Багато золотоніських чоловіків у перші дні повномасштабного вторгнення росіян в Україну пішли на війну. Більшість не мали ніякого уявлення про військову справу, правила поводження зі зброєю чи статут. Відважні і мужні, вони хотіли одного – захистити рідних від мерзоти.
Красива, смілива, мужня, незламна й вперта – це Катерина Кручанова. Тридцятиоднорічна красуня із Золотоноші, яка не вагаючись, за першої можливості стала на захист держави. Пройшла сім кіл пекла та потрапила в омріяний батальйон. Їй би бути моделлю… Зі зростом 175 см і вагою 55 кг, ця впевнена в собі дівчина нині носить мультикап. Гордо, незалежно й поважно. Вона штурмовик, служить у департаменті поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють". Штурмовий полк "Цунамі".
— Я військовозобов’язана, - починає свою розповідь Катя. Дівчина - офіцер запасу, закінчила Національну академію внутрішніх справ. Нині лейтенант поліції особливого призначення. - За два дні до війни я пішла у військкомат і кажу: «Які наші дії?». А вони мені: «Йди додому!» Я повернулася до роботи. У день повномасштабного вторгнення знову пішла у військкомат, там відповіли, що наказу брати жінок немає. А я тоді ще була й у декреті.
У те, що я пройду, не вірив ніхто
З часом в Україні почали набирати сміливців до гвардії наступу. Реклама про кожен з бойових батальйонів майоріла у соцмережах, на екранах телевізорів та у газетах.
— Я постійно думала про те, що повинна піти захищати, зробити все від себе можливе, а не сидіти вдома, - сміється, згадуючи дівчина. Не витримавши, пішла до центру, де записували добровольців до полку особливого призначення і все детально розпитала. Потім подала онлайн-заявку. – У те, що я пройду, не вірив ніхто. Але мені подзвонили з обласного управління і запросили на зустріч.
Дівчина пройшла дві медкомісії, здала багато психологічних тестів та на знання Законів України. Черговим випробовуванням стало фізичне тестування: біг три кілометри під дощем, качання пресу, віджимання від підлоги і підтягування. Було багато розмов про мотивацію потрапити саме в штурмовий полк.
Далі була первинна професійна підготовка.
— Подзвонили мені після Великодня. О шостій ранку з речами мала бути на вказаному місці в області. Звідти мене й ще одну жінку повезли в навчальний центр. Там було 27 хлопців і 4 дівчат. Нам дали залізні номери, і ми почали навчатись. Ранок у нас починався о 6:00. Ми виходили на плац і бігли 3 км, потім віджимання і фізичні вправи, обід. Опісля – полігон чи робота зі зброєю, вчили прийоми рукопашного бою. Було збите все – коліна, лікті, боліли нирки, було дуже важко. Я не думала, що пройду, відбір надзвичайно жорсткий. Ми тренувалися в повному обмундируванні.
Найтяжче було вирити під себе окоп. Зі зростом 175 см.
— Психологічно сильно давили. Працювали втомлені у бронежилетах, у касках. Найтяжче було вирити під себе окоп. Зі зростом 175 см. Але це все дурниці у порівнянні із заняттями з «Кордами», - сміється, згадуючи заняття з підрозділом нацполіції. – По закінченню нам потрібно було визначитися хто ким буде: штурмовиком, бойовим медиком, сапером чи дронщиком. Спочатку я записалася на управління безпілотником, але потім зрозуміла, що це не моє. Я хочу рятувати людей і переписалася на бойового медика.
— Спочатку мені було дивно, не по собі. Я одна, а навколо спальники чоловіків. Всі молоді хлопці. Та спільну мову знайшла з усіма і зараз ми дружимо. На жаль, мені не дозволили піти на бойового медика! Через це я сильно сварилася з комбатом. Але він не відступав, вперся і все! Каже, у мене дівчата не будуть на передовій. І наказав мені бути в штабі. Так я в кадрах і працюю, - посміхається дівчина. Хоча попри все, вона всерівно умудряється їздити на стрільби та заняття по саперній справі.
Після проживання й тренування в лісі, укомплектувавшись і пройшовши злагодження, колонами бійці виїхали на Донеччину. Там поселилися і приступили до роботи: бойові чергування, наряди… Найважче було звикнути до польотів авіації, коли прокидаєшся від гучного звуку літаків. Лягаєш спати і не знаєш чи прокинешся завтра.
— Що мене там вразило – це біднота. У нас виявляється багаті села і працьовиті й господарчі люди. Дивишся на наші села і душа радіє - сади-квітники, зелень, рівні рядочки городини, кольорові паркани й акуратні присадибні ділянки…А в них все у чорно-білих тонах, пічне опалення, вода з колодязя…
Тіла російських нелюдів валяються, гниють, їх ніхто не збирає
— У росіян велика перевага у арті, дронах та озброєнні. Якось хлопці на позиціях приземлили російського дрона. То в нас таких немає, у них він розганяється до 200 кілометрів. Там така швидкість! А наші мавіки – 100 км. В орків перевага і в чисельності особового складу. Хоча тіла російських нелюдів валяються, гниють, їх ніхто не збирає. Наші – ні! Тіло молодого побратима змогли забрати аж на 6 добу, а їхні нікому не потрібні.
Нещодавно Каті дали відпустку додому на 10 днів.
— У цивільному житті вражає те, що люди навіть не уявляють, що відбувається за 700 кілометрів звідси. Там пекло на землі. Знаєте, коли я відчула війну? Коли побачила колони техніки і безмірну кількість військових. Там прям це все кидається в очі і кричить, що поруч війна.
«Постійні недосипи… Здоров’я падає, ти недосипаєш ночами, постійні стреси, люди гинуть. Хлопці повертаються поранені, контужені. Війна - це дуже важко в прямому сенсі. Нам видали нові бронежилети, які повністю закривають шию і пах. Важить – 23 кг. Додайте сюди каску – більше трьох кілограмів, вагу зброї і магазини. Один заряджений магазин – 300 грамів, а коли йдеш на вихід береш їх десять. Ще гранати».
Шкодую, що не пішла до війська раніше
Війна об’єднує, люди всі різні, але горять однією ціллю.
— Дівчат у нас мало, але ми одна одну дуже підтримуємо. Я не жалію, що пішла, шкодую, що не зробила цього раніше, - впевнено й безапеляційно підкреслює Катя. - Жіночої форми ще немає. Я купувала все сама. На форму десь тисяч 19 тисяч витратила. Купила три пари штанів, берці дорогі... Щоб було комфортно. Те, що нам видали – це скловата якась. Ти сідаєш – воно не згинається, виправ - воно висить. Хоча, не все так погано, - додає. – Нам видали якісну термобілизну!
— У Золотоноші записалася до майстра на манікюр та косметолога, хочу трохи привести себе до ладу, а то обличчя сумне, - сміється героїня. Вдома не може всидіти на місці, дається взнаки постійний неспокій на «роботі». За кілька днів дівчина їде знову захищати країну: - Єдине - дуже сумую за донькою. Це для мене найболісніше. Але сподіваюсь, що як вона підросте – зрозуміє, що я виборювала для неї життя.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
