Розмови з медиком 467-го батальйону Оленою Гресь чекала понад місяць. То їх передислоковували, то чергування, то критична обстановка… У суботу жінка надіслала СМС-повідомлення: «Завтра, орієнтовно опівдні я вас наберу». Чітко, по-військовому. Зв’язок препаскудний, раз у раз обривається з’єднання. Але ми обидві – дівчатка з характером, не звикли відступати, тому і вдруге, і втретє, і вдесяте набираємо одна одну.

Олена Ігорівна – досвідчений медик. У 1993 році закінчила Черкаське медичне училище за спеціальністю фельдшер. Працювала у Черкаській лікарні №3, згодом у міській лікарні №2. Тривалий час – у відділенні травматології Золотоніської багатопрофільної лікарні, під керівництвом Заслуженого лікаря України Володимира Сержука. Потім 18 років очолювала фельдшерсько-акушерський пункт у селі Мелесівка на Золотоніщині. Вона – мама п’ятьох (!) дітей.

У липні 2023 року Олена вдягла військову форму.
  • - Це було наше спільне з дітьми рішення, - розповідає медикиня. – Якби старші доньки мене не підтримали, то стати бойовим медиком – залишилося б у мріях. Минулого літа формували новий батальйон і мені запропонували у ньому посаду. Я погодилася лише після розмови зі своїми дітьми.

Дві старші доньки Олени Ігорівни - заміжні. У сім’ї однієї з них ще немає власних дітей, от на її плечі й лягла турбота про молодших сестер і братика. Найстарша з вихованців – Конселана цього року випускниця Золотоніської гімназії. Дівчина мріє стати лікарем-реабілітологом. Очевидно, що мамині розповіді про війну відіграли вирішальну роль у її виборі. Молодші ще школярики, вони штурмуватимуть вершини знань у 8-му та 4-му класах.

  • - Я пишаюся своїми дітьми, які не по роках дисципліновані, - додає Олена. – Вони знають, що попри віддаль і обставини, я проконтролюю пороблені уроки і відбій.

Сняться очі двохсотих хлопчиків

Як розповідає моя співрозмовниця, на війні для неї у медицині нічого нового не було. Велику роль відіграв багаторічний досвід та навички тактичної медицини.

  • - Вчитися нічому не довелося, медичну допомогу пораненим надаю професійно, майже на автоматі, -додає. – Тут головне вчасно зорієнтуватися, бо час іде на секунди.
Найважчим з перших днів і до сьогодні залишається біль втрати.
  • - Не можу змиритися із смертю та важкими пораненнями наших бійців, - каже. – Молодий, 300-ий, у нього рани не сумісні з життям. Розумію, що йому лишилося кілька годин… А він дивиться у вічі і питає: «Я ж буду жить?» Це важко… Дуже важко… У нього були плани, він мріяв… Залишилася молода дружина, старі батьки, дитя-сирота…

Протягом 4 місяців базувалися у Серебрянському лісі, нині на Харківщині, за 6 кілометрів від бойових позицій.

Є об лаштований медпункт, у якому медики чергують 3 доби, а потім ще 3 доби на позиціях.

Замість 10 необхідних людей з медичною освітою, їх лише 7.

  • - Медиків катастрофічно не вистачає, - каже Олена Ігорівна. – Я не знаю, який сьогодні день. Точно пам’ятаю, що 16-е число. Втрачається відчуття часу і доби. Іноді без перепочинку працюєш добу, другу… Тоді хочеться просто закрити очі, хоч на 15 хвилин і відключиться. І що найдивніше, за ці кілька хвилин ще й сон привидиться.

А сняться Олені Гресь не милі, безтурботні довоєнні миті. Їй сняться благальні очі 300-х хлопчиків і згаслі навіки 200-х… Начебто вона з ними їде автобусом, начебто вони усі живі…

Вагон безсонних ночей. Безкінечні обстріли. Вона навчилася по свисту розрізняти, що летить і де впаде – далеко чи близько.

На війні для жінок особливого статусу нема, усі завдання, чергування – на рівні з чоловіками.
  • - Між нами стерта грань, ми – військові!

Двічі по десять

За майже рік служби двічі була у відпустці, кожна по 10 днів.

  • - Дуже сумую за своєю дітлашнею, - каже. – Ми звикли жити великою родиною. Мої діти – домашні. Ніхто з них жодного разу не залишався на ночівлю у рідних чи знайомих. Тільки вдома!

Коли приїздила у відпустку, хотілося просто пройтися вуличками нашої Золотоноші.

  • - Так приємно, що місто чисте, що вдома порядок, що квітують квітники, - ділиться медикиня. – Йду, милуюся людьми і тоді на душу лягає спокій: ми там не дарма стоїмо. Той, хто не був у нашій шкурі, цього не збагне.

Олена розповідає про ближню і дальню перспективу.

  • - Конче потрібен транспорт для евакуації поранених, - бідкається. – Наше авто двічі атакував FVP-дрон. Треба пікап, бо є серед поранених і сидячі.

А ще жінка мріє про власний просторий будинок, де збереться уся її велика родина. Вона обіцяє запросити на гостину і пригостити запашним чаєм. Вірю! Але це буде потім, коли змовкнуть гармати… І не втомлюється дякувати, що звернули увагу на її особу, що приділили час. Відчуваю незручність.

Це ми в неоплатному боргу перед жінкою, що пожертвувала своїм усталеним благополуччям, що взяла на себе усі труднощі військової служби, що свідомо відмовилася від побутового комфорту…

Тож, низький уклін вам, Олено Ігорівно, і наша вдячність за мужність, за обрану життєву позицію і за материнську жертовність заради завтрашнього дня.

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте також: Батьківське серце, по вінця наповнене любов’ю: історія Дениса Колеснікова та його великої родини
Читайте також: Світлана Заєць: професія вчителя як мистецтво відкривати світи

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися