Їх називають янголами у білих халатах. Але це в мирний час. Наразі вони загартовані воїни зі сталевими нервами і єдиною ціллю – врятувати життя якомога більшій кількості українців. Тут і зараз. Без сну і відпочинку. Вони ризикують життям і здоров’ям заради одного – довгожданої Перемоги. Беззмінні янголи-охоронці і борці з, подекуди здається, надлюдськими можливостями – лікарі. Сьогодні ми познайомимо читачів з нашою землячкою, людиною, яка не уявляє життя без своєї ризикованої професії, відданою, відповідальною і цілеспрямованою військовою лікаркою родом із Золотоніщини.
Навчалася у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця за спеціальністю лікарська справа. У 2019 році закінчила Українську військово-медичну академію. 24 лютого зустріла на роботі. Працювала лікарем-ординатором відділення невідкладної допомоги у військово-медичному клінічному центрі.
— 23 лютого нас зібрали у медзакладі, ми повинні були виїжджати ближче до кордону. Вже була сформована бригада: я, лікар-хірург, травматолог, медсестра-анастезистка, медсестра операційна. Машина готова. Нам провели інструктаж, і до 4 ранку ми чекали відправки. Не дочекавшись, нас відпустили додому. Ми з хірургом підійшли до машини, закинули речі і почали прогрівати машину, коли чуємо: «Бабах, бабах!». Колега каже: «Мабуть, глуши машину, ми приїхали». З того часу ми з госпіталю не виходили місяць. Перший раз на вулицю вийшла, мабуть, в березні, сходила на квартиру, щоб викинути продукти з холодильника.
У перший тиждень війни поранених завозили цілодобово
— Я не пам’ятаю цей місяць детально. Хоча казали, що в перший тиждень нам возили людей цілодобово, а я не пам’ятаю... Чи в мене тоді сон з роботою переплівся… Пам’ятаю, що було багато різноманітних поранень голови, кінцівок, судини, животи, грудні клітини, багато осколкових, вогнепальних поранень. Ці постійні ракети…
— Багато хто просив зберегти кінцівку, коли це було неможливо. І це було найтяжче. Багато пацієнтів лякалися, коли не чули голосу: «Тая, ви де? Я не чую ваш голос, я буду жити? У мене буде нога? Врятуйте тільки! Болить, лікарю, ви де?». Кажу, спокійно, все нормально. Я їх змушувала дивитись тільки мені в очі.
— Я завжди знала, що мені о 6 ранку потрібно сходити в душ, поки триває комендантська година. Все-таки люди дотримувалися обмежень і відповідно рятували себе цим. А потім з 7 ранку починалось: люди йдуть по волонтерку, за продуктами, ракети ці прилітають і відповідно всіх поранених до нас.
— Не було такого, щоб ще якісь справи робили, ти просто постійно рятуєш чиєсь життя. Я не знаю, коли ми їли. Нас столова взагалі годувала там, три рази в день у певний час. Якщо встигаєш, то ти йдеш туди, а як ні, то голодний.
Дрімали, сидячи на стільцях чи обпершись об стінку…
— Я лікарка-анастезіологиня, можу працювати і в операційній палаті, і в палаті інтенсивної терапії. А під час дії воєнного стану у нас взагалі була створена протишокова палата. Туди приносять пацієнтів з нуля, без нічого, і починаючи з того, що ти їх роздягаєш, оцінюєш їх стан, чи потребують вони інтубації, одним словом - рятуєш життя. У нас там і відкриті масажі серця робилися, і лапаротомії. Тому що тут ти повинен максимально стабілізувати пацієнта. Багато хто в цій палаті помирав, багато кого вже мертвими приносили.
Перші два тижні війни я жила в цій палаті, і навіть спала на тих столах. Бувало, що ти спиш, а тобі вже приносять тіло. Ми працювали і спали в перервах, де нагода випаде: на стільцях, обпершись об стіну... Нас попереджали, що до нас скоро заїде декілька тяжких. Ми вже напоготові: рукавички та маски вділи і сидимо, дрімаємо в очікуванні. Тут привезли пацієнта - ти раз - прокинувся і далі працюєш.
Пам’ятаю, що був такий потік хворих, що я не встигала змінити рукавички. Тільки одного винесли, я почала їх знімати, а іншого вже заносять. І я не встигаю це зробити. Ми приймали цивільних, ми приймали військових - всіх поранених несли до нас. Інколи таке було, що всі апарати ШВЛ зайняті, з 20 лише 2 залишилося. І ти думаєш, а що ж далі?..
