Наші діти народжуються в підвалах
Наші діти навчаються в сховищах
Наші діти втрачають рідних
Наші діти виїжджають за кордон
Наші діти здригаються уві сні
Наші діти засинають під звуки сирени
Наші діти дорослішають рано…
Діти війни 2022 року
Їх називають дітьми війни нинішньої – жорстокої, страшної, кровопролитної. Та ми вже це проживали. У минулому столітті.
Стаття 1 Закону України «Про соціальний захист дітей війни»: «Діти війни – громадяни України, яким на час закінчення ІІ світової війни – 2 вересня 1945 року було менше 18 років».
Вони вже в поважному віці, та часом у снах бачать своє сумне дитинство.
Зі спогадів Валентина Миколайовича Тарковського 1926 р. н., який навчався в Золотоніській школі № 1, «Спогади довоєнного школяра». м. Хмельницький, 2002 рік (Мовою оригіналу, скорочено).
«На початку липня (1941 р.), коли фронт був ще далеко, над Золотоношею з’явився перший німецький літак. На нього не звернули уваги, та я мав так званий театральний бінокль і роздивився хрести на крилах. Потім з літака впали шість бомб, почулись вибухи. Я приєднався до людей, що побігли дивитись на воронки, знайшов осколок розміром з долоню… Золотоноша місто величеньке, тому не всі бачили той літак і що там рвонуло не знали. Коли бомбили центр міста – бачили всі. Одна з бомб влучила у пекарню, у той відділ, де зберігалось борошно. Тоді загинув Ілько Хотимовський, який вчився у нашій школі […]
[…] Став свідком розстрілу командира Червоної Армії – від побаченого у роті пересохло, ноги почали тремтіти у колінах... сивина на моїй голові з’явилась дуже рано […]
[…] Лексикон німецького солдата був наступним : «Давай млеко!», «Давай масло!», «Давай яйки!»… тугодумам просвітлення в голові робили з допомогою кулака, дрючка або зброї […]
[…] Частина людей, майже вся молодь, була настроєна проти окупантів, частина зайняла вичікувальну позицію «поживемо – побачимо», а незначна частина з радістю пішла до них на службу […]
[…] Спроби патріотів послухати московське радіо закінчувалось розстрілом. Так загинув вчитель фізики Радченко М. С., який змайстрував радіоприймач собі і знайомому чоловікові – розстріляли обох. Натомість німецьке радіо вносило смуток для українців – звучали німецькі марші, пісні, передавали про перемогу німецької армії […]
[…] На початку війни багато простаків вважали, що німці – висококультурна і освічена нація, і війну почали щоб розпустити колгоспи… Після перших днів окупації наступало прояснення […]
[…] Німці дозволили видавати газету. З неї з’ясувалося, що німці – «визволителі від більшовиків, братній народ, після звільнення повернуться додому…. Писали, що наша молодь вчитиметься у німецьких університетах. Але їм не потрібні були вчені люди, бо звичайні школи закривали […]
[…] Німці встановили податок на власників свиней – одну – собі, три – їм, правда пізніше змилостивилися – із двох свиней – одну – їм […]
[…] Весною 1942 року з’явились плакати, що закликали молодь їхати до Німеччини - «Ми вас навчимо працювати!». Деякі люди повірили… Першою була партія добровольців, чоловік триста, переважно з віддалених сіл. Через місяць почали надходити листи, почали повертатися хворі та інваліди і розповіли про стан речей: «Майже всі знаходяться в таборах, основна їжа – брюква, хліба – 300 грамів…» Бажаючих їхати не стало, почались облави, примусове вивезення […]
[…] У 1942 році почастішали розстріли «незадоволених» новим порядком… І ось навіть до самої тупої баби з глухого села дійшло – що ні на яку справедливість з боку німців розраховувати не приходиться. Всі озлобились згуртувались, стали чекати часу, щоб поквитатися […]
[…] Ніч з 21 на 22 вересня (1943 р.) була тривожною: поблизу горів птахокомбінат, підпалений німцями, та нарешті з’явився наш літак, який випустив з десяток освітлювальних ракет та трохи постріляв з кулемета…. Через річку у центрі було два мости: транспортний та пішохідний. Транспортний німці зірвали, а пішохідний пошкодили. Зразу ж знайшлися ентузіасти і почали будувати два мости. Із знайомими хлопцями носив колоди для нижчого мосту. Робота йшла швидко і до четвертої години мости були готові […]
[…] Ранком (23 вересня) у місто вступили регулярні частини Червоної Армії, вдень проходили пошуки німців, що переховувалися […]
[…] З окупацією було покінчено…»
Діти війни народжувалися під звуки вибухів, у морозні зими і за літньої спеки. Хтось вже спочиває вічним сном, а дехто з жахом порівнює нинішніх злих людиноненависних загарбників – рашистів з тодішніми фашистами. У чомусь нинішні схожі на тих, а в дечому — навіть «переплюнули».
За матеріалами Золотоніського краєзнавчого музею ім. М. Ф. Пономаренка
підготувала Віта Ямборська
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
