19 квітня 2025 року на факультеті журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка відбулася урочиста церемонія нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу журналістської творчості для старшокласників «Нові в медіа» в онлайн форматі. Конкурс, який кафедра журналістики та нових медіа проводить вже вдев'яте відкрив прихований талант золотоніської гімназистки Євгенії Васіної.
Талановиті учасники з Миколаєва, Сум, Харкова, Полтави, Луцька, Краматорська й інших міст, містечок та сіл надіслали на розгляд компетентного журі понад 65 робіт, де продемонстрували творчі доробки з висвітлення актуальної тематики у текстовому, відео та аудіо форматах. Приємно, що серед розмаїття текстів, подкастів та медіапроєктів, що здивували самостійністю вибору тем та чіткістю актуальних для України повідомлень, чільне місце зайняла робота золотоніської школярки – «Дівчина з великим серцем».
Тож ми вибрали слушну нагоду (коли закінчився навчальний рік) і зустрілися з майбутньою зіркою вітчизняної журналістики.
Женя – чудова і приємна співрозмовниця, вона прекрасно володіє ситуацією, комунікативна, відкрита, щира, має власну життєву позицію.
-
- У дитинстві дідусь Михайло читав мені багато книг, - розповідає юнка. – Та не просто читав, а вимагав зворотної реакції: просив переказати мене прочитане, правильно складаючи речення. Казав: «Це тобі в житті згодиться». Згодом я стала придумувати власні історії. Мені це вже згодилося: я можу з легкістю викрутитися на уроці.
Дідусь вже бачить плоди своєї праці і дуже пишається онукою.
Її улюблений шкільний предмет – англійська мова, перші іноземні слова запали в душу ще в дитячому садочку. Тоді 4-річній малечі демонстрували предметні картинки і називали їх іншими, нерідними словами.
Журналістський конкурс – не перша участь і не перша відзнака Жені.
-
- На конкурси мене надихає мама, - каже з гордістю і вдячністю. – Вона мене мотивує, надихає. Якби не мама, може б і участь не брала. А так її слова: «Це потрібно для твого майбутнього, для тебе самої» не викликають сумнівів та обговорення. Бо вона в цьому твердо переконана. «Треба розвиватися, проводити час з користю, а не сидіти в телефоні!»
Участь у першому для себе конкурсі взяла ще в 5-ому класі. Потім був "LIME. Go to read" – конкурс англійською, де треба було створити історію про бібліотеку, поєднавши із штучним інтелектом. Текст написала українською, зробила переклад, озвучку, змонтувала відео і відіслала. Через місяць прийшов результат і запрошення на нагородження, бо здобула призове місце. Після церемонії провели екскурсію столичним університетом ім. Б. Грінченка. Згодом прийшло запрошення на участь у конкурсі на воєнну тематику, написати про війну очима дітей.
-
- Так народилася історія про дівчинку-волонтерку, - ділиться Женя. – Ідеї, думки, вислови, що народжуються, - занотовую. Раджуся з мамою, бо вона як читач висловлює своє бачення. Слухаю, аналізую, можу щось змінити. Хоча я цього дуже не люблю! Тому й вчителям намагаюся не показувати, бо вони хочуть змінити чи не все, нав’язати свою думку. Маю досвід...
За участь у конкурсі гімназистка отримала подарунки від Академії української преси!
Після англійської – література. Влітку читає англійську літературу в оригіналі. А ще її наставниця – Людмила Лук’ященко радить дивитися іноземні фільми, можна із субтитрами. Вона – дуже весела жінка, часто заняття перетворюються у задушевне спілкування на будь-які теми англійською. У дитинстві навіть мріяла стати вчителькою, як Людмила Миколаївна. А подорослішала – передумала.
-
- Плани на літо? Відпочити! Від навчання, - усміхається. – Новим знайомствам завжди рада. Це досвід. Це нові бачення, нові думки – привід для роздумів, осмислення, усвідомлення. Хочу знайти літній мовний табір, де зможу спілкуватися з носіями мови.
До слова, Вікторія Васіна – мама Жені, вихователька дошкільного закладу «Сонечко» у складі творчої групи з колегою Вікторією Гущик у квітні була нагороджена Дипломом управління освіти і науки ЧОДА за I місце в обласному конкурсі на кращий освітній ресурс «Здоровим бути модно! Магія здорового життя». А Черкаський національний університет відзначив (1-25 квітня) творчий тандем – Вікторія Васіна, Вікторія Гущик та Світлана Макаренко – Дипломом за I місце в освітньому заході “STEM – every day” у номінації «Маленькі генії».
У талановитих батьків – талановиті діти! І талантам нашим немає меж!
Дівчина-волонтерка
Коли вибухають ракети, а у вікнах знову звучить сирена, я думаю не про страх. Я думаю про Лорда. Так, про собаку. Про звичайного пса, який сидить на могилі своєї господарки — дівчини, яка врятувала йому життя. І, можливо, втратила своє саме через це…
24 лютого 2022 року — дата, яку я, як і всі українці, не забуду ніколи. Того ранку наші погреби перетворилися на укриття, азатишні домівки — на спогади. Ми з мамою поїхали до села, до бабусі. Там, у дворі, я познайомилася з пані Іриною. Вона просто привітна жінка. А тоді я ще не знала, яку історію вона носить в серці…
Одного ранку ми з бабусею йшли на цвинтар — прибрати до поминальних днів. Сонце було теплим, небо чистим. І здавалось, що немає війни. Але на краю однієї могили сидів Лорд. Великий вівчар, що плакав. Справжні сльози, не вигадка. Лорд лежав на сирій землі, дивився вдалечінь і тужив. Так я дізналася про Олесю.
Олесі було всього 20. Студентка-волонтерка, дівчина з величезним серцем. Вона знаходила покинутих тварин, лікувала їх, доглядала. Лорда вона теж підібрала з вулиці. Він нікому не довіряв, а їй — одразу. Її пес. Її друг.
Коли почалась війна, Буча, де жила Олеся, стала полем бою. Світло, вода, зв’язок зникли. Та вона не виїхала. Бо там, у притулку, були її підопічні. І Лорд. Вона сказала: «Мамо, я не залишу їх». І пішла рятувати тварин.
Їй вдалося вивезти частину собак. За другими вона повернулась. Але… вибух. Старенька автівка, повна кліток з тваринами. Вогонь. І біль. Лорд, ризикуючи життям, витяг її з палаючого авто. Але поранення були смертельними. Три години боротьби лікарів — і серце Олесі зупинилось.
А Лорд… залишився. Спершу просто лежав біля її могили. Не їв. Не пив. Плакав. Потім почав приходити щодня. Разом з пані Іриною. Слухає, як вона говорить з донькою. І знову плаче.
Я слухала цю історію і не могла стримати сліз. Це — не кіно. Це — Україна. Це — наші люди. І наші тварини, які стають частиною нашої душі.
Ми — незламні. Бо у нас є серця. Бо у нас є пам’ять. Бо є герої, як Олеся. І ті, хто продовжує любити навіть після смерті — як Лорд.
Я — звичайна школярка. Але я пишаюсь тим, що я українка, що моя родина залишилась попри все у рідному місті. І я вірю, що одного дня у нашій країні буде тиша. І на могилі Олесі розцвітуть квіти. І Лорд буде лежати поруч — не у смутку, а в спокої.
Бути українцем у часи війни - це найважче випробування, але це також час, коли наша людяність і відповідальність стають особливо значущими. Силі і могутності наших людей немає меж, і коли ми говоримо: «Слава Україні!», увесь світ відповідає: «Героям Слава!».
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
