Бути сильними, непохитними в переконаннях, йти до кінця, щоб захистити найрідніших: відчайдушні, безстрашні, ковані з криці, зі сталевим характером й впертою ціллю, єдиною… – захистити й уберегти. Це все про наших золотоніських захисників.
Серце обливається слізьми, коли золотонісці на площі чекають, схиливши голови, траурний кортеж з, ось ще донедавна сповнених сил і думок про майбутнє, захисників. Як триматися рідним, як жити далі без коханого та батька?! Яка висока, неосяжна й життєзламна ціна за спокій для всіх.
Дійсно, ми прощаємося з найкращими, з тими, хто не озираючись пішов у перші дні повномасштабного вторгнення з єдиною ціллю - захистити й не пустити супостата до рідних країв. Вони не думали про збагачення, ухиляння чи «наступний раз». Вони своїми грудьми створили живий щит на передовій: сильні нащадки славних козаків. Горді й непереможні.
Олексій Ковтун був з тих, про яких кажуть: бачу ціль - не бачу перешкод. Вперше поривався піти на війну у 2014 році, тоді його стримали рідні. У 2022-му всі зрозуміли, що ніякі слова не допоможуть. І навіть не намагалися, щось змінити. Для нього головне, щоб його дівчата - дружина й донька, були в безпеці. Заради них він був готовий на все.
Чоловік не мав військової підготовки, але мав загострене почуття справедливості. За фахом – ветеринар, працював у різних сферах. 24 лютого, зібравши речі, мовчки пішов з хлопцями добровольцем.
49-річний Олексій ніколи не жалівся й не акцентував увагу на здоров’ї. Побратими знали, що в нього є «питання» зі спиною. Та ніхто не знав наскільки ці «питання» гострі. Знали, що після «виходів» йому треба було відновитися, полежати. Щоб носити бронежилет, золотонісцю кололи знеболювальне. Лікарі здивовано розводили руками: як можна воювати з такими проблемами? Непохитний, нездоланний, цілеспрямований…
— Він дуже нас з мамою оберігав від усієї правди. «Не хвилюйтесь. Все добре», - ці завчені нами фрази єдине, чим він описував своє життя на війні, - розповідає донька героя. На питання: «Чи не хотів він перепочити від великих навантажень на спину?» відповіла: «Про лікарняний та відпочинок у нього не було й мови. Єдине на чому ми наполягали – лікування, прийом відповідних препаратів. Ми його вмовляли придбати пігулки та пропити курс. Він навідріз відмовився. Сказав: «Я приїду на ротацію і все вирішимо!»
Коли чоловік проїжджав деокупованими містами – жахався від скоєного нелюдами. І ще більше дотримувався думки: «Не допустити орків додому». Олексій дуже переймався за життя і долю своїх рідних, звинувачував себе в тому, що залишив їх без чоловічого плеча. Але по-іншому не міг. Він мав зробити все від себе залежне для їхнього захисту. І зробив це.
Чорний траурний кортеж, ріки сліз, і посиротілі сім’ї - ціна прогулянок містом, ігор з дітьми у власних будинках та неспішної ранкової кави золотонісців.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
