Три контузії, 14 осколкових поранень, АТО, нинішня велика війна, численні розвідувальні виходи, про які писати можна лише колись потім, кожен день на межі смерті, державні кордони, Мар’їнка, Вугледар – це все про нашого, здавалось би, простого хлопця із Золотоноші, із району РМЗ. У цивільному житті – капітан команди Ліги Сміху «Кавомани», відповідальний фахівець заводу MacCoffee, майстер ремонтних робіт, волонтер, тренер із ПолДенсу та просто фанат своєї спортивної справи. Люблячий чоловік і господар свого дому. Це все – Олександр Капленков, позивний «Джин». Сержант, командир окремого снайперського відділення, 64 окремого стрілецького батальйону.
Про АТО, про війну нинішню, про шалене кохання та перипетії на межі зі смертю - спілкуємося із нашим героєм. Інтерв’ю особливе, адже відбувалось воно, по суті, колективно. Разом із Олександром бесіду вели його вірна тендітна дружина Дарина, а також його бойовий товариш «Бабай» (прізвище поки що не вказуємо, окремий матеріал із ним буде згодом, не менш цікавий). Плідний діалог, душевний і, чесно кажучи, дуже складний.
-Олександре, у який момент після початку «повномасштабки» ти вирішив, що настав час, тобі треба йти?
-Чесно кажучи, це навіть ніяк не обговорювалось. Із перших хвилин. Кажу, як є. Я воював в АТО. Маю гарний досвід. Тому 24 лютого 2022 року жодних сумнівів не було. Пішов і воюй! Захищай свою землю. Це нормально! Так має бути.
-Яким був твій шлях до повернення в ЗСУ? Звернення у комісаріат чи добробати? Як це все відбувалось?
-Шлях з одного боку простий, а з іншого – доволі тернистий і непередбачуваний. У перший день відразу пішов із Другом Бабаєм до комісаріату. Призначили нас у 26-ту бригаду. ок, чудово. Поїхав я туди, уже на місці командири відкрили мій військовий квиток і щиро здивувались: «Та в сенсі, ти снайпер?» Так. «То ти ж в артилерію потрапив, взагалі-то. Все, їдеш назад!» Поїхав додому, відправили в роту охорони місцеву. Це вже потім була Чернігівщина і Вугледар.
-Бажання зрозуміле, питання – як вийшло із роти охорони потрапити у саме пекло?
-Усе просто. Тоді сформувався окремий 64-й батальйон, власне ми й потрапили туди. Наш нинішній командир – колишній ротний із місцевої роти охорони – «Шин». Він нас і забрав із собою. Тоді все епічно було, чесно кажучи. У той час відбувались «набори» в 58-му бригаду, у нашу 118-ту Черкаську ТрО. Ми постійно писали рапорти на переведення, доводили, що хочемо воювати, а не перевертатися з боку на бік в тилу. Чесно скажу, командир нас тоді із кабінету виганяв відверто. Востаннє, під час чергової спроби, як би це кумедно не лунало, але в мене навіть склянка прилетіла (сміється, - ред.) Командир, судячи із усього, знав, що буде формуватися новий батальйон. Він хотів нас в першу чергу узяти із собою, не бажав відпускати.
-Коли це сталося?
-29 червня 2022 року. Пам'ятаю «на зубок», складно забути таку дату, - дружина Дарія впевнено включається в діалог.
-Ось так відразу ви потрапили у той вир подій?
-Та ні. Там цікаво було і насичено. Спершу – навчальна база, там просто формувався підрозділ, а потім дуже складні навчання на так званих «Марксменів» - піхотних снайперів (штурмові групи, розвідка і т.д.). Це було нереально складно, але це була головна умова для того, щоб отримати гарні гвинтівки у бойове користування. «Марксмен» - снайпер, що ходить в штурмовиках, в розвідці, з групою. Після таких навчань, чесно скажу, «навалювати» можеш із будь-якої зброї, було би бажання і витримка.
-Хто вас навчав? Іноземні інструктори чи українські?
