці дві години на тренуванні - це простір, де немає тривог, тільки радість і справжнє життя.
…І наприкінці хочу сказати від себе. Дякую, Тетяно Євгеніївно, за ваш час, терпіння, силу і віру в нас. Ми бачимо, скільки всього ви вкладаєте в наші тренування, у нас, у кожну гру. Ви - приклад того, що любов до справи й добра серцем людина можуть змінити світ навколо. Бажаю вам ще багато сезонів на майданчику, гучних перемог, вдячних учнів і щирого тепла, яке ви щодня даруєте нам.
Євгенія ВАСІНА
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
