27 липня в Україні відзначають День медичного працівника. З 24 лютого 2022 року у нас з’явилася нова каста медиків – бойових надлюдей з критичною відповідальністю й надприродною силою. Тих сміливих, впертих й незламних, які витягують з поля бою наших захисників, тримають себе під контролем у найтяжчих ситуаціях й блискавично та професійно надають медичну допомогу під звуки ракет.
Сьогодні ми відрекомендуємо одного з них. Знайомтеся – лікар-анестезіолог Юрій Вертелецький. Родом із Звенигородки. З 2021 року працював у Золотоніській лікарні. День повномасштабного вторгнення росіян двадцятисемирічний чоловік зустрів у Черкасах, наступного ранку був у військкоматі із зібраною сумкою, записався добровольцем до лав місцевої ТрО. Пробув тут до квітня. Потім колеги-медики вмовили повернутися до лікарні, де критично не вистачало кадрів.
— 27 липня вперше поїхав у складі ПДМШ (перший добровільний медичний шпиталь) у Бахмут. На добровільних засадах. Там пробув до 1 вересня. У залишках зруйнованої лікарні організували стабілізаційний пункт. Працювали за двома напрямками: безпосередньо на стабілізаційному пункті та на евакуаційному автомобілі. Вдруге поїхав 26 вересня й служив до1 листопада, - розповідає про безпосередню участь у війні Юрій.
Повернувшись у Золотоношу, до грудня працював лікарем-анестезіологом у місцевій лікарні, згодом отримав повторну повістку й остаточно повернувся до війська. Служить у складі Звенигородської ТрО разом з батьком.
— Спочатку ми були у Придністров’ї, охороняли державний кордон, потім нас перекинули на Бахмутський напрямок.
Юрій - старший бойовий медик роти:
— У нас дві бригади. Одна працює на евакуації – вивезення військовослужбовців, надання допомоги їм безпосередньо у автомобілі (медичний супровід) й довезення їх до стабілізаційного пункту. У цей час друга бригада - на медичному пункті, надають допомогу хлопцям, яким треба прокапатися в плановому порядку, після акубаротравм (контузія), планові перев’язки, фельдшерська допомога. Щодоби з бригадами міняємося місцями.
Будній день чоловіка розпочинається о шостій ранку. У 7-8 годин чоловіки міняються змінами.
— Прокинувся, випив кави, вмився, якщо пощастить помився, бо вода є не завжди. Сіли в машину, виїхали на точку. Колеги поїхали працювати у медпункт, а ми чекаємо, коли по рації прозвучить сигнал, що є 300-ті, тобто поранені. Ти можеш простояти день без виклику, а вночі почнеться «веселуха» - купа поранених.., - згадує медик. - Був у нас хлопчина з травматичною ампутацією правої стопи, множинними осколковими пораненнями грудної клітки і голови, йому повністю «розвернуло» обличчя. Ти бачиш тільки звідки хлюпає кров при диханні, значить десь у тому районні дихальні шляхи. Ми надали якісну першу допомогу - наркоз, заінтубували й довезли до стабілізаційного пункту, там передали лікарям. У них ширший спектр допомоги – хірурги, анестезіологи, вони мають апаратуру, з якою можна працювати. Хлопчина був у край тяжкому стані: обличчя взагалі не було, лише риси якісь виділялися, але до стабілізаційного пункту добрався живим. На подальший етап евакуації його перевели стабільного, але на апараті ШВЛ. Стан був тяжкий. Він поїхав, як невідомий. Але, Слава Богу, живий!
Юрій розповідає, що вже звик працювати з тяжкими пораненнями і не впадає в паніку. Каже, що основну броню наростив у ДМШ: там вперше побачив дуже багато і страшного.
— Якщо я запанікую, запанікує решта бригади, а це все час. Я дивлюся на них не як на людей, а як на бойову одиницю. Є справа, яку треба зробити! Якщо кожного сприймати близько до серця, тебе на довго не вистачить.
Найстрашніше було в ПДМШ. Коли попали під щільний обстріл.
— Ми поїхали на реверсну точку, де нам завантажували машину, там потрапили під обстріл «Градами». Рашисти випустили дві чи три касети. Дякуючи Богу, поруч був бліндаж, пересиділи там. Коли вийшли після «відбою», автомобіль був «розкурочений» повністю! Але якимось дивом мотор завівся. Тоді було страшно! А тепер все вже по накатаній. Знаєш, що щодня може прилетіти, лежиш, спиш і реально усвідомлюєш, що завтра можеш не прокинутися.
— Одна контузія була у серпні, дві у жовтні, ще одна в травні. Перші три я взагалі на ногах переніс, навіть не капався, взагалі нічого. Наслідки відчуваю й зараз. Після останньої контузії регулярно капатися не вдається. Був тяжкий період: я допомагав хлопцям, а сам пігулки закину зранку та й і все. Зранку кава, цигарка, жменька пігулок і вперед!
Думок залишити поле бою і відновитися навіть не було:
— Треба служити й добити до кінця. З моїми знаннями я можу тут допомогти краще. Чим кращу і якіснішу допомогу поранений отримає відразу, тим більше шансів довезти його в адекватному стані в госпіталь, де він отримає сильнішу допомогу і виживе. Іноді надання неадекватної допомоги гірше, ніж взагалі без неї.
Бойові медики – це люди, які в більшості раніше не мали відношення до медицини.
— Добре, якщо це фельдшери. А в основному люди далекі від медицини, які проходили курси і знають, як надавати першу невідкладну допомогу, - розповідає чоловік. - Зараз живеш одним днем. Прожив його - слава Богу! Щось планувати, сидячи в цьому котлі – нереально.
Для захисту золотоніський медик носить іконку-ладанку.
— Головне, як кричать «Лягати», то не роздумуючи, треба падати! Або чуєш команду «Повітря! Всі на землю!» - не треба дивитися де воно, що й до чого… Краще глибше заритися, а потім вже роздивлятися. І заходи індивідуального захисту обов’язково: бронежилет, каска.
Від долі не втечеш
Юрія з дитинства тягло в армію. Йому хотілося подвигів. У підлітковому віці він мріяв пов’язати своє життя із силовими структурами. Улюблені іграшки - автомати, пістолети, петарди. Та батько остудив гарячий підлітковий запал і спрямував хлопця в медичне русло. Там юнак піймав свій кураж й адреналін. З другого курсу працював фельдшером-волонтером, попередньо спробувавши себе у різних відділеннях.
Про відпустки не говорить, каже хлопці по черзі ходять, а я потім. Приїхав на два дні додому у відрядження. Шокований від побаченого у тилу:
— Матюкатися можна? Ми стоїмо там, щоб в тилу люди продовжували жити. Почували себе адекватно, нормально і жили життя. Війна це важко: розважайтеся, але ж майте совість, не виставляйте в інтернет! Не робіть гучних п’янок, гулянок, усього цього. Сюди приїхав – інше життя. Як у 2015 році: війна десь там, вона нас не стосується. А із вибраного: «Ми вас туди не посилали, ви там тільки за гроші!»… Кажу, не питання, давай я свої віддам, іди замість мене, будеш свої отримувати та ще й мої. А ні, страшно, бо там вбити можуть. Гидко просто. Можна посидіти, відпочити від війни, але все у рамках! Не забувати, що війна йде! Як у військкомат - то усі інваліди, як на дискотеку – першими пхаються.
У тилу спокійно, бо нас захищають військові, а про них цілодобово дбають бойові медики. Дякуємо усім медичним янголам у бронежилетах і касках за цілодобові чергування, недоспані ночі й збережені дорогоцінні життя. Сьогодні ми вас всіх обіймаємо й з нетерпінням чекаємо вдома!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