-Можливо й здивую, але наші, українські. Таки 8 років війни дали свій результат. Хлопці – майстри своєї справи. Конкретно мене навчав Друг Ісус, дуже дякую йому за науку. Це – 169-й навчальний центр.
-Після того пекла, що ти пройшов в АТО, тобі реально дали нові знання?
-Та звісно. Усе це дуже згодилося. Ти ж розумієш, тут усе інакше вже - нова гвинтівка, нові знання, зовсім інша тактика. Я ж воював у 2014-2015-х роках, а ці хлопці щодня на практиці свою майстерність покращували аж до 2022-го. Їхні знання - унікальні, книги можна писати.
-У такому разі давай повернемось до питання АТО/ООС. Ти потрапив туди в 2014-му…
-Саме так. Наприкінці 14-годобровільно пішов, а в саму зону АТО потрапив у січні 2015-го…
- Давай згадаємо. 2014-й рік, ти - звичайний хлопець із РМЗ, спортивний тренер. Шо тобою тоді керувало? Ось так кинути все й піти. Ти «срочку» служив?
-Так, звісно. Війська зв’язку, Полтава. командир апаратної машини секретного зв’язку. Вона вже ніде не використовується, але, чесно кажучи, дуже гарний «девайс» був. Корисний на той час.
-Ну все ж таки, що у 2014-му тобою керувало покинути все й піти на війну?
-Ой… У мене тоді загинув товариш в АТО… Дуже гарний мій знайомий – «Сабік». Ми зустрілися саме у 2014-му році, у Харкові, на фестивалі «RedBull». Змагання по брейкдансу. Із тих часів й дружили. Тримали зв’язок, а потім його цивільна дружина зателефонувала й сказала, що загинув. Там доволі дика історія. Батьків не мав, ховали його дуже скромно. Нас було, здається, семеро осіб присутніх. Це не нормально. І ось тоді вирішив чітко – треба! На той час працював на «MacCoffee», просто прийшов і сказав керівництву – я йду, хочу воювати. Сприйняли нормально. Пішов у комісаріат. У четверту хвилю мобілізації не потрапив, довелось писати заяву, що мене не призвали, а йду з власної волі. Далі – Яворівський полігон на місяць, а потім Павлополь, Маріупольське направлення. Там відбивали село Пищевик, в Маріупольському районі. Десь місяці три відбивали. Навіть утопили БТР там, чесно кажучи (сміється, - ред), «орки» слідкували за операцією порятунку машини, сміялися з нас, але що ж, треба рятувати (ще більше сміється, - ред.). А потім… Потім нам сказали, що переводять на ротацію. Ага… Це вже у потязі ми дізналися, що ця ротація називається «Донбас». На Мар’їнку поїхали. Тоді ми «взяли» її швидко, буквально за 4,5 години. Важче було потім зачищати, десь дві доби забрало у нас це. Ну а як? «Орки» тоді перевдягалися у цивільне, доводилось ловити. Решту часу служив саме у Мар’їнці. Потім – демобілізація у 2016-му. Такий… негарний присмак від неї. Замість обіцяних 26 тисяч отримав лише 1800. Чому? Бо снаряд потрапив у нашу вантажівку і згоріла моя «броня», магазини до автомата та й ще десь чашку загубив. І все – вантажівку списали, а особисті речі – ні. Матеріально зобов’язаний.
-І це все, маючи контузію…
- Ну, одна важка була, одна легка. І 14 осколкових поранень. За яких обставин? Розкажу. Пішли наші хлопці у розвідку, хотіли «пробити» стежку до місцевої стели, яка на межі між Мар’їнкою й Олександрівкою. Саме по ній ходили «орки». Я, як снайпер, ішов не в ядрі групи, але й не найбільш крайній. Пролунала команда «СТОП», саме біля мене стовп гарний стояв. Я за нього сховався, лише ліва частина тіла виглядала. У цей час Друг «Рижий» «здьоргнув» розтяжку МОН-50 (протипіхотна міна направленого ураження, - ред.). Ми думали, що йому «гайки» вже, все. Тим більше, що Друга «Пахота» убило моментально. Стовп мені захистив гарно голову, а ось те, що виглядало, то те й посікло. Підповз до мене Друг «Рева», почав бинтувати, а я кричу: «Давай, іди до Рижого, він он ще ворушиться». Пішов туди, усе зробив. Там сумно все: одну ногу йому відірвало відразу, нема носа і правого ока. Його негайно вкинули в автомобіль і відвезли. А я що? А я пішечки. І ще й в обіймах майже на собі вивів пораненого Друга Кучерявого (теж епічна історія, ми так назвали його, бо в нього болячка специфічна, зовсім на тілі не росло волосся). 2,5 кілометри. Він живий, і я живий. Але спогади назавжди.
- Як було повертатися тоді в цивільне життя?
-Та, чесно кажучи, дуже легко. До гарного, як відомо, звикаєш дуже швидко. Та й, давай відверто, війни в країні в той час не було і ніхто про це не «парився» абсолютно. Ой, пам’ятаю, наче вчора: як вертався додому, потягом привезли нас на станцію ім. Шевченка. Під час прогулянки околицями станції «завів» водій свою вантажівку, а в неї із вихлопної труби стався вибух, так буває. А у мене рефлекс – упав на землю і накрився руками. Посміялися люди з мене довкола, встав і пішов далі. Наче дурник. Тоді мені дико стало.
-А зараз?...
-У цілому, те ж саме. В Україні війна триває тільки там, де ведуться бойові дії. От, на мою думку, на Черкащині війни нема. Військових не поважають, чесно кажучи. Таке враження складається. А чому не поважають? Бо побачили десь одного п’яного, то значить усі такі. Чесно скажу, приїхав додому у відпустку і носити форму – це уже соромно. Бо будуть тебе усі лайном вважати. Ну, дивись, жоден військовий із бойових вдома не буде вдягати форму. Чому? Та щоб його не заплювали – «а чого ти не там». Ну як ти можеш говорити таке, «чого ти не там»? Я ж те саме можу сказати. Це дуже болюча тема… І як донести людям це? А хто знає, а може цей хлоп потрапив у роту охорони через якесь поранення, або якась морально-психологічна травма сталася… Він чогось цю форму носить, то треба з повагою до цього ставитись. Не хочеш носити форму – пройди мовчки і все. Повір, ці люди, що носять форму, здійснили значно більше, ніж обиватель зараз, нічого не роблячи.
- Повернемось до безпосередньої діяльності. У чому полягали твої обов’язки на Чернігівщині?
-Все логічно - захист Держкордону. Ми тоді, тільки-но приїхали, не знаючи нічого, уже мали працювати щоденно. Ми навіть не знали, що снайпери будуть розвідниками. Нас тоді приписали у кількості 4,5 осіб, «Бабая» не враховуємо (сміється і він, і легендарний «Бабай», -ред). Прикомандирували до розвідвзводу. Це нормально, адже снайпери і розвідники із давніх давен були разом. Що ж, не знаючи нічого, пішли розвідувати кордон. Як виявилось, усюди – болото. Лишень 3-4 дороги, де можуть зайти ворожі ДРГ.
Потім задачі ускладнились. А ось, мовляв, дивіться, тут можуть зайти ДРГ, треба затягнути туди міномети. А як ти в болото це все затягнеш? От і працювали тоді без сну буквально, до повного виснаження: одна група прийшла, друга вийшла. І так щодня.
Ну як інакше? Треба було відтягували ворожі війська, які на Чернігівщину намагалися робити якісь прориви із технікою. Виявляли місце, куди можна вдарити, туди й чітко наші люди влучали. Ось така у нас спершу була війна. Це вже потім почали із своїх заробітних плат купувати собі дрони, щоб було простіше й ефективніше. Чому самі? Та соромно у людей просити…
-Чому соромно? Який моральний «стоп»?
-Людоньки, аби ви бачили реалії життя Чернігівщини, думаю, ви б зрозуміли, чому. Ми коли туди приїхали, я був впевнений, що в Україні не лишилось хат зі «зрубів». А там це – тотально. Народившись і вирісши на Черкащині, у мене був справжній ментальний шок. Газ, звісно є, але хати… Зі «зрубів». Приїздив у село, а там асфальтована (недо-) лише центральна вулиця. Нам соромно було чогось просити у місцевого населення. Та й тоді коштів вистачало, чесно кажучи, то чому б не придбати самотужки щось, якщо маємо можливість? До того ж, розуміли – Україна в біді, руїни, відповідно й безробіття, саменькі усе робили.
