Сім місяців в окупації: життя очима куп’янців

Місто Купʼянськ понад пів року перебувало під владою росіян: від початку війни керманичі здали військовим РФ місто без бою. Усього 50 кілометрів до російського кордону та великий залізничний вузол визначили важливу роль Купʼянська для окупантів.

Через місто гнали військову техніку на лінію фронту. Тут видавали паспорти громадян РФ. Тут розвантажували російські підручники для українських школярів. Тут же росіяни крали українське зерно та залізницею відправляли до себе.

За ці пів року Куп’янськ пережив усі складові окупації: від роздачі російської гуманітарки до викрадень і катувань проукраїнськи налаштованих мешканців.

Сьогодні наші співрозмовники – подружжя переселенців, які пережили окупацію і тільки після визволення міста, у вересні 2022-го змогли виїхати у центральну Україну. Зважаючи на їхнє прохання, ні імен, ні прізвища не вказуємо.

• - Біля Куп’янська розташований Куп’янськ-Вузловий – це як передмістя. Населення – в основному залізничники, 7 тисяч. Ця вузлова станція акумулювала 5 важливих залізничних напрямків: Валуйки, Вовчанськ, Харків, Лиман і Сватове. А Через місто йшли дві магістралі – на Донецьк і траса Харків-Луганськ, - розповідає майже чистою українською мовою чоловік. – Від Куп’янська до російського кордону – 40 км, до Харкова – 120.

Він до дрібниць пам’ятає кожен день початку війни.

Вони з дружиною прокинулися вранці і ввімкнули телефони. Дзвінок від доньки з Харкова із жахливою новиною. Потім підтвердження з екрана телевізора. Та у їхньому місті було тихо і подружжя не знало, що ж робити далі. Обоє працювали на залізничних підприємствах. Керівник дружини наказав залишатися вдома. Чоловік пішов на роботу.

Ввечері 24 лютого українські військові підірвали залізничний міст, що проходив за 700 метрів від їхнього будинку. А потім стали бомбити міст, що перекинувся через річку Оскіл. Його не знищили повністю, а лише зробили в ньому пробоїни. Цей міст був на віддалі 1 кілометра від житла. Тож вибухи було дуже чутно. Обійстя обмежовував високий забор, до нього приставили драбину і звідти оглядали місцевість.

26-го вулицею поїхала ворожа техніка, дуже багато танків. Усе розмальоване: «Z», «V», «O». В усіх чатах люди писали: «У нас їдуть БТР», «У нас - БМП». Стало страшно.

• - Я дістала ножі, - додає жінка. – Чоловік питає: «Що ти будеш ними робити?» А я реально не знаю, що робити.

27-28 лютого через інтернет виступив мер Геннадій Мацегора. Він звернувся до куп’янців:

• - Нас залишили усі силові структури, усі виїхали, - сказав він. – Нам нічого не залишається, як змиритися із ситуацією. Мені пообіцяли, що місто залишиться цілим, якщо мешканці не шкодитимуть російським військам.

1 березня куп’янці вийшли на мітинг протесту до міської ради. Серед них був місцевий активіст Микола Маслій, доля якого донині невідома. З українськими прапорами, державною символікою. Вони вимагали іноземних військових залишити місто. Молоді хлопці почали застрибувати на бойові машини. Над головами людей пролунали постріли. Полетіли димові шашки. Залякували. Люди розійшлися.

Активістів почали переслідувати. Народ притих. Уже 2-3 березня вийшли з підвалу в пошуках їжі. Бо вже й хліб закінчився. З’ясувалося, що нічого не працює. Великі мережеві магазини розпродували свій товар. Тільки за готівку! Банкомати не працювали.

Купували усе підряд, хапали, що бачили, бо не знали, що буде далі

Десь 8 березня підприємці почали випікати хліб у непристосованих для випічки приміщеннях. Черги стояли по кількасот метрів.

• - У руки давали лише одну буханку хліба, - заново переживають страхіття перших днів війни. - Я виходив рано-вранці, займав чергу для себе і своїх дівчат - дружини і молодшої доньки. Брали 6 хлібин, ще 3 для старих бабусь-сусідок. Хліб був платним. Але ціна була стабільна – 20 грн 1 буханка. Ніхто не наживався, ніхто ціну вдічі, втричі не піднімав. По хліб ходили раз у два дні. Чергу доводилося вистояти протягом трьох годин.

