Наталія Бонь знана золотоніська дитяча письменниця. У своєму творчому доробку жінка має п’єси, оповідання, казки та вірші. Світла й емоційна письменниця транслює свій позитив дітям, вплітаючи його у друковані тексти.
Нещодавно її оповідання «Мишка Ніка» опублікували у фаховому літературно-критичному виданні «Літературна Україна».
— Мені зателефонували й запитали чи маю твори про війну. Оповідання-казку «Мишка Ніка» написала за пів дня. Я не з тих людей кому потрібно довго чекати натхнення, вмію писати «на вчора», - сміється золотоніська дитяча письменниця, розповідаючи про момент створення «Мишки». – Про гризунку, яка допомагає нашим захисникам, надихнули написати українські військові. Адже маємо безліч відео та фото, де хлопці рятують, годують та приручають диких тварин різних розмірів.
Казку жінка надіслала й забула. Приємною несподіванкою стало повідомлення від поетеси, керівника літературної студії ім. Василя Симоненка Катерини Вербівської, яка надіслала фото надрукованого оповідання у періодиці.
За словами Наталії Євгенівни, оповідання рекомендоване для українців від «2 до 102». Вплетений символізм у тексті зрозумілий і приємний: мишка Ніка, бо перемога, знищення окупантів та повернення до близьких. Мораль бажана: українці згуртовані і разом досягнуть бажаної мети.
— Казку зрозуміють дітки старшого дошкільного віку. Оповідання не містить критичних, жахливих сцен. Щоб не травмувати дитячу психіку й сприймалося на позитиві, - підкреслює творча жінка.
До слова, це не прем’єрна публікація письменниці у «Літературній України». Раніше видання вже публікувало збірку зимових віршів Наталії Бонь. Окрім фахового літературно-критичного видання, твори неординарної пані Наталі друкуються у журналах «Джміль» та «Учитель початкової школи».
Оповідання
Наталія БОНЬ
Мишка Ніка
– Тут буде наша позиція. Окопуйтесь! – жахливе деренчання стихло, мишка почула людський голос і дуже злякалася. Вона жила тут давно, мала свою нірку і кілька ходів-виходів до неї. Ніхто її не турбував, а тут, дивись, з’явилися люди і почали копати величезну яму якраз біля її нірки.
– Як я тепер бігатиму додому і з дому? – жалілась мишка своїй сусідці, такій же польовій миші, що жила недалеко. – Доведеться і мені зайнятись земляними роботами та вирити довгу нору, аж до он того дерева. Щоб було куди втікати, якщо доведеться.
Доки мишка рила свою довгу нору, чоловіки у формі теж працювали. Вони не тільки копали й стукали, скреготали, брязкали, а й голосно розмовляли та сміялись. Вже до вечора вирили кілька широких та довгих окопів, а невдовзі побудували цілий будиночок у землі, бліндаж. У тому майже будиночку були місця для вартування, для спання,інші закапелки та комори. Тільки зберігалась у тих коморах не їжа, а якісь металеві предмети, коробки, ящики. Найбільше вабив мишку зроблений із дошок стіл, за яким чоловіки їли десь роздобуту справжню їжу. Мишці аж дух перехоплювало від неймовірних пахощів. Їй було і страшно, і так хотілося поласувати шматочком чи хоча б крихіткою хліба.
Вона дочекалась доки усі розійдуться, але люди все прибрали зі столу і їй пощастило тільки посмакувати крихтою хлібця. Наступного разу їй вдалося таки поцупити цілий шматочок булки.
– Дивись, дивись, Ромео, у тебе нахабна миша хліб поцупила! – Та скільки тій миші треба, нехай їсть, - добродушно обізвався молодий хлопець, якого звали насправді Ромою, але побратими нарекли його Ромео, бо був він закоханий у красиву дівчину, яка жила далеко, у рідному місті, і щодня телефонувала Ромі.
Увечері той самий Рома поклав на край столу шматочок сиру, і мишка мало не знепритомніла поки тягнула його до себе в нірку. Як тільки вона сховалась в окопі, всі зареготали. Виявляється, усі військові стежили за нею. Мишка не на жарт злякалася.
– Стій, – сказала вона сама собі. – Вони мене бачили і ніхто не заподіяв мені лиха. Отже, усі вони добрі і боятися їх не треба! – вирішила мишка і спочатку обережно, а потім все сміливіше почала виходити до своїх сусідів. Бувало, у них була своя робота, бій називалась. Коли вони тільки починали готуватися до бою, мишка втікала, ховалася у свою найглибшу нірку. Коли ж бій стихав – виходила, щоб не пропустити обід.
– Хлопці, давайте назвемо нашу мишу – Нікою. Ніка – і гарно, і означає – Перемога, – запропонував Рома.
