За даними відділу освіти, у Золотоніській громаді навчається 19 школярів та 21 вихованець дошкільного закладу з особливими освітніми потребами. У гімназії ім. С.Д. Скляренка таких учнів п’ять. Серед них Аліна Різник.

Алінку зустрічаємо на танцях. У внутрішньому дворику школи дівчинка з однокласниками тренує завчену композицію на випускний. Галантні хлопці й граційні дівчата кружляють у парних танцях. Всі розступаються і на середину сцени випливає Алінка. Плавними рухами маленьких рук танцює в повітрі. До неї виходить партнер, кружляє. За деякий час дівчинка повертається на місце.
Алінка Різник навчається у дев’ятому класі. З дитинства дівчинка прикута до візочка. Мама Богдана вже 15 років робить все можливе, щоб доньку максимально залучити до суспільного активного життя. З трьох років вона водила дівчинку до Золотоніського центру надання соціальних послуг. Там дитина відвідувала уроки гончарного мистецтва, спілкувалася з однолітками, їздила в табори. Батьки були налаштовані тільки на всебічне спілкування і розвиток дівчинки. Головне - не тримати в чотирьох стінах.

— Алінка підросла і настав час йти до школи. Ми знали, що до наших діток приходитимуть вчителі з школи №6 на індивідуальне навчання. Тому без вагань занесла документи до освітнього закладу. Та якось у кінці серпня зустріла на вулиці колишню директорку золотоніської гімназії Любов Денисюк. Вона почала розпитувати за Аліну, скільки років, де плануємо вчитися? І запропонувала прийти до їхньої школи. Наступного дня я забрала документи. Так розпочалося наше навчання у гімназії.
Для самої дівчинки перше вересня минуло складно. Вона так нервувала, що в неї піднявся рівень ацетону в крові. Тому на своєму першому святі у школі першокласниця провела всього пів години, гойдаючись у тата на руках.

До 5 класу мама Богдана щодня «вчилася» з Алінкою. Протягом першого місяця на всіх уроках сиділа в класі. Візочка для транспортування дівчинки ще не було. Мама приносила маленьку школярку на руках і так само несла додому. На перервах дівчинка «пересувалася» теж на маминих руках. Могла гратися з дітьми, коли мама тримала її поперед себе.

— Я була її ногами! У той час важко було з транспортуванням. Нам пропонували здоровезні неповороткі візки, яким маленька дівчинка не змогла б управляти, та й не пройшли б вони у стандартні двері школи. Скільки я її переносила, можливо зараз і наслідки тривожать - спина болить. Щастя, що школа розташована поруч з будинком. З третього класу, я її потроху залишала вже саму на деякий час, - додає деталей до минулого жінка.
Проблему з пересуванням дівчинки обговорювала і з Любов’ю Іванівною. Директорка обіцяла до 9 класу облаштувати у школі зовнішній ліфт. Були грандіозні плани. Та все це до епідемії коронавірусу й повномасштабного вторгнення росіян.
— Вона любить вчитися, бо з категорії тих дітей, які за жодних умов не пропустять контрольну. Єдине про що шкодую, що з 1 класу ми не пішли навчатися у кабінет на першому поверсі. А всі чотири роки щодня піднімали й зносили доньку з другого. Можливо тому, що рішення навчатися у звичайній школі визріло зненацька, буквально перед1 вересня, і тоді ми були щасливі такому повороту подій, - згадує мама дівчинки. І додає, що другою причиною була норма наповнення класу. У бажаному, на першому поверсі поміщалося 20 осіб. А в класі Аліни налічувалось тридцять троє учнів.
У п’ятому класі Аліну перевели вже на третій поверх. І якщо в початковій ланці потрібно було спускатися лише в їдальню, то профільні кабінети розкидані по всіх поверхах. На другому – біологія, хімія та інформатика. Фізика - на третьому. А дівчинка підросла й носити її між поверхами ставало дедалі важче.
У 1 червні 2018 року в Золотоноші створили інклюзивно-ресурсний центр. Оновлювалася інклюзія в освіті. З’явилася помічниця вчителя Вікторія Оверчук. Відтепер вона замість мами невідступно була зі школяркою на уроках.
— У 5 класі Аліна сказала: «Мам не треба, не стій у коридорі. Якщо щось потрібно буде, я тобі зателефоную». Дівчинка почала дорослішати… - посміхається Богдана. - Нам було набагато легше, якби клас був на першому поверсі. Можливо, в якісь дні, коли потрібен спеціалізований кабінет для хімічних дослідів, я б її відносила. Але ж так вчителям набагато легше спуститися самим на 1-ий поверх, ніж мені бігти з дому й щоразу піднімати Аліну. Хотілося, щоб вона самостійно ходила до школи. Дорогу сама вже може переходити, на щастя школа поряд. Асистент на дверях зустріла б, пандус є. Приїхала на перший поверх і все! Сподіваємось, що десятий та одинадцятий клас зможемо вчитися на першому поверсі.
Нова очільниця гімназії Валентина Боченкова запевняє, що територія шкільного подвір’я має вільний доступ, розмір вхідних дверей дозволяє перемістити маломобільну людину до приміщення школи. Для осіб з особливими освітніми потребами облаштована вбиральня, але, на жаль, відсутні ліфти та підйомники.

