Володимир Магайський знаний у Золотоноші підприємець, волонтер. У перший день війни не роздумуючи поповнив ряди захисників. Восени привернув до себе увагу семиметровими муралами козаків, які височіють на стінах його новобудови. Як переніс службу і навіщо пропонує обмін щойно розмальованого будинку – про це поспілкувалися детально.
Перші дні лютого
— Почалася війна. 24 лютого о 7 ранку до мене приїхали діти. Разом з рідними на сімейній раді обговорили події і шляхи подальшого життя. Прийняли рішення, що я іду на фронт, а діти залишаються і продовжують підприємницьку й волонтерську діяльність, відраховують 10 % від прибутку на потреби армії. Чого пішов? Я всього бачив у житті. А їм ще жити. Я був білоручка, я не вмів стріляти. Там мене усьому навчили.
— Навіть форми не було, присягу приймав у цивільному одязі. У військкоматі мене відразу не прийняли, через вік. Мені 35 залишилось до ста. Я ненавидів полювання, бо мене нудило від крові. А тут прийшов, за пару годину отримав зброю, а ще через декілька вже був з побратимами на Пальмірському кільці на блокпосту. Там розмістили палатку на 20 ліжкомісць, але нас там було 40. Як оселедці в банці. А такій «Білосніжці» як я, коли звик двічі-тричі на день чистити зуби та мати свіжу сорочку, білосніжну постіль…було не звично.
— Коли прийшов туди, зрозумів, наскільки був слабкий і не готовий. Я примхливий: у мене все завжди приготовлено. Щоденні навчання – це чудово. Спочатку ми вистрелювали по одному ріжку і це по вухах так лупило. Потім через 10-15 днів, я почав «відчувати» зброю, почав влучати в ціль. Ми були у взводі гранатометників, нам давали по 1 гранаті. Тут я став справжнім вояком, а не «розмазньою» яким був у цивільному житті.
Блокпост – це не просто «простой», а вишкіл
Стоячи на перешкоді, золотонісці набували досвіду. За деякий час вже орієнтувалися, на що саме в першу чергу потрібно звертати увагу.
— Якось до нас, недосвідчених новобранців, хлопці з попереднього чергового посту кричать: «Танки, «зетки»!».. Що сталося у наметі - в усіх паніка! Такий ґвалт зчинився! Один побратим схопив три чоботи, інший – один. Сміялися потім довго. Це був дійсно танк, але трофейний, який тягли на лафеті. Черговий крикнув те, що бачив, а ми сприйняли слова як загрозу.
— Я кажу, за цей час держава скільки в мене вклала. Дайте хоча б десяток орків вкласти! – емоційно підкреслює золотонісець. З тих пір він вдома, проте продовжує вести свою битву – волонтерську. Регулярно на зв’язку зі своїми побратимами, докладає всіх зусиль, щоб забезпечити їх необхідним. - Захищати свою країну йшов за покликом душі. А мені за це ще й платили гроші. Тому я вирішив ці кошти увіковічити на стінах будинку.
Щодо шедевру
Втілити задумане допомогли харківські волонтери на чолі з Яною Волк. Будинок розмальований поетапно відповідно до розвитку подій. На стінах початок війни, її активна фаза і перемога.
— Творчий колектив з Харкова - це неймовірні люди. Вони цілодобово тут сиділи. І зробили все так, як я уявляв, дуже талановиті. Крім того не взяли й копійки за роботу, лише витрати на матеріали, - підкреслив Володимир.
Для них Золотоноша – це перше місто, яке після Харкова зустріло переселенців теплом і щирістю. Тому коли запропонували нарешті прикрасити стіни у цьому місті - вони погодилися з радістю. «А ми ж за любий «кіпіш», тільки б ми перемогли!».
— Малюнок не складний, тому ми б справилися за кілька тижнів при хорошій погоді, але восени дощило, тож робота трохи затяглася. Фарбу використовували різну і в балончиках і водоемульсійну - у нас змішана техніка, - пояснює Яна про роботу над 150-метровим муралом. Каже, що такого щирого і душевного замовника у них ніколи не було. – Він радів усьому, як дитина. Щодня телефонував і казав, що все подобається. Я таких людей не бачила ніколи, щоб настільки був захоплений роботою.
Екскурс у задум
Володимир Магайський переходить до тлумачення намальованого на першій стіні.
- Як я бачу цю сторону. Козак. Він іще десь сонний, не розбуркався - ситуація на ранок 24 лютого. У нього немає ніякої зброї, лише те, що валялося від дідів-прадідів десь у підвалах-погребах… Він схопив булаву, шаблюку і пішов захищати Батьківщину. Ця стіна – уособлення нашого захисника- козака. Нас ніколи не підкуплять і не залякають.
— Внизу – друга армія світу. Вона ніколи не дивилася на себе в дзеркало, коли казала ці слова. Вона просто пишалася біля мікрофону. Марнославні нарциси. Наші бійці, не маючи зброї , а тільки гарячі серця, дух, жагу до перемоги і запал, крошили їх з таким завзяттям, яке передалося по крові від їхніх батьків-козаків.
Отут у нижній частині колишні очільники держави. У нас було 5 президентів, я їх називаю ПЯЮКК. У моєму розумінні – оце їхні обличчя. Це їхня провина, що у нас війна: роздали, повірили в чужі обіцянки.
Наступна стіна це воєнні будні. Якщо уважно придивитися, можна нарахувати 13 списів. Першою була ідея втілення силуетів-образів моїх побратимів. Порадившись, вирішили зобразити 13 списів. 12 і 1. І тут козак, який був завжди і всюди. Люблячий свою батьківщину, свій народ.
Стіна Перемоги
Це вже Україна, яка почне відбудову. Спочатку, звісно, треба посадити, засіяти, виростити і зібрати. Щоб ми були ситі і сильні. Ми все витримаємо й виграємо, ми незламні й незалежні, а ще працьовиті й згуртовані. Єдина держава у світі, де сьогодні побили студентів, а на завтра на стадіон вийшли мільйон українців. Я вірю, що українська буде міжнародною мовою, а українська держава та українська армія стануть прикладом для наслідування й відродження всіх пригнічених й загноблених народностей. Ми будемо еталоном незалежності, на який рівнятимуться в усьому світі. Бо в нас люди неповторні.
— Ми 60 років розмовляли російською. Наразі важко відразу перейти на чисту українську, але я стараюсь. Для мене, щоб висловити думку, потрібно перекласти кожне слово в голові. Звісно за цей час вже вся чіткість фраз втрачається, - пояснює свою позицію Володимир Миколайович. - Після Перемоги створити спеціальні групи, щоб у спокійному, душевному колі навчитися не просто розуміти, а вільно думати українською.
Десять позашляховиків для ЗСУ за будинок
Наразі золотонісець продовжує активно волонтерити. Чоловік акцентує увагу на тому, що благодійництвом займається не він сам, а разом з дітьми – Мариною й Олександром. Крім того, нещодавно на паркані підприємець вивісив вражаючу рекламу: «Обміняю будинок на 10 позашляховиків».
— Наразі ситуація така: один приліт і цього будинку немає. Так от, щоб не було в нас цих «ситуацій», потрібно максимально підтримувати хлопців. Абсолютно не шкода. Це мій вклад у перемогу. А я побудую краще. Добре було б, якби в кузові лежало ще дві запаски, а в бардачку прилад нічного бачення, - підсумував чоловік.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
