Ім’я Володимира Дроворуба вперше прозвучало на липневій сесії Золотонісьої міської ради, де керівництво громади і командування 157 батальйону ТрО привселюдно вручили заслужені нагороди достойним. Ми вирішили ближче познайомитися з нашими захисниками і розповісти вам про їхні будні.
І ось Володимир Адольфович у нашій редакції. Нам пощастило поспілкуватися із військовим віч-на-віч, оскільки підрозділ нині перебуває на відновленні. Попередньо свій візит він узгодив із командиром.
-
-Мій батько, як і мама, - українець, народився до початку Другої світової війни. Його назвали Адольфом. Чому дідусь з бабусею вибрали саме це ім’я, мені невідомо.
Батько працював на заводі гравірувальником, мама – головним бухгалтером. Обрав професію військового і після закінчення школи, у 1991 році вступив до Харківського військового училища внутрішніх військ. Мабуть, на вибір юнака вплинули родичі: старший двоюрідний брат – військовий, дядьки – військові. Династія.
У військовому училищі курсанти були з усіх куточків Союзу. І хоча 1991-ий – рік народження Незалежної України, але фактично змін не було. Була радянська армія зі своїми знаками розпізнавання, зірочками…
Здобувши військову спеціальність, відповідно до розподілу, через 5 років відбув працювати до Києва: у Першу Національну гвардію, що підпорядковувалася Президенту України, в ту пору Леоніду Кучмі. Президент ухвалив рішення про скорочення штату Нацгвардії, тому звільнився і влаштувався у податкову міліцію. Працював на Черкащині. У 2000-му році був призначений заступником начальника податкової міліції у Золотоноші.
-
-Місто мені дуже сподобалося і з тих пір я тут, - каже, усміхаючись.
Мобілізація за покликом душі
24 лютого 2022 року добровільно пішов до військкомату. Це було його особисте вмотивоване рішення. На ту пору Володимир уже був на пенсії за вислугою років.
У військкоматі того дня був шалений натовп. Протиснутися - нереально. Там дізнався, що йде набір у територіальну оборону, тож подався туди. Офіцерів не вистачало. Тому не відмовили. Командування взяло на посаду командира взводу. За 27 місяців служби – начальник командного пункту, заступник начальника штабу з бойового управління. Обов’язків і функцій багато, основне завдання - допомога командиру і начальнику штабу в управлінні підрозділами. Відзначає, що строкова служба чи її відсутність – не головне для воїна. Найважливіше - вмотивованість, бажання воювати і вчитися.
-
-Які характерні особливості української армії? – допитуюся.
-
- Молоді вмотивовані командири, які швидко адаптуються і поєднують теорію з практикою, - каже Дроворуб. – Які набувають неоціненного досвіду в бойових умовах.
До 2022-року Володимир спілкувався зі своїми однокурсниками, які служили в росії, білорусі. Дехто між собою навіть покумався. У них була власна вайбер-група. Часто приїздили до Харкова на зустрічі. Після 22-го – відрізало назавжди.
-
- Хочу зауважити, що російські воєначальники – не такі вже й дурники, бо вони навчалися у наших вузах і училищах, нас вчили одні й ті ж вчителі! Ворога ніколи не треба недооцінювати! - говорить переконливо. – До того ж, у них більше практичного досвіду, бо це - воююча країна! Куди не ткни на карту світу - скрізь російські миротворці…
Дружина Володимира – російськомовна. Була. До 22-го року. Нині жінка говорить чистою українською. Без діалекту. У нього ж іноді проскакують русизми.
-
- Мова викладання у Харкові – російська була, в армії - російська! От тепер і відгукується мимоволі. А дружина говорить краще за мене, - каже з гордістю. – Я ж на українську перейшов, коли повернувся на землю Великого Тараса.
Мені болить скалічений Харків. І не тільки
У місті юності залишилося багато друзів.