— У нас в школі навчається п’ятеро дітей, які потребують допомоги асистентів учителів, - уточнює Валентина Василівна. – У нас є безбар’єрний доступ на першому поверсі. Але такі предмети як фізика, хімія, біологія та інформатика мають спеціалізовані кабінети на другому й третьому поверхах. До того ж інклюзивний туалет – на другому поверсі. Тобто навчання на першому поверсі не вирішить питання з пересуванням. Якщо там плюс, то там мінус.
Аліна перестала ходити в школу три роки тому, коли почався коронавірус. Далі - повномасштабне вторгнення рашистів в Україну. Заняття проводилися онлайн. Хоча її однокласники й почали потроху відвідувати школу, дівчинка панічно боїться тривог.
— Якщо раптом сирена, а я на 3 поверсі. Хто мене швидко зніме й відвезе у підвал? І взагалі, чи я там проїду… Я дуже боюся цього. Тому у школу зараз не ходжу. Тільки до психолога та на заняття з танців, ми вчимо випускний вальс.
Практикуючий психолог гімназії Альона Коротченко стверджує, що для п’ятнадцятирічної дівчинки краще повернутися до школи. З Алінкою вони зустрічаються регулярно.
— Тут вона почувається краще. Соціум на неї впливає позитивно, до того ж зараз у неї такий вік, коли вона потребує спілкування з однолітками. Вона комунікабельна дівчинка і їй набагато комфортніше, коли вона зайнята, перебуває у колективі.
За словами Богдани Різник, донька більшість часу проводить вдома. Іноді може виїхати в парк, але, на жаль, Золотоноша не пристосована для людей на візках.
— Я кажу Аліні, що важливо, щоб вона мала напрацьований маршрут-схему до найнеобхідніших місць: магазин, аптека, держустанова, банк. Але ж у нас місто не пристосоване для комфортного пересування на візку. На пальцях руки можна перерахувати пандуси в Золотоноші, на які може заїхати людина на візку, - розводить руками жінка. - Так, дійсно, похилих доріжок багато, але всі вони вимурувані не під тим кутом. І це потрібно бути дужим чоловіком з мегасильними руками, щоб виїхати на них, інакше трохи не втримався і злетів назад. Добре, якщо не перевернувся. Я вже мовчу про бордюри! Кошти вкладають, та конструкції не мають сенсу. Ніхто не сів на візок і не спробував ним проїхати, чи нас могли попросити. Я ж не відмовлю, щоб протестувати зручність.
Доки готувався матеріал питання з переміщенням Алінки поверхами вирішили. Дівчинка переходить на індивідуальне навчання. До неї вчителі будуть приходити додому.
І ще. Ця війна, яку підступно розпочала росія, залишить за собою важкий і скалічений слід. Скільки чоловіків повернуться ушкодженими, скільки будуть користуватися візками… Можливо, ще й це вплине на свідомість і проєктанти стануть прискіпливіше дивитися навколо, будувати з дотриманням правил безбар’єрності, щоб інші не відчували соціального відчуження, а змогли безперешкодно обслуговувати себе, бути повноцінною частиною суспільства.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