Це вже потім, на жаль, сталося так – премії скасували на прикордонних зонах. Зараз дійсно… складно доволі. Заправляємо автівки (бензину вистачає вдосталь, а от дизпалива малувато), друкуємо самотужки на 3D-принтері хвостовики, або нагальні деталі, купуємо патрони до гвинтівок, бо в основному видають кулеметні, а тих, що робочі, малувато. Тут ми все розуміємо: війна, дефіцит на такі специфічні набої, як у нас.
-Ваша перша задача, окрім виїздів на передній край – підготовка оборонної лінії?
-Так, звісно. Підготовка, розвідка, дорозвідка, укріплення позицій. Недопустити проходження ворога. І, звісно ж, час від часу були на Донбасі.
-Для чого вас туди вивозили, які функції ви там виконували?
-Ми – розвідка. Наша функція – завести підрозділ на бойові позиції. Конкретно наша локація була тоді – Вугледар. Місія – завести бійців безпечним шляхом. Не просто знайти оптимальний шлях, а ми ще й цим шляхом колону заводили. Ми усюди - у голові колони, в середині, і в хвості. Потім, після прибуття, коли завезли уже групу, дається тиждень-два на освоєння хлопців. Вони мають наочно дізнатися, де які позиції, де знаходяться окупанти. А ми в цей час йдемо на передній край, поки хлопці освоюються, бо ми ж повинні все знати. Останній раз перебували у підпорядкуванні 72-ї бригади, разом тримали оборону.
Потім – так само треба виводити особовий склад. Ну, це нормально. Це – розвідка. Вона шукає позицію для пострілу, вона шукає безпечний шлях, вона робить практично все. Де ймовірний прорив, де може щось «відбутися».
-Але ж це, як не крути, постійно на межі смерті…
-Хм… Саме по Вугледару я зобов’язаний дуже життям дуже цінним людям. Коли ми приїхали туди, виводив нас на позиції Друг «Ореон». Мене тоді знову дуже сильно контузило під час обстрілу «Градами», взагалі нічого не чув: лише шум у вухах десь та далеко чийсь голос. Цей побратим за руку вів мене полем на позиції. А там справжня «дорога життя»: 3,5 кілометри, мінні загородження і постійні обстріли. А я не чую ж нічого, навіть «вихід» АГС. «Ореон» мене за руку веде, а «Бабай», як «замикаючий» вчасно ногою б’є, щоб я впав, коли очікується «приліт».
-Повернемось до Чернігівщини. Інженерні та фортифікаційні споруди готові чи ні? Як ви попрацювали за цей час?
-Ой, повір, із нашого боку – все чудово. Ворог не пройде взагалі. Ми копаємо точно не гірше ворога. Ми закопалися так, що у нас взагалі-то не три лінії оборони, їх значно більше. Глибоко й масштабно. Це «орки», чесно кажучи, не встигають «окопуватись». Кажу, як розвідник.
-Чи маєш якісь знакові історії? Окрім твоїх поранень, звісно. Те що, лишиться у пам’яті на все життя.
-Та тут відразу скажу. Вугледар. «За Каптана» (Максим Каптановський, загинув 23 січня 2023 року, поблизу Вугледару, - ред.). Дійсно епічна історія.
Тоді виявили ворожі позиції на нашому напрямку. І прийшла звістка – загинув «Каптан». Це складно сприйнялося, знав цього хлопця з дитинства, він особливий для мене. Ну то що, помста має бути, інакше не можна. Підписали снаряд «За Каптана». Це – «пристрілочний» снаряд був. Тобто шанси на влучення – ну зовсім мінімальні. «Арта» заряджає цей «пристрілочний», і відбувається чіткий «прильот» саме туди. Це було несподівано. Такого не буває просто. А ми це все спостерігали у прямому ефірі з дрона. Просто шедевр. І тоді по рації пролунала ключова фраза від когось із аеророзвідки: «Не знаю, хто такий «Каптан», але навіть після смерті він вам допомагає». Ох… Це сильно.