– У мене донечка Ніка. Вероніка вона, але ми її Нікою звемо, Нікусею, – сказав добродушний вусань і усміхнувся.
– Гарно! – усім сподобалась ця ідея. Відтепер мишка була Нікою, вибігала, коли її гукали і не боялась людей. Коли вони кудись ішли – чекала, а коли поверталися – раділа. Вони завжди приносили їй якихось смаколиків: то насіння, то смачних зернят, то печива. Одного разу її найкращий друг прийшов із пораненою рукою. Йому було дуже боляче, і мишка, після того, як товариші полікували та забинтували йому руку, цілу ніч сиділа у нього на руці, гріла рану, щоб не боліло. І рана напрочуд швидко зажила.
– Це Ніка допомогла мені справитись, вже можу стріляти, – радів Рома. – З Нікою ми непереможні!
Так жила мишка дуже довго, як для мишки.
– Хлопці, змінюємо дислокацію, нам треба залишити цей рубіж. Це наказ. – сповістив одного ранку командир. – Гадаю, не на довго.
Військові зібрали свої речі, завантажили на пікап.
– Ну що ж, Нікусю, тримайся тут без нас, – попрощалися з мишкою. – Хлопці, зачекайте, - обізвався Рома. – Якщо сюди зайдуть наші, то я їм напишу, що мишку звати Ніка, і що вона любить насіння і горішки. – Рома поклав листочок на стіл, і вони поїхали. Деякий час у земляні хатку ніхто не заходив. Але ось розпочався бій. Мишка, як завжди, сховалась у свою найглибшу нірку і чекала. Добре, що у неї був запас їжі. Нарешті наступила тиша. Але була вона якоюсь тривожною.
Мишка визирнула зі своєї нірки і побачила зовсім чужих людей. Навіть форма у них була інша, і смужки інші, і мова їхня була не такою.
– Посмотри, вот записка! «Ми-шку, що тут жи-ве зва-ти Ніка», – ледве прочитав її чужий. Усі голосно засміялись. – Лучше б поросенка завели! Еда всьо таки. Вони і говорили не так, і були якісь злі та ще й пили якусь доволі вонючу рідину.
– О, давай мишке нальйом. Пусть нам песни поет.
– О, вот она, вот!
Не встигла Мишка сховатися, як щось бахнуло і цвьохнуло просто над головою. «Вони хочуть мене вбити» – зрозуміла мишка і сховалась. Але у неї був інших вхід, і вона знову висунула свою допитливу мордочку.
Один із окупантів, підніс запальничку до скрученої Роминої записки і засунув її у мишачу нірку.
– От Вражина! Якби я там сиділа, вони б мене спалили. – Ніка не на жарт розгнівалась. – Ах ви ж мерзотники, я вам спалю мишачу хатку! Чекайте! Невдовзі усі вороги залишили земляну хатку, окрім одного. Найголовніший, напевне, бо найбільше командував. Він палив. Дим був неприємним, але мишка чекала. Ось він кинув недопалок на землю, пішов до столу.
Ніка швидко спустилась і, перемагаючи відразу, потягнула недопалок в іншу «кімнату» Туди, де стояли ящики, металеві дивні речі, ще якийсь мотлох.
Вона довго роздмухувала недопалок, аж поки він загорівся! Мишка часто спостерігала, як свої хлопці розпалювали багаття. Вона поклала до вогника папірці, шматочок мотузочки, стрічку, трісочку… Обпалила вусики і одну лапку, але болю не відчувала. А вже коли вогник весело затріщав , – побігла ховатися у свою найдальшу нірку, що виходить аж під деревом.
Рома першим побачив, як з тепер ворожого бліндажа повалив дим.
– Дивіться, хлопці, зараз буде феєрверк. Розвідники казали, вони у нашому окопі склад мін та вибухівки організували.
І тут рвонуло так, що феєрверком загорілось усе небо. Почало бахкати в інших місцях. Вороги верещали, вискакували з окопів, металися, тікали, падали.
Вогняні бризки летіли високо і далеко. Ніка не бачила усього цього, вона перечекала цей шарварок, добре наїлась і випірнувши під деревом, побігла через поле, шукати своїх. – Дивіться, хлопці, це ж наша Ніка прибігла! А ми думали, що ти загинула, – впізнав Рома мишку, взяв на руки, і дістав їй з кишені жменьку смаженого насіння. – Хлопці, а що, коли це наша Ніка рашистам феєрверк влаштувала. Дивіться, у неї лапка припухла і вусики поскручувані.
– А що, може бути! – погодився навіть командир. У нас і миші рідну землю захищають. Буде їй нагорода. Є у мене шматочок доброго сиру.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
