Сивий чоловік, ще досить міцної статури, стояв на березі моря і годував чайок. Він вже давно їздить сюди трамваєм, мало не щодня, щоб поговорити з ними, подихати свіжим морським повітрям, поринути в атмосферу спокою, бадьорості й натхнення. Тридцять хвилин дороги рідними вулицями Одеси – це завжди цікава екскурсія і коротка подорож у минуле. А воно, те минуле, розтяглося аж на довгих 89 років! Про що думають люди у такому поважному віці? Ого! Багато про що! Одним словом і не скажеш. Одесит Андрій Петрович Гончар, до прикладу, думає так: «Дивиться на мене 90-й ювілей, а тоді й 100-річний!» – і весело сміється.
Одеситом він став давно, більше ніж пів століття тому, але душею назавжди залишився деньгівчанином, нашим земляком із села Деньги. У жовтні цього буремного року Народний артист України, лауреат Державної премії ім. Шевченка Андрій Гончар став Почесним громадянином цього села. Першим і, поки що, єдиним. Таке звання людина отримує за видатні заслуги перед громадою. Андрій Петрович прославляв рідні Деньги виступами на сценах багатьох театрів тодішнього союзу, на екранах кінозалів, згадував на зустрічах з глядачами та в інтерв`ю з журналістами. Він любив і ніколи не забував малу батьківщину: «Деньги, Золотоноша, Черкаси і Полтава – завжди живуть у моїй душі, як спогади про дитинство і юність», - наголошує наш земляк.
Ну, щоправда, не таких вже й простих, якщо покавітися: чому їхній нащадок вирішив стати не трактористом чи зоотехніком, а саме артистом? Батько Андрійка, Петро Денисович, герой війни, який пройшов її з першого і до останнього дня, був нагороджений медаллю «За відвагу». Він віртуозно грав на скрипці і співав у місцевому церковному хорі. Чудові голоси мали і його сестри - Марія й Валентина. Мабуть, саме з батькового коріння і передалися Андрійкові творчі гени.
А ще, він був у дитинстві дуже допитливим. Якось вирішив знайти те місце, звідки сонце встає і куди увечері ховається. Поклав у торбинку окраєць хліба, пару яблучок і двинув під вечір на Мусеїшену гору. Є така у Деньгах. З неї взимку дітлашня хто на чому з`їжджала (і на брезентових ранцях теж). Ну а влітку там кози паслися. І місця таємничого Андрійко тоді не знайшов і його самого насилу докричалися.
А от сільськогосподарську професію Андрій Гончар таки отримав. Після закінчення семирічки у Деньгах, батьки відправили його у золотоніську школу №3, де хлопчина і здобув середню освіту. Навчався добре, тож без проблем вступив до місцевого сільгосптехнікуму (був колись такий поблизу теперішньої Нової Дмитрівки) і став агрономом. Та ще й яким!
-
- Навчали нас там відмінно! – згадує Андрій Петрович. – Крім того, як сіяти і збирати урожай, вчили їздити на тракторі, комбайні і ремонтувати їх. Тож коли я поїхав за направленням в Західну Україну, у село Холопичі на Волині і почав працювати, місцевий голова колгоспу Михайло Васильович Коновалюк нахвалитися не міг. Їздив полями верхи на коні. Імені у нього не було, то я назвав його просто Мишком. Він був не проти. Я любив лежати на траві і читати йому вірші Шевченка, а він схиляв голову, наче дякував та іржав: ге-е-е-е…
Прекрасне, мальовниче село Холопичі! Сільська молодь часто організовувала у клубі концерти та інсценівки, і ця сцена стала першою, де засяяла артистична зірка майбутнього актора. Андрій так полюбив Холопичі, що навіть відмовився обійняти посаду головного агронома МТС і залишився у селі. Проте не надовго. Якось мудрий голова сказав йому: «Андрію, агроном з тебе вийшов хороший, але мені здається, що за тобою плаче велика сцена. Так що подумай». Ці слова запали хлопцеві в душу, тим паче, що й сам частенько думав про такий поворот в житті. Тож у 1955 році, розпрощавшись з гостинними Холопичами, Андрій Гончар поїхав до Києва. Доля йому посміхнулася - успішно пройшов творчий конкурс у театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Але на шляху до подальшої здачі екзаменів стала серйозна на ті часи проблема – колишній агроном не відпрацював за направленням ще цілих півроку. Добрі люди порадили звернутися до міністра сільського господарства Івана Співака. Той коротко запитав: «Хочеш стати артистом? Ну, в добру путь!», викликав секретаря і підписав дозвільні документи. Радості не було меж! Так Андрій Гончар став студентом курсу, яким опікувався театральний метр Іван Чабаненко. Навчався на одному курсі з відомими у майбутньому театральними зірками Миколою Віграновським (з Миколою жив в одній кімнаті гуртожитку) і Адою Роговцевою. Яке ж воно було чудове, насичене і неповторне це студентське життя! Майбутніх акторів часто запрошували у театри пограти в масовках, тож Андрієві пощастило зустрітися на сцені з геніальними Наталею Ужвій і Амвросієм Бучмою. Хіба про таке забудеш?!