Вулицями їздили окупанти. Очевидно, вони мали наказ: не чіпати місцевих. Але у 20-их числах березня почали їздити по дворах із списками: АТОвців, активістів, не згідних з режимом. Почали зникати люди. Інших, хто порушив комендантську годину чи був напідпитку, забирали на примусові роботи: фарбувати перила мосту у триколор та стелу, копати, прибирати. Комендантська година із 18-ої до 7-ої ранку.

Якось на другому поверсі Ощадбанку почав пробивати інтернет. З 5-и ранку йшли манівцями, в обхід центральних вулиць до банку, щоб зайняти чергу. Бо готівки практично не було, у магазині карткою розрахуватися не можна. Ще й ціни стали рости. Ризикуючи, банківські працівники видавали з кожної картки не більше 5 тисяч гривень.

• Ми не думали, що окупація затягнеться на 7 місяців, діляться. – Знайомі спілкувалися з рідними в ЗСУ і ті обнадіювали: «Ви тримайтеся, ми поруч». Тому й думали з дня на день, що ось-ось нас відіб’ють.

На Вузловій жили старі батьки, яких час від часу треба було відвідувати. На цих 7 кілометрах стояли 2 блок-пости. Іноді ніяких проблем не було, але частіше – рашисти змушували виходити з машини, роздягатися до пояса. Вони роздивлялися, чи немає на тілі слідів від ремінця автомата. Ставили дурнуваті питання. Змушували здирати тонування зі скла авто. Кожна поїздка – ризик. І приниження.

Кінець березня – ніякого зв’язку, уже були відрізані від світу

Над містом постійно літали бойові гелікоптери «Алігатори», на бриючому польоті йшли літаки, щоб відстріляти заряд.

• Як виживали? – перепитує. – Залізниця протягом квітнятравня платила за простій підприємства. Потім йшли пенсійні нарахування. Проте все це було на картках.

Сватове на Луганщині за 60 км теж було окуповане. Але там працював інтернет. Дізналися з чуток. Спочатку маршруткою на розвідку поїхали жінки. Це була середина квітня. Підприємливі люди роздавали його бажаючим на телефони. Можна було написати рідним два слова: «Ми живі!» На той час старша донька разом зі своїм хлопцем уже виїхали з Харкова, який постійно бомбили. Після кількох діб у метро, молоді прийняли рішення про евакуацію. В автобусі скористалися одним місцем на двох і були раді цьому, бо салон був переповнений, люди їхали й стоячи. Виїхали у Полтаву. Відстань 130 км подолали за 8 (!) годин, бо дороги були забиті приватним транспортом. У Полтаві зустріли знайомих із Куп’янська, у яких було власне авто. Вже разом з ними дісталися до Західної України.

А ще цей процес використовували для зняття готівки. Під 30 відсотків. Тобто з пересланої тисячі людина отримувала 700 гривень живих грошей. Тоді стало 20, згодом 15.

Комунальні служби працювали. Сміття вивозили постійно, звалищ не було. А порив водогону відремонтували за тиждень.

Служба безпеки – ФСБ, техніка якої була позначена «О», розташувалася у розкішному приміщенні митниці. Воно було в центрі. Це було дуже зручно. Поруч поліція. Однак вікна першого поверху заклали мішками з піском, встановили кулеметні гнізда, перекрили дорогу. Ходити містом треба було тільки з паспортами. Особлива увага до чоловіків. Тому намагалися обійти цей квартал десятою дорогою.

Уже коли виїхали, у вересні дізналися, що у місті було 6 катівень. Бо доступу до інформації не було. Коли отримували кількахвилинний доступ до інтернету, то читати стрічку новин не вистачало часу: треба рідним написати і зняти гроші. А ще ж телефони перевіряли.

У травні ввімкнули телебачення, скабєєву. Готували трансляцію параду на красній площі. У місті розвісили плакати «росія назавжди!», «росія з нами», окупантську символіку. На оптові бази почали завозити продукти інших постачальників: сіль казахська, цукор кубанський, ковбаса – уся, яка тільки можна, алкоголь.

• - Товар був дуже низької якості, але реалізували в гривнях, кажуть. – Десь у червні почали вводити рублі, встановивши курс 1 грн =1,5 руб., а потім 1 грн=0,25 руб. Діяли паралельно дві валюти. Фактично, знищували гривню. Одним словом, поступово тисли на людей.

Багато куп’янців стали торгувати, серед них і знайомі, котрі були при посадах. Вони їхали на Луганщину, придбавали товар, що користувався підвищеним попитом, і потім реалізовували у своєму місті.

