Золотоноша із тугою у серці, розкраяному самопожертвою в ім’я Незалежності десятків відважних земляків, попрощалася із ще одним своїм воїном. Подекуди людям притаманно ускладнювати життя та його тривіальні процеси, але разом з тим – все дуже просто… Як зокрема і те, що народжені та зрощені українськими теренами громадяни втікають від повісток та гарцюють у клубах, а народившись у Латвії та лиш у 13 років узрівши Україну – віддають за неї життя.
Це не історія із драматичної кінострічки, а дійсний шлях буття Артура Ігоровича ЖИЖЕРІНА, котрий 12 грудня 1986 року з’явився на світ у балтійському регіоні. Сягнувши підліткового віку у країні, що теж раніше була піддана радянській окупації, Артур, либонь, з юнацтва затямив те підсвідоме прагнення сформованих націй: лишатися вільними і не піддаватися гнобителям та окупантам.
У селі Антипівка минали його кращі роки, а заодно тривало шкільне життя. Закінчивши 9 клас, Артур вирішив, що час рушати у самостійну путь – у Золотоніському професійному ліцеї здобув професію будівельника із червоним дипломом, а опісля влаштувався на лікеро-горілчаний завод «Златогор». І не абиким, а прямо-таки за професією, що чимала рідкість у наші – та і у тодішні – бентежні часи; працював у будівельній бригаді. Також випробував вдачу у столиці, де певний час також вів професійну діяльність.
Але немає меж для досконалості. Так міркував собі і наш земляк, обравши шлях розвитку та вдосконалення. Він вступив до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького за фахом інженер-електрик. А по завершенню навчання повернувся у золотоніське лоно, взявшись до роботи на Золотоніському машинобудівному заводі за щойно здобутою спеціальністю. Як кажуть, знання за плечима не носити. Працьовитість та завзятість чоловіка знайшла свою нагороду у вигляді підвищення, яке дозволило обійняти посаду заступника головного інженера.
Ще за день до сирен повітряної тривоги, а саме 23 лютого 2022 року, Артур отримав повістку від Золотоніського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А 24 лютого, не розмірковуючи і зайвої хвилини, він з’явився на виклик, натхненний почуттям обов’язку та подіями геополітичного значення, що закрутилися навколо неньки-України того дня.
Артур отримав направлення на проходження служби у військовій частині А3085, 43 окремій механізованій бригаді імені гетьмана Тараса Трясила. Під час виконання священного обов’язку, втомлені ноги воїна гнали окупанта з-під Києва, зморені руки вивільняли від російських кайданів Херсон, а нескорене серце затим вступило у нерівний бій із ворожбитом на донецькій землі. Землі, що забрала у мами єдиного люблячого сина, у Золотоноші – вірного побратима, в України – відданого поборника.
Світла пам’ять, що ніколи не згасне у небайдужих серцях, котрі тріпочуть під гнітом смутку та водночас – стрепенаються від праведного гніву на тих, хто щодня забирає найсвітліших із нас.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