«Як тебе звати? Якщо помремо, то хоч знайомими!»
— Були за десять кілометрів від орків, на Ізюмському напрямку. Ми стояли у звичайній цивільній лікарні. До нас надходило по 80 осіб на день. Мені багато чого запам’яталося відтоді на все життя. Але коли ти один, адже просто нікому тобі допомогти, а ти розумієш, що в тебе немає права вже помилитись, окрім тебе їм ніхто не допоможе. Ти маєш зробити все, від тебе залежне, ти маєш врятувати всіх.
І в мене одного пацієнта з палати вивозять, а на іншому столі лежить ще один з пораненими кінцівками. Оголошують, що заходить ворожа ДРГ, всі побігли у підвал. Ми з пацієнтом залишаємося вдвох у палаті. Він лежить роздягнений і каже: «У мене зброю забрали, подайте в мене там за поясом ПМ лежить». Дістаю зброю: «Давай я тебе накрию простирадлом, якщо до нас зайдуть, то прикинешся мертвим». Він з подивом: «Давайте, правда я ще мертвим не прикидався». Я його накриваю простирадлом і кажу: «Все буває вперше!». Я сідаю біля нього і питаю: «Як тебе звати? Якщо помремо, то хоч знайомі будемо». Він: «Даня». А я: «Тая». Не пам’ятаю про що ми говорили, але думала, що я ще не все у своєму житті спробувала, щоб отак просто сидіти помирати. Потім якось відбилися, всі живі-здорові залишилися.
Іншого разу ми в підвалі сиділи, перечікували черговий напад. Я дівчат вчила як в ПМ магазин патрони запихати. Руки в них трусяться, і я пам’ятаю, що кажу: «Один магазин з патронами, один без. Тільки обережно, щоб ти патрон в патронник не засунула. Коли знімаєш із запобіжника, патрон заходить в патронник, і навіть якщо ти вийняла магазин, він залишається у зброї!».
Я можу забути сходити в душ чи поїсти, але свою роботу пам’ятаю на зубок
— Я люблю свою роботу. Це буває важко. Буває, що ти зовсім виснажений, але я все одно люблю її. Я знаю, як її робити, і вже напевно змирилася з постійним стресом. Перші дні руки-ноги трусилися біля кожного хворого. А тепер це наскільки просто, буденно… Я навчилася з цим жити, акліматизувалася до обставин, мабуть. Це просто, коли виходиш на якийсь такий рівень, коли адаптуєшся під обставини і робиш свою роботу - проводиш маніпуляції, рятуєш пацієнтів. «Підключичка» (катетеризація підключичних вен) одна зі складних маніпуляцій - я їх вже ставила на автоматі.
Щоб «зарядити батарейки» мені треба поспати, от якщо я виспалась, то це взагалі прекрасно. Я можу забути сходити в душ чи поїсти, а от те, що мені потрібно робити – це я не забуду тепер ніколи. Я навіть як поїхала в гарячу точку, всі там стресували, переживали, а я чітко знала, що мені потрібно робити. У мене вже склався в голові цей алгоритм, що за чим ти маєш робити покроково.
Боюсь, що двері цивільної медицини для мене закриті
— Якщо не працюєш в команді, то в тебе нічого не виходить. Медрота, з якою я була на передовій - це відчайдушні люди і прекрасні спеціалісти, ми досі підтримуємо зв'язок. У нас був певний рівень довіри та відповідальність. Якщо в тебе немає командної злагодженості, то все йтиме шкереберть.
— У нас зараз розширився штат. Колектив поповнився молодими, але досвідченими, які пройшли Маріуполь і вийшли з облави. Таке може бути тільки під час війни.
— Не знаю, можливо пріоритети якісь змінилися. Я після війни хочу звільнитися й піти в цивільну медицину, заспокоїтися, ходити за графіком на роботу, мати вихідні. Але боюсь, що я вже не зможу жити без цього викиду адреналіну, коли тобі приносять пацієнта і тобі зараз, негайно потрібно його рятувати, переливати по 10 літер крові… Я не знаю чи зможу без цього жити.
Перемога буде за нами!
Батьки переживають, що в тилу нічого не роблять. Це неправильно, немає в цій війні людей, які нічого не роблять. Кожен на своєму місці робить все залежне від себе. Хтось цілодобово працює на роботі, як ми, хтось донатить, інший волонтерить — і це все частинки одного пазлу під назвою «Перемога». І її наближення залежить від інтенсивної роботи кожного на своєму місці.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