У кінці весни розпочали масові акції видачі гуманітарки, що супроводжувалися відеозйомкою. Також пенсіонерам роздавали по 10 тисяч рублів – одноразова допомога.

На вулицю, на якій мешкали, стали приїздити групи озброєних окупантів. Вони оглядали будинки, опускалися в підвал, шукали «поганих» людей.

• - Як розповідали знайомі, під час обшуків у залізничників, рашисти вели себе адекватно, нічого не перевертали, ні посуд, ні меблі не били, продовжує свою розповідь чоловік. – А от знайомі знайомих стверджували, що й двері вибивали і все вверх ногами перевертали, коли йшов обшук у родинах АТОвців чи правоохоронців. У під’їздах люди чули, як захоплювали і волочили чоловіків. Та це були поодинокі випадки.

Це був кінець липня.

Тимчасове керівництво видало пакет документів. Їх роздали по усіх підприємствах. Організували свою адміністрацію. Мера Мацегору позбавили повноважень. Які функції він виконував – загадка. Призначили свого, Ганчева – гауляйтера частини окупованої Харківщини.

Світла і води не було понад місяць, газ постачали. Збирали дощову воду. Використовували і для побутових потреб, і для пиття. Бо до джерела не пускали, там вся територія була всипана мінами.

Виїхати не було можливості. Жінки ще могли, а чоловіки ні за яких умов.

• - Ми залишилися без ліків, - додає дружина. – У чоловіка – діабет, він інсулінозалежний. Запаси інсуліну почав розтягувати на 1,5-2 місяці. Дякуючи «циганській пошті», дізналися, що завезли інсулін. Видавали після огляду лікарем.

Та після нього чоловікові було дуже зле, ліки були низької якості. Адже тестів на вміст цукру у крові не було. Дізнатися рівень було не можливо. Люди помирали від нестачі ліків.

• - На 4 листопада росіяни планували провести референдум про створення Харківської народної республіки, пригадують. – З центром в Купянську – одному з трьох найбільших окупованих міст разом з Балаклеєю та Ізюмом. Був розроблений проект адміністрування, де вказано: усіма засобами сприяти російській армії. Тобто віддавати транспортні засоби на потреби військових.

У кінці серпня стали чутні близькі прильоти з української сторони. Вони були дуже точні. Вперше це було влучання у склад і казарму у селі, за 5 кілометрів від їхнього спостережного пункту. На власні очі бачили як мчали швидкі і вантажівки на місце прильоту. Уже згодом з лікарні підтвердили: «Там десятками!» Згодом стало прилітати в місто. О 4-ій ранку – влучання у митницю, де розташувалася служба ФСБ. Це усього за кілометр від будинку. Прильот і у відділення міліції. У ранковій тиші – дикі крики поранених.

9 вересня помітили, що рух окупантів активізувався з боку Харкова. Їхали тихо, крадькома, з увімкненими фарами.

• - 10 вересня зранку ми снідали і тут почали сильно бомбити, - в очах радість. – Весь будинок дрижав. До нас постукали наші військові. Красиві хлопці. Ми розплакалися. Дружина заходилася пригощати. Але вони відмовилися: «Ні-ні, нам не можна!»

З цього дня почалися нещадні обстріли. Рашисти відступили і почали бомбити з літаків, артилерії.

12 вересня побачили, як бомблять Вузлову. Стояв страшенний гуркіт, і в небо піднімався дим. Якщо у день було 5-6 вибухів, то в ночі вони були майже безперервні, будинок трясло, як на вулкані. Ще весною господар оббив стіни дошками, щоб був хоч-якийсь захист від осколків. Склопакети заклеїли вздовж і впоперек скотчем.

• - Вийшов у місто подивитися чи можна доїхати до батьків, розказує. – Мова про машину не йшла, хоч би велосипедом прорватися. Дійшов до центру і побачив фільм страхіть: центру нема, усе розвалене, все горить, все димить, газ шипить, лежать трупи людей. Нема ринку, палає весільний салон… Було квітуче місто, а тепер руїни, вогонь, дим. Міст через річку був дірявим, але ним ще можна було рухатися пішки чи велосипедом. Але ж на одному березі українські військові, а на іншому – російські. Між ними 800 метрів, вони один одного бачать. Підходжу до мосту, а наші військові махають: «Повертайся!» І весь час літаки і завислі дрони.

Містяни навіть не знали, чиї ці дрони. Вони годинами висіли над будинком, над гаражем. Прилетіла ракета за 50 метрів і не зірвалася.

Як впакувати життя у багажник?

Тому визріло рішення про евакуацію. 14 вересня взяли в своє авто ще сусідів, найнеобхідніші речі і виїхали. За ними їхав автобус, забитий людьми, котрі щодня сходилися з речами в надії дістатися безпечного місця.

Пробиралися на Харків, бо через сарафанне радіо дізналися, що ця магістраль відкрита. Та ще й 13 вересня, напередодні виїзду зявився зв'язок і до них змогла додзвонитися родичка з-під Харкова, яка з дітьми евакуювалася раніше.

• - Дивися, телефон дзвонить. Ми були в шоковому стані. Як? мені стає важко сприймати те, що довелося пережити цим людям і знайти в собі сили знову це проживати, розповідаючи. – Добре, що був заряджений. Мали генератор, але запускали вкрай рідко, бо економили пальне.

Дізналися, що співробітник разом з родиною хотів теж виїхати, рухалися у напрямку Сватового. Але жив на іншому березі Оскола, що був підконтрольний росіянам. Усіх 27 осіб в автобусі розстріляли.

Йшли реальні бойові дії.

Виїздили з думкою, що за 2-3 тижні повернуться. Просто перебудуть ці страшні дні у родичів на Харківщині.

За 30 кілометрів від Купянська – селище Шевченкове. Там фільтраційний пункт. Службовці силових структур ставили багато питань: ви залізничник? Працювали на окупантів? Чи змушували вас працювати? За що жили? Чим займалися в окупації?.. Бесіда тривала понад 30 хвилин.

• - На вїзді в Харків теж стояли блокпости, на них молоді українські військові. Як тільки вони дізнавалися, що ми з Купянська, бігли розпитувати про своїх батьків, рідних, котрі були в окупації, - діляться враженнями. – Як Вузлова? Як Поділ? Як Курилівка? – цікавилися міськими мікрорайонами.

У Харкові зовсім інше життя. Дивувало, що є вдосталь пального на заправках. Працюють усі магазини і маркети. Можна скористатися банківською карткою! Накупили усього в патріотичних кольорах – жовто-блакитні бокали, посуд, навіть віник.

• - Усім нормальним людям не вистачало української мови, - посміхається жінка і розповідає, як в окупації нишком святкували День Незалежності. – 24 серпня ми тихесенько включили Гімн України і відкоркували шампанське. Бо не були впевнені навіть у сусідах, люди різні.

У родичів прожили усього тиждень. Місця для двох родин не вистачало і уживатися людям різного віку і трьох поколінь важко. Вирішили їхати в центральну Україну – Кіровоградщина, Черкащина, Полтавщина. Вибір випав на Золотоношу, бо багато колег-залізничників навчалися у місцевій техшколі. Але у місто не хотіли, бо вже виробився страх. Мріяли про тищу і безпеку. Зупинилися у селі поблизу Золотоноші, бо в дорозі зламалася перевантажена автівка. Це було 22 вересня.

• - Не цікавив ні ремонт, ні меблі, - додає господиня. – Виїхали, а ні каструлі, ні посуду… Розбирала речі, яких поспіхом накидала в машину і думала: «Навіщо я його брала?» Хоча 13-го ввечері сіли складати список, що брати. До 20-го пункту дійшли і розплакалися: «Як впакувати життя у багажник?»

За 21 місяць проживання на Черкащині уже тричі їздили в рідний Купянськ. Вивезли матерів. Дізналися, що нині у місті проживає близько 7 тисяч осіб із 38-тисячного довоєнного населення. Хтось повернувся, хтось і не виїжджав. Почули вражаючі історії. Викладач коледжу-АТОвець, відмовився співпрацювати. Його хтось здав. Катували. Після деокупації знайшли напівживого у підвалі. Але через 4 дні він помер у лікарні. В однокласниці сина місяць тримали у катівні. А молодь однак знайшла спосіб передавати українським військам, де дислокуються окупанти. І тоді тішилися від надточних влучань по об’єктах.

Ці майже 2 роки подружжя живе думкою: коли вони повернуться у рідний Купянськ. Вони змогли, тільки завдяки своїм вродженим та набутим в суворій реальності людським якостям, адаптуватися у мирному тилу. На фоні перенесеного страху і розпачу загострилися хронічні та вилізли нові хвороби. Тримаються, не здаються. І вірять! Щиро вірять, що все буде Україна! І їхня, розкидана по світу родина, знову буде разом. І вже тоді вони зможуть відзначити 50-річчя батька, яке відтермінували до української Перемоги!

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити