Цих слів Олександр не пригадує. Мабуть, він кричав їх на підсвідомості, коли побратими вантажили його пораненого у багажник позашляховика.
— Останнє, що пам’ятаю, це велика вогняна куля і яскравий спалах. Потім суцільна пітьма, - розповідає телефоном з Іспанії, де проходить курс реабілітації. – Я був без ніг, тому хлопці й кинули мене, 300-го у багажник, де я легко помістився.
Поранених евакуювували дуже швидко, лік часу ішов на секунди. Авто рвонуло, а кришку багажника не встигли зачинити. Услід побіг Влад Колесник: «Стійте, закрию, бо Док випаде!» У цей момент прилетіла ракета. Влад упав поранений, водія контузило. Замінили кермувальника і авто помчало…
Ці деталі уже згодом склав у єдине Олександр Тарасенко, який добровольцем пішов на війну у 2020 році. У березні він підписав 3-річний контракт. Медик за освітою. Працював фельдшером у бригаді невідкладної медичної допомоги на Золотоніській підстанції.
— Що спонукало змінити мирне життя на військове? – перепитує і не роздумуючи, чесно відповідає: - Моя дружина тривалий час хворіла, онко. Після її смерті залишився сам. Донька одружена, має власну сім’ю, проживає на Київщині. Самотність – це важко. Тому прийняв для себе рішення: треба щось змінювати.
«Зніміть кросівки – вони мені дуже тиснуть»
59-річний Олександр мав військові навички, свого часу проходив строкову службу. А опісля залишився служити в Армії ще й понадстроково 2 роки.
Після мобілізації у 2020-му був зарахований до військової частини бойовим медиком, сержантом – 56 бригади 37 батальйону. Відмінність між цивільною і військовою медициною – велика, але спецкурсу навчання не було. Виїздили на полігон, будучи в частині. Приїздили інструктори з Великобританії та Канади, які давали нові знання. Бувало, що й обмінювалися досвідом. У деяких аспектах українські медики мали перевагу над закордонними спеціалістами.
Служив на Донеччині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, одні з перших прийняли бої, бо опинилися якраз на «нулі».
28 серпня 2022 року отримав важке поранення.
— Готувався заступити на чергування, - усе, що пам’ятає. – Одягнув спорядження: каску, бронежилет, ще не встиг на виході отримати автомат і тут – вогняна куля…
Прийшов до тями вже у Київському госпіталі, куди завдяки друзям перевезли після перенесеної операції у Дніпрі. Ще кілька оперативних втручань переніс у Києві. Отямився після одного з них у хірургічному відділенні.
— Відкрив очі і кажу: «Зніміть кросівки, бо дуже тиснуть на ноги», - сміється. – Таке відчуття було, хоча обидві кінцівки відірвало ще на полі бою. А солдат-санітар стоїть біля ліжка, кліпає очима і не знає, що сказати.
Ні депресії, ні гнітючого настрою – не було. Подумав: «Живий і слава Богу». Нині за плечима уже близько 20 (!) перенесених операцій: ампутація, реампутація, пересадка шкіри ...
Тоді ж, вже у Києві, йому розповіли про Влада. Побратим, у свої неповні 32, був тяжко поранений у ту мить, коли евакуйовували Олександра. В його тіло врізалося кілька осколків. Іншим авто хлопця вивезли у Дніпро, ще живого. Прооперували. Прийшов до тями і першим питанням було: «Батьку, скажи правду, що з Доком?» Його батько приїхав до сина у госпіталь із Славутича, що на Київщині. Запевнив: «Док живий, але дуже тяжкий». Під час другої операції Влад помер… Саша з його батьком підтримує зв’язок. Пообіцяв після повернення в Україну приїхати в гості. Так просить батько…
Побратим, з пораненнями грудної клітини, підготував відеозвернення до американських журналістів щодо лікування за кордоном. Разом з ним Олександр став на чергу протезування у заокеанській клініці, бо українські спеціалісти запевнили, що пошкоджену праву руку вони відновити не зможуть.
Після столичної клініки – реабілітація у Вінниці, потім – Немирів, Пустомити.
— Саме у Пустомитах мене запитали: «Є можливість поїхати в Іспанію. Чи я згоден?» - сміється, до дрібниць згадуючи обнадійливі дні.
Мав закордонний паспорт, тому з оформленням документів проблем не виникло. Усі організаційні моменти забезпечило Міністерство Оборони та Міністерство охорони здоров’я.
Підтримка українських іспанців
21 лютого 2023 року прилетів до іспанської Сарагоси. Шлях проліг через Польщу. Медики братньої країни на обладнаних швидких прибули в Україну. Відвезли Олександра і ще 20-х чоловіків в один з польських аеропортів, де на них вже чекав іспанський авіаборт. У Польщі зустріла очільниця асоціації «A.U. R. A.» Аліна Клочко, водночас виконувала роль перекладачки. Вона родом з Чернівців, 8 років мешкає в Іспанії.
На іспанській землі першим зустрів начальник військового госпіталю, генерал Хуан Антоніо Ларра. Це було дуже зворушливо.
Прибуття українських звитяжців у госпіталь Сарагоси співпав з річницею російського вторгнення. Тож заклад переповнили журналісти, телевізійники, радійники. Ролики з інтерв’ю Олександра Тарасенка демонстрували місцеві та національні телеканали, на шпальтах газет – фото безстрашного Дока. На питання медійників «Коли закінчиться війна?» відповів: «Відразу, як ми переможемо!»
У поїздці супроводжував давній друг Михайло Шкурко, з яким разом працювали в одній з охоронних фірм. Чоловіки дружать уже чверть віку. Він став ногами Олександра протягом 3-х місяців. Днями повернувся у Золотоношу.
— Займаюся з реабілітологами, - розповідає Олександр. – Мені вже виготовили індивідуальні малі і великі протези, залишилися ще середні. Тепер тільки тренування і тренування. Без Михайла вже сумно, але маю візок з електроприводом, тому буду самостійно рухатися.
Лікарі забороняють чоловіку бути в тренді подій на фронті та моніторити дописи у соцмережах, бо після таких новин він з особливою впертістю віддається фізичним навантаженням.
Ставлення протягом всього часу – тепле, щире. Іспанці намагаються вчити українські слова, українці вправляються у вимові іспанських, щоби розуміти один одного на побутовому рівні, похитнувши мовний бар’єр.
Щоранку відвідує Аліна Клочко.
— Ось занесла дзеркало, щоб я милувався собою, - пожартував.
Харчування збалансоване. Переважають морепродукти. Поки що, так і не навчився їсти шпинат.
— За борщем не сумую! Їмо його щотижня. А якщо ще й шматок сала – то вже неземна благодать! Справжній, український, бо готують іспанські українці і приносять в госпіталь. Це їх Аліна згуртувала. Вони ще й волонтерством займаються, допомагають ЗСУ.
Візити високих персон
У клініці українських захисників відвідав військовий аташе України Сергій Вторих. Він вручив нагороди від Міністра Оборони Олексія Рєзнікова. Олександр Тарасенко був удостоєний Хреста «За доблесть». Ця нагорода доповнила арсенал військових відзнак: 2 срібних хрести «За Донбас», «Захисник батьківщини», відзнака 37-го батальйону, відзнака за участь у зоні ООС.
— Була у нас Міністерка оборони Іспанії. Ми з нею спілкувалися, - ділиться. – Я у неї попросив зброю для України. А вона засміялася і каже: «Будемо співпрацювати з Україною стільки, скільки треба!» Така, на позитиві.
Наступного дня Олександр зранку пив каву на кухні. Зайшли директор госпіталю, полковник з комісії і перекладачка Аліна. Генерал представив Тарасенка полковнику: «Знайомтеся, це сержант, який вчора просив зброю для України!» Полковник з повагою потиснув руку.
Українських хлопців відвідав і король Іспанії Філіп VI. Каже, що дізнався про захисників України і приїхав, щоб висловити своє захоплення ними, їхньою мужністю на полі бою і стійкістю нині.
Що вибиває із сідла?
— Некомпетентність дописувачів у соцмережах, - випалив. – Люди, які десь щось почули, не володіючи точними фактами і цифрами, ще сміють давати якусь свою недолугу оцінку, висновки! Це мене дуже бісить. Провокативні пости про владу – як так можна! Це ж тільки на руку ворогам і недругам! Де ж наша українська єдність?! Ви ж зводите нанівець боротьбу народу, самопожертву наших хлопців. Скільки молодих поклали свої голови! Цінуйте пам’ять полеглих, шануйте подарований Богом і воїнами день, свободу! Я стояв за свого внука Артема, за доньку, за маму.
Сила духу
Червень 2017 року. Майже 300 золотонісців організовано виїхали у Карпати. Серед них і Олександр Тарасенко, водночас і кермувальник однієї з автівок. Щоранку – пробіжка гірськими стежками, щоб тримати себе в тонусі. Тяжку дорогу на Говерлу подолав з легкістю, ще й іншим допомагав: кого заохочував словами, кому допомагав тягти заплічник, кому мовчки протягав свою пляшку з водою. Спливло 6 років, по календарю. Вдивляюся у фото Саші. Здається, що він відтоді прожив 20 літ. Війна зістарила, вона не милує. Нікого!..
Та було достатньо одного дзвінка в Іспанію, щоб почути його бадьорий голос, оптимістичний настрій і зрозуміти: нема в світі такої сили, щоб зламала дух, волю і бажання жити українського солдата. Своєю жагою до життя він затикає роти ниючим і зневіреним, всезнаючим і байдужим.
Чекаємо тебе, Олександре, на рідній землі! І все у тебе буде добре, бо умієш приборкувати норовливу долю!
Олександр Тарасенко щиро вдячний лікарям іспанської Сарагоси, президенту асоціації «A.U. R. A” Аліні Клочко та іспанському народу за теплий прийом, постійну увагу, невпинну турботу, батьківське піклування і створення домашнього затишку. Україна – Іспанія – світ без кордонів!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
