Про двірничку Валентину Барчан ми дізналися від мешканців багатоповерхівки №115, що на вулиці Шевченка. Щоправда, навіть ті, хто з нею тісно спілкується, не знали ні її прізвища, ні по батькові: «Тьотя Валя». Проте, головна характеристика – «людина-душа».
Двірником, а вірніше у колективі ПрАТ «Янтарь» Валентина Володимирівна уже 6 років, з 2018-го. Їй доручили територію обслуговування три багатоквартирники – Шевченка, 115; Соборна, 18; Соборна, 22.
-
- Робила на КХП (ДП «Златодар»), - розповідає про попереднє місце роботи. – Там 3,5 роки мені, та й іншим, не платили зарплату. Ці роки не зараховані до загального стажу взагалі.
Жінка з великим болем у голосі розповідає, що на «кукурудзяному» працювали по 12 годин у день, зайнятість була сезонною, вимоги зависокі. «Керівники змінювалися, а нам від того не кращало».
-
- Як відважилася на цю «всесезонну» роботу? – перепитує. – Хай тут у нас і невеличка зарплата, але вона вчасно двічі в місяць: аванс і основні виплати. У двірників високої ніколи не було й не буде. Наші черкаські колеги отримують «на руки» 7 тисяч. Ну ми ж в Золотоноші, у нас менше.
Як розповідає Валентина Володимирівна, у квітні зарплату підвищили на 200 гривень. Але цієї надбавки двірники не відчули, тому що їм доводиться наймати косарів, які стрижуть зелені зони на прилеглій території.
-
- Можна було б і машинку тягать, як ото дівчата в «Базисі», так вона ж не стриже газонну шовкову траву , - бідкається досвідчена жінка. – Та й стерня після неї висока. Як ото після недобросовісних косарів. За два тижні знову відростає.
Чимало чоловіків пробувалося на кастинг до вимогливої тьоть Валі, але несовісних, задля заробітку, відшивала зразу. Її вимоги задовольнив лише чоловік колеги, пенсіонер. Очевидно, у дружини-двірнички пройшов вишкіл, тож тепер нарозхват.
-
- Оце головна наша проблема, - каже Валентина Володимирівна. – Ми мусимо за власні кошти наймать косаря, бо куди ж нам, жінкам, витягать ту мотокосу. Було б добре, аби підприємство наймало сезонного працівника. Хоча нам і бензин, і лєску виділяють.
Ще двірничка мріє про власний «кабінет». Ну щоб хоч манюсінька кімнаточка була для обідньої перерви. Щоб перекусити, чашку чаю з термоса випить, переодягтися.
-
- У моїх будинках люди ввічливі, приємні, завжди вітаються. Особливо люди старшого та середнього віку. Про молодь цього сказати не можу. Це категорія невдячних, вони нас навіть за людей не вважають. Сприймають нашу працю, як належне.
У багатоквартирниках живуть і вимушені переселенці зі сходу України. Про них двірничка дуже тепло відгукується.
-
- Ці люди – уважні. Видно, що вони хльобнули горя. А може, там так прийнято.
І розповідає про «своїх» переселенців – родину з Луганська, якій дала прихисток на своєму обійсті, у літній кухні. Коли друзі переселенців згодом евакуювалися і приїхали до Золотоноші, Валентина Барчан запропонувала:
-
- Де ж вони те житло шукатимуть? Давайте ми з дідом переберемося у літню кухню, а ви усі гуртом у хаті житимете.
Луганці були вражені душевною добротою жінки, але відмовилися від пропозиції.
Чи влітку, чи взимку робочий день розпочинається до 8 ранку. Приїжджає велосипедом із Хитрого хутора і відразу - об’їзд дільниці: де найбільший непорядок – звідти й починає прибирання.
-
- Стартую від контейнерних майданчиків, бо є такі людці, кому важко вцілити у бак. Жбурнув поряд і пішов. А мені тоді доводиться після усіх вкидати, щоб коли сміттєвоз приїде, усе було в баках.
Невже заняття двірника має свої принади?
-
- Звичайно, має, - дивує мене пані Валентина. - Я ж між людьми! На свіжому повітрі! Стабільна зарплата! Контингенту для спілкування - непочатий край! Дають преміальні!І повністю забезпечують інструментом: мітла, віник, совок, лопати -снігові підбірні, відра, мило, рукавиці.
Із захватом розказує про молоду матусю, яка веде за ручку 3-річне дитя у садочок «Калинка». І те маля голосно, на весь двір – «Добрий день, баба Валя!» Діти йдуть до школи – вітаються. Хтось – на роботу і теж бажає «Доброго ранку!»
Звертаються переселенці, бо для них тьотя Валя - інформбюро з усіх питань.
-
- Намагаюся жити за правилом кота Леопольда: «Друзі, давайте жити дружно!», - каже.
Жінка має проблему з ногою, яка потребує заміни колінного суглоба. Операція коштує понад 30 тисяч гривень. Чоловік – з інвалідністю 3-ої групи. Та все ж намагаються по крихті заощаджувати. Тож, тішиться, що її робота не важка фізично.
-
- Треба до пенсії доробить. Гадала, що піду раніше: маю «чорнобильське» посвідчення, бо наша Київщина, де ми жили, потрапила у зону зараження. То оце б була на відпочинку вже 12 років, - розповідає. - Добре, що діти допомагають.
З Київщини родина Барчанів переїхала до Золотоноші у 2005 році, бо догляду потребував самотній свекор. Першим місцем роботи був консервний завод на Жашківській, потім «Веста», ресторан «Весна», КХП.
У ПрАТ «Янтарь» - 13 двірників, з яких троє – чоловіки. З усіма – тісна комунікація, як і з колегами з усіх колективів, де доводилося працювати.
-
- На Великдень мене пригощали домашніми пасками, - ділиться. – Це приємно і зворушливо. Дехто може й чай запропонувати.
Розповідає, як підмітала відмостку круг будинку, а зверху на неї вилили воду після миття вікон. З миючими засобами. Добре, що поруч живуть чоловікові родичі. Переодяглася.
-
- Люди різні… Вибачилася потім та жіночка…
Ми часто не помічаємо двірників, а тільки результат їх роботи. Вони створюють нам зону комфорту. Вони, поки більшість містян ще спить, наводять чистоту. Їх працю бачать усі, але зазвичай не звертають уваги на тихих трудівників, котрі не гребують брудною роботою. Двірники не проголошують промови з трибун, не є завсідниками телеефіру і не часто дають інтерв’ю. Вони день у день виконують роботу, якої завжди – непочатий край. І за будь-якої погоди – вони просто неба.
Знаходяться такі жителі, котрі кидають сміття з балконів та вікон, не надто переймаючись чистотою вулиць міста й не замислюються над тим, що прибирання часто лягає саме на жіночі плечі. Хочеться, щоб люди менше смітили, дотримувалися простих правил співіснування і цінували працю двірників.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