-
- Було попадання в наше військове училище… Переживаю за своїх хлопців…
Коли батальйон вперше вивели на Донецький напрямок, бачив місто Курахове. Вразило своєю інфраструктурою. Запам’яталося. Потім був Запорізький напрямок. Згодом – знову Донеччина.
-
- Коли знову потрапив у Курахове, не міг отямитися від побаченого: це небо і земля… Те, що залишилося від міста…
На відновленні 157-ий не в повному складі. Частина військових виконує бойове завдання на Донеччині.
-
- Подумки – з тими хлопцями, денно і нощно…
Про втрати побратимів, з якими напередодні планував і говорив, а нині – вони у небесному війську, говорить напружено. У цього мужнього кремезного чоловіка бракує слів. Він замовкає і відводить погляд. Вибачаюся…
Вугледар. Проти них – 155-та окрема гвардійська бригада морської піхоти. У взводі Дроворуба – були втрати. Багато без вісти зниклих.
-
- Не втрачаю надію, що вони в полоні. Але живі! Щоб були живі!..
Уже давно не секрет, що не усі мешканці сходу країни мають проукраїнську позицію.
-
- Там – жодної української школи. Так, є люди, котрі чекають української Перемоги. Але ж основна маса за росію! Їм байдуже, що з російської сторони на їхні голови летять ракети і бомби! Вважають, що це українська зброя, стріляють українці.
Новоріччя на нулі
Серед яскравих і пам’ятних спогадів – зустріч Нового 2023-го року на нулі. Військові сконструювали ялинку: з автоматів і джавеліна, оперезана кулеметними стрічками.
-
- Був інтернет, був зв’язок і ми знали, що закінчується календарний рік. Бо, коли вмикаєш телефон - він тріщить від повідомлень-вітань, - пригадує. – Були поруч чудові побратими. Деяких уже нема… Чокалися соком! Навіть олів’є було! Хтось із хлопців привіз. Але все оце - дуже швидко, бо нам треба було відіслати «гарячі вітаннячка» окупантам, адже у них рік наступив на годину раніше. А тоді готуватися до прийому вітань з тієї сторони.
Приміряв шапку Нострадамуса
-
- З росіянами мирну угоду заключати не потрібно. Але дивимося другу сторону медалі. Фактично без допомоги Америки, Євросоюзу ми цю війну не виграємо. Нам треба на даний момент зберегти території, які нам підконтрольні. Західна допомога надходить дуже повільно. Наразі, це моя особиста точка зору, велику роль мають президентські перегони в США, де великий прихильник України Джо Байден вирішив не балотуватися на наступний термін. Варто розглядати варіант мирних переговорів.
Що вражає в тилу?
-
- УПА, - відповідь мене приголомшує. – Українська паперова армія, - сміється.
-
- А серйозно. Люди у прифронтових областях більш переймаються потребами військових, аніж у тилових. Коли ми виїжджали, нас виводили…Це було нелегко…Проїжджаєш міста, де люди прогулюються вуличками, відпочивають, гуляють… Потрапляєш в інший світ. В іншу реальність. Там війна, а тут її нема.
-
- Ми їхали вночі і пробили два колеса на причепі. Причіп фактично тягли на дисках. Де який шиномонтаж серед ночі?! Нас обігнав автомобіль. Проїхав метрів 300 і зупинився на узбіччі. Вийшов водій і почав жестами нас зупиняти. «Хлопці, у вас колеса «жигулівські»? Їдьте за мною!» Дав два колеса і не захотів брати гроші. «Дякую вам!» Дніпропетровщина і Кіровоградщина завжди готові прийти на допомогу.
-
- Я особисто вдячний українському народу. Скільки він зробив для своєї армії! Мій кум - приватний підприємець на Черкащині. За 2 дні він пів мільйона витяг з обороту і поміг частині. Такі люди є в кожному селі, в кожному місті. Пишаюся нашим народом, його незламним духом.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