Швидко промайнули роки навчання. З дипломом артиста театру і кіно Андрій Гончар опинився у Чернігівському обласному драматичному театрі, одному з найкращих не лише в Україні, а й в союзі. Вже на старті своєї кар`єри він зіграв провідні ролі: Гриця – у виставі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» і Гната - у п`єсі «Безталанна» І. Карпенка- Карого. Тоді, за його словами, «по-справжньому відчув, що це моє». Ці перші серйозні ролі стали провідними у театральному житті актора. Два роки він набирався досвіду у Чернігові, а згодом, куди тільки не закидала його доля. Працював у театрах Криму, рідних Черкас, в Одеському драматичному театрі. У 60-их роках відточував майстерність аж у Петропавлівську-Камчатському. «Вирішив таки дізнатися, де сходить сонце!» - сміється тепер Андрій Петрович, згадуючи ті роки. Батьки дуже переживали, що син поїхав так далеко: «Сину, повертайся, там же так холодно і вишні не цвітуть!» - побивалися вони у листах. Довелося таки повернутися. Побував з гастролями і в країнах Європи, коли грав на сцені Першого драматичного театру Групи радянських військ у Берліні.
У 1964 році на екрани вийшов фільм «Ключі від неба», де він зіграв одну з провідних ролей. Ото вже було радості у рідних Деньгах! У колишню церкву, яка на той час була сільським клубом, аби подивитися «на нашого Андрія» набилося стільки люду, що сісти було ніде!
Після багаторічних мандрів Андрій Петрович знайшов свою гавань у теплій гостинній Одесі, де у місцевому драмтеатрі пройшли найплідніші роки його акторської діяльності. Саме тут він пройшов шлях від актора до художнього керівника. Вже у віці 73 років ветеран сцени перейшов до театру юного глядача, там працював директором його рідний брат Віктор, заслужений діяч мистецтв. Про велику кількість зіграних ролей у театрі і кіно, відзнаки та інші регалії нашого земляка можна прочитати у Вікіпедії. А от про те, яка він людина, можна дізнатися, наприклад, від його друзів, земляків чи глядачів. «Коли у 1992 році Одеський театр був на гастролях у Черкасах, - згадує деньгівський краєзнавець Анатолій Воропай, - Андрій Петрович дав мені цілу пачку безплатних білетів і попросив запросити усіх бажаючих жителів села. Він любить і не забуває своє коріння. Не раз бував у рідних Деньгах. Поховав батьків, приїздив ховати свої тітоньок Марію і Валентину. Зіркова хвороба – це не про нього. Він любить приїхати у село на автобусі і пройтися по ньому пішки з кінця в кінець, аж до рідного кутка Бацманівка, де у яру і досі стоїть хата його батьків і височіє Мусеїшина гора.
Як зараз живе-поживає наш славний земляк?
-
- Я вже давно слідую вказівці великого одесита Мишка-япончика: «Перед тим, як кудись увійти, подумай, як ти будеш звідти поветратися!», вже ж не парубок, щоб кидатися у мандри сторч головою. Тепер мої маршрути – море і парк, розташований поблизу будинку. Багато читаю творів свого улюбленого Шевченка і не перестаю дивуватися його проникливості! Чи не кожен вірш – про наше сьогодення, навіть війну передбачав! Про неї зі мною часто заводять розмову у парку на лавочці такі ж пенсіонери, які і я сам. Але на цю тему не можу говорити, це – невимовний біль і туга! Як можна? Ми ж були такими друзями! Неймовірна бездумність і жорстокість! Я був завжди далекий від політики, відбивався від вступу в партію руками і ногами. Так і заявив колись черговому агітатору від партії: «Я вам не підхожу, бо захоплююся лікеро-горілчаними виробами і дівчатами!». Аби відчепився. І відчепився ж (сміється).
Андрій Петрович такий балакун і жартівник! Він, попри роки, зберіг у душі стільки оптимізму і бадьорості, що молоді позаздрять. Навесні збирається на малу батьківщину разом з братом Віктором і тоді «обов`язково побачимося» - пообіцяв. З води Вам і з роси, дорогий земляче!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