-Чим зараз слідкуєте за небом?
-В основі – DJI Mavic 3T. Купуємо самі та допомагають волонтерів. Щодо решти – не маю права казати. А до цього «Мавіка» що ж.. самі придбали 3-D принтер, друкуємо хвостовики і детонатори. Та й цим справа не обмежується: наприклад, завжди актуальні комплектуючі до автомата, та сама ручка переносу вогню або приклад. Хвостовики для мін нагально потрібні нам – це необхідна стабілізація снаряду під час польоту. Так само – фіксатори для гранат. Коли із дрона вона скидається, то щоб не у повітрі розривалась, а при контакті - для цього потрібен цей фіксатор. У нас є побратим «Марадона», який і придбав за власний кошт цей принтер. Ми тільки купуємо необхідний матеріал, для того, щоб він працював.
- Як щодо забезпечення? Харчі, одяг?
Тут маю дати належне командиру нашого батальйону. Реально. Він витягує для нас настільки багато, наскільки від нього навіть не вимагається. Харчове і речове забезпечення, маю на увазі. А те, що не може, він ще десь вирве і нам однак дасть. У нас не комбат, а якесь, не знаю як висловити це, - золото. Позивний «Бук».
- Повернімося до твого цивільного життя. Твоя кохана Дарія. 3,5 роки разом і твоє офіційне весілля прямо під час війни, коли ти приїздив у відпустку. Дуже цікава тема.
-Дату запам’ятав назавжди. 26 серпня 2022-року. Вирішив так. Нас тоді відправляли, невідомо куди. Тож я хотів, щоб хоч хтось чекав мене вдома, любляча людина. Вона це все пережила, вона зі мною і до кінця. Я довірився їй повністю, і вона виправдала всі мої сподівання. Що ще треба?
-Ти тоді написав заповіт, про всяк випадок…
-Це був виважений вчинок. Половину мого майна, в разі чого, Даша віддасть моєму сину, а іншу половину розділить на всіх – мати сестра, брат, на всю сім’ю. Я її щиро кохаю, і я їй довіряю.
-Ти вважаєш її своєю бойовою дружиною, та такою, що стане за тебе горою в будь-яких питаннях?
-Я навіть у цьому не сумніваюся ні на мить. Вона – частина мого життя і я впевнений, що таку бойову жінку складно знайти. Хоч вона і маленька-худенька, але горлянку будь-кому «перегризе», повір мені.
-Як познайомились власне?
-Усе просто, але й дивовижно водночас. Перебував я на реабілітації після АТО. Мошногірський кардіологічний санаторій. Цей заклад перебував на утриманні Будищанської громади. Вона на той момент працювала санітаркою, влаштувалася через Центр зайнятості. А далі все просто. Їду в ліфті, з однієї процедури на другу. Заходить дівчина, на вигляд – 15-16 років. Ну, думаю, може «підробляється», може мама працює тут. Дивлюся, а в неї білизни у руках на три голови вище, ніж вона. Кажу: «Сонечко, давай допоможу тобі». І так грубо спершу відповіла мені: «Я сама». Запалила. У ній не сумніваюсь взагалі. Ні на хвилину.
p.s. Від автора. Інтерв’ю записувалось на диктофон під час короткотривалої відпустки «Джина» та «Бабая». А писалося уже саме під час останніх «непростих» подій на фронті, коли не знав – повернуться герої цього матеріалу, чи ні. Але, в будь-якому разі, зазначу таке: ці хлопці привезли мені тоді справжню бойову кішку. Позивний – «Джинка». Бо саме «Джин» приймав її народження під час обстрілів. Кішка дійсно бойова. Перші 2,5 місяці росла у колі трьох десятків бійців ЗСУ. Тепер місце прописки у нашому непростому районі РМЗ. Щиро дякую хлопцям за цей неймовірний і дуже актуальний подарунок.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
