Араб поділяє своє життя на дві частини. Одна – пройшла у Золотоноші, де чоловік народився і виріс в сім’ї військового. Саме батько, який пройшов Афганську війну і став стимулом, щоб вступити до Збройних сил України. А ще хлопця завжди надихали розповіді тата про прапрапрадідуся, що символічно, теж Максим Федорович Христенко. Пращур - справжній січовий козак і командир, який боровся за нашу неньку Україну в далекому 1714 році.
У 2010 році Максим потрапив на службу у місто Васильків на Київщині, згодом перевівся додому, до Золотоноші. Пізніше золотоніську частину розформували і так доля занесла хлопця у Стрий Львівської області.
— Звідти вже й почалась моя війна…Перший бій з русаком зустрів у далекому 2014 році, коли багато для кого війни ще не існувало. Вона була десь далеко на Донбасі, та й не війна, а як казала більшість «громадянські розбірки».
Далі було переміщення по лінії фронту. Зачепилися хлопці аж у Рівненській області. Там і почався новий етап життя для Максима. У місті Вараш зустрів своє кохання, одружився, облаштував сімейне гніздечко. Та закоханим не судилося повноцінно насолодитися родинним затишком, бо чоловіка відправили на Кримський напрямок. Потім - до Маріуполя оператором зенітно-ракетного комплексу. Саме на Маріупольському напрямку відбулися перші серйозні бойові зіткнення. У ході виконання бойових завдань отримав звання молодшого сержанта. Потім було відрядження на півтора місяці в 95-у окрему штурмову бригаду. Перший контактний бій був на відстані 12-13 метрів з АК-74. Була знищена штурмова група ворога. Хлопці відстояли свої позиції і Араб повернувся в свій штатний підрозділ.
У 2017 році звільнився з лав Збройних сил і повернувся додому до дружини, але довго бути вдома не зміг. Вже у 2018-му підписав контракт з Національною Гвардією України по охороні Рівненської атомної електростанції. Став командиром відділення взводу спецпризначенців. Відправився в Донецьку область відпрацьовувати навички відбиття ворога.
— У 2022 році звільнився з лав Національної Гвардії і планував налагодити мирне життя, трохи відпочити від війни. Навіть підшукав роботу водія. Але 24 лютого всі плани на спокійне, мирне життя були зруйновані клятою руснею. Відразу, не задумуючись, пішов до військкомату.
Звідти був призваний до роти охорони Варашського районного центру комплектування на посаду командира відділення першого штурмового взводу. Залишився у Вараші. Але цього стерпіти наш герой не міг і почав писати рапорти на переведення. Таким чином в грудні 2022 потрапив до окремої механізованої бригади, в складі якої продовжив свою боротьбу за незалежність та суверенітет вже на околицях Соледару на посаді командира відділення, але виконував обов’язки заступника командира мінометного взводу стрілецького батальйону. Після боїв за Соледар, відвели на відпочинок до Костянтинівки на 10 діб. Далі було три тяжких місяці в Торецьку, де хлопці тримали кожен сантиметр української землі. Після Торецького пекла був Бахмут, де втратив багато своїх побратимів. Протриматися там хлопці змогли всього 10 діб і батальйон вивели, бо він був небоєздатним. Але, не дивлячись на це, мінометний взвод Максима разом з розвідкою стійко тримав оборону ще 13 днів і таки завдав втрат ворогові, який нещадною навалою котився на Бахмут.
— Далі стояти було неможливо і я взяв на себе відповідальність та вивів зведений підрозділ на евакуацію. Ворог в цей час проводив дуже вдалі штурми, і піхота просто не втримувала позиції… – розповідає Араб.
Далі було завдання вийти в район Макіївки на штурм русаків.
— Я командував своїми мінометниками, разом з нами працювали воїни зі стрілецької роти, які штурмували посадки, а ми допомагали їм артою. На жаль, в той день під час штурму ми втратили кількох бравих козаків з піхоти. Це найважче. Втрачати товаришів. Все інше можна пережити. Багато підлеглих солдатів були повністю деморалізовані великими втратами, але пишаюсь тим, що зміг знайти правильні слова, заспокоїти солдатів і повернути на позиції. Просив згадати очі своїх дітей, бо ми ж тут за них стоїмо на смерть…І це спрацювало.
Після тяжких боїв під Бахмутом батальйон Араба розмістили на околицях одного із селищ Донеччини. Саме тут вперше відчули на собі прильоти ворожої авіації.
— Якось прилетіло прицільно, горіли боєприпаси, які хлопці до останнього виносили з палаючого гаража, дрон, машина. «Залишилися в самих футболках», – сміялися хлопці, - але дякувати Богу усі живі, - згадує Максим найстрашнішу ніч на фронті.
Поміж тим не втрачає почуття гумору.
— Вперше за весь час відпросився помитись з Бахмуту, бо вже навіть сам себе не міг на дух переносити. І прийшло розпорядження: коли стемніє, забрати міномет з позиції. Ну як це начистити пір’я і знову в саме пекло? Але я як командир, прийняв рішення не чекати вечора, бо знав, що кацапи теж недурні, і ввечері буде тяжко. Вони ж саме цього й чекають, що ми зайдемо по «сіряку». Та й вже краще: до кінця вимажуся, тоді поїду митись. Тому ми з пацанами поперли по славнозвісній «дорозі життя» серед білого дня. Міномет забрали. Залишилися живі, але й досі сміємось, як ми мчали назад і самі собі не вірили, що нам це вдалося…Бо мало хто вдень туди їздив…
Зараз наш герой знаходиться в першій за весь час війни відпустці, поряд з дружиною. Закохані нещодавно обвінчалися і втілили в життя свою давню мрію, яку так надовго відклала клята війна…
Максим впевнений в нашій перемозі, але говорить, що це буде тяжко і боляче. Тому ті, хто ще не воює, повинні готуватися, а не бити байдики, бо хлопці закінчуються, «стираються», і потрібна заміна!
— Кілька місяців на передовій… І коротка відпустка - найкращий варіант для підсилення духу. Але коли знаходишся безпосередньо на передку 6, 9, 12 місяців - мотивації і сил стає з кожним днем все менше, – говорить Макс.
Тому, тут в тилу, ми повинні не забувати якою ціною зшивається зараз країна і бути готовими до будь-яких викликів. Бо наші захисники – то наше все: минуле, сьогоднішнє і майбутнє! Дякуємо вам, наші Герої.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
