Ольга Кириченко мешкає у селі Крупське. Про її хобі – вишивання бісером - знають усі односельці. Дарма, що займатися цією справою стала тоді, коли змінила свій життєвий статус – стала пенсіонеркою.
-
- Пригадую першу пенсійну зиму, - сміється Ольга Григорівна. – Думала, з розуму зійду. Як це нічого не робить?! Ще й маму до себе забрала. Сидимо в квартирі в Черкасах (деякий час родина мешкала в обласному центрі)… Боже, чим зайнятися? Так і почала вишивати.
З тих пір голку з рук не випускає. Особливо взимку, коли усі городні та надвірні роботи у селі закінчуються. Тоді за вишивкою може просидіти до ранку. «Ще рядочок пройду, а тоді вже спати», - дає собі настанову. Але за одним разочком, лягає інший і так …до світанку.
-
- Олю, що ж ти сидиш стільки, пропали ж очі, - підходить було мама, а вона як зачарована не може відірватися від роботи. – Кидай уже, ти ж очі сліпиш…Уже тобі й дивиться важко…
Проте роботи доньки їй дуже подобалися. А ще як зачула, що Ольга вишиває онуку Миколці Святого Миколая, мовила: «Ой, і я б таке хотіла!» Тому жінка вишила спочатку для мами, а тоді вже для онука. «Колі то я завжди встигну вишити, а мамі – може й ні…» Але встигла… Першого вишитого Святого Миколая подарувала мамі.
Щоправда спочатку руки і себе зайняла бісероплетінням. Виплітала різні квіти. А вже тоді перейшла до вишивання.
У її доробку переважно ікони. Ще любить вишивати квіти. Байдуже які, аби пишні та кольорові.
-
- Та ні, змалку я не шила, - розповідає. – Дуже любила читати. Мені однієї книжки вистачало на ніч. Читала усе: історичну, художню літературу. Мені цікаво було, як створювали колгоспи, як відважно стримували фашистів наші війська, як люди виживали у голодовку... Тепер приходить розуміння, що багато історичних фактів викладено неправдиво, викривлено, але ж ми тоді вірили… Я ж – Водолій, мені треба все знати! Батьки багато читали, і я не відставала.
Вона любила читати Михайла Стельмаха. Створила велику власну бібліотеку.
Цієї зими вишила лише одну ікону «Тайна вечеря». А до цього була «Нев’янучий цвіт”.
Посидючість та впертість Ольга Кириченко успадкувала від своєї мами та бабусь. Вони любили і вміли вишивати.
-
- Тоді усі вишивали, - пригадує дитинство. – А ще ткали. Дорожки домотканні. Сижу біля того верстата і наче в казку потрапила. Не могла зрозуміти, як з драною у смужку тканини виходить така красива, мережана, різнокольорова дорожка.
За щастя дівчинці було, аби дорослі майстрині дали пропустити човника між нитками основи. Раділа, що протягла й не заплутала ниток.
-
- Могла просидіти біля майстринь добу! Незворушно! – каже. – Бо ткалі-самоучки розповідали різні життєві історії. Сижу, аж рот відкрию… І зовсім не кортіло до ровесників, що грали в сніжки.
Її мама вишивала рушники. А ще подушки.
Сідаючи за вишивання ікони, Ольга Григорівна дотримується певних правил:
Намагаюся не сердитися, розмовляю тихо, без крику, ще й впроголодь. Сижу тихенько, длубаюся і отримую несказанне умиротворення.
Перші образи вишила для дітей, згодом – іменні для 5-и онуків.
-
- Вишила Матір Божу з малям, Ісуса Христа, а потім для онуків: Світлані – Святу Фатьму, Ані – Святу Анну, Мар’яні - Святу Марію, Тимофію і Матвію – теж їхніх великомучеників.
Жінка ділиться сокровенним, що шила іще та й шила, але чи потрібна її вишивка буде комусь. Та й на кишеню накладно: і бісер треба купити, і тканину, а головне – гарну рамку. Щороку цей товар стає дорожчим.
Трудовий стаж здобула на різних посадах: інженер з охорони праці, начальниця відділу, голова профкому, заступниця керівника парторганізації.
-
- І на посівній, і на жнивах - куди керівництво колгоспу накаже, - гортає сторінки свого життя. – І коноплі в’язали… Ким ми тільки в колгоспі не були.
Взимку часу для улюбленого заняття вдосталь. Схоплюється тільки підкинути дровець у грубку, щоб лежанка була тепленькою. Дровцята потріскують, спогади навівають… Тиша. Спокій. Відволікає тільки чоловік:
-
- А ми будемо сьогодні щось їсти, з голоду ж можна вмерти, - сміється.
-
- Ще рядочок і вже йду, - відривала з трудом себе від захоплення.
Онуки змалку пробували бабусине шиття. По рядку-по два пройдуть і такі задоволені, що в толк. А тепер їхні очі в телефонах… Підросли, у них інше.
-
- Та вони ще ж не пенсіонери, - жартує вишивальниця.
У Крупському вишиванням славилися Віра Яременко, Катерина Шкурко, Надія Бесараб. Усі майстрині пішли у засвіти.
-
- Разом з Надією Бесараб три роки тому ми були на виставці у Золотоноші, на фінальному концерті «Два кольори», - ділиться з жалем. – У Надії Григорівни скільки вишиванок! А рушників! Ми такі щасливі були, що нас запросили, що люди побачили наші творіння. Нас так тепло прийняли. Кажу: «Надю, ми наче помолоділи!»
На замовлення не шила жодного разу. Боїться відповідальності. Здоров’я може підвести, а натура така, що як пообіцяла, то кров з носа – треба вчасно виконати. Тому й не береться.
-
- Краще - сам від себе, - каже. – Вишила – подарувала: і людині приємно, і самій приємно.
Кожну вишиту ікону спочатку освячує у церкві, а вже тоді дарує. На добру згадку, на оберіг. Від щирої душі і лагідного серця.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
