У наших українських родинах так вже повелося, що давні іграшки своїх дітей, батьки передають у спадок внукам. У родині знайомих із Кропивни такою забавкою є плюшевий ведмедик, якому вже понад 30 років. Він має далеко не товарний вигляд і навряд чи став би конкурентом сучасним новомодним 3D-іграшкам. Але саме він є улюбленцем молодшої доньки - Марини. Саме цей ведмедик був найтерплячішим пацієнтом, який чудово реагував на будь-якого роду анестезію, пілотні проєкти та апробацію нових ліків на ведмежий організм. Тільки він знає, скільки разів йому ампутували і знову пришивали під час операції лапи. Завдяки його стійкості дівчинка і здійснила свою дитячу мрію – стала лікаркою.
Спочатку Маринка вступила до Черкаського медичного коледжу. Як вчорашні дев’ятикласники змогли розгледіти у тендітній дівчині лідера зі сформованими поглядами і твердою життєвою позицією, нам не відомо. Проте у групі відразу довірили бути старостою саме Маринці. За рік студентка пройшла шкільний предметний курс середньої школи і виявила бажання складати ЗНО – зовнішнє незалежне оцінювання. Маючи на руках сертифікат, звернулася із заявою про відрахування до адміністрації закладу. Щоб не втратити тямущу студентку, Марину попередили, що після провалу на вступних іспитах, дорога назад буде закритою. Та екзамени до Дніпропетровської медичної академії наполеглива дівчина здала блискуче: її зарахували на державну форму навчання. Шість років у медакадемії. Трирічне стажування в інтернатурі пройшла у Київській клініці.
24 лютого жінкам-медикам командування дозволило виїхати на безпечну територію, але вона відмовилася. «Не буду тікати, я не залишу немічних поранених, я за них відповідаю», - такою була її відповідь.
—Я теж службовець, - розповідає старша сестра Марини, майор держслужби. – Тому коли місто опинилося в облозі, відразу ж зателефонувала з пропозицією: приїду і тебе звідти заберу, є гуманітарні коридори.
— Нікуди не поїду, я тут потрібна, - відрубала сестра. – Ти що мені пропонуєш?
— Але ж мені тебе жаль, - не відступала Альона.
— Не треба мене жаліти, ми тут стоїмо за нашу свободу, за майбутнє України. Це, щоб ти розуміла!
— Але ж мені так хочеться, щоб ти була в безпеці…
— Буде, як буде! У кожного своя доля.
Вперше зв’язок із Маринкою пропав на початку березня. Тоді вона 8 днів не виходила на зв’язок. Напередодні був такий випадок. Дівчина поспілкувалася з мамою, потім із сестрою. Під час розмови Альона почула у слухавці крик сестри і … тишу. Монолог обірвався… Тільки через 8 діб зателефонувала і зізналася, що бесіду вела з даху 3-поверхового будинку, у який вцілила бомба. На щастя, все обійшлося, відбулася переляком, але з огляду безпеки телефонувати не було змоги.
Про те, як важко виживати в оточенні Марина не розповідала. Ніколи не розказувала про своїх поранених, для яких вона – єдина надія на порятунок.
Дивлюся на фото усміхненої дівчини і диву даюся – звідки у ній стільки стійкості, впевненості, віри! Вона, не раз дивлячись смерті у вічі, попередила своїх батьків: тіла мого не шукайте, ви його однак ніколи не знайдете.
Вдруге звістки від молодшої сестри і доньки перестали надходити після 5 квітня. Спливали довгі дні очікувань. Зателефонувало командування: ваша донька в полоні росіян, не турбуйтеся, до неї добре ставляться.
Переживання, занепокоєння, переймання – у родині про це не прийнято говорити.
— Вона вибрала свою дорогу. Це її особисте рішення і ми не маємо права казати: печи пиріжки, сиди вдома, народжуй дітей, - твердо переконана мама, котра має педагогічну освіту і тривалий час зігрівала материнськими теплом обездолених вихованців дитбудинку. – У кожного своя доля і свій шлях, своє бачення на власне життя. Кожна людина повинна прожити його так, як вважає за потрібне. Батьки жодним чином не мусять впливати на вибір своєї дитини.
… Дитинство Маринки пройшло разом з двоюрідним братиком Валерієм. Вони ровесники, дівчинка молодша на 5 місяців. Нині вони обоє на Сході країни, в самому пеклі війни. Під час нечастих виходів в ефір з рідними у кожного з них на вустах найперше питання: «Як там Маринка?», «Як там Валерій?». Напередодні Великодніх свят мама як завжди напекла смачних, духмяних пасок. Дякуючи волонтерам, Валерій смакував ними вже у Чистий четвер. В окупований Маріуполь до Маринки мамині хлібці не доїхали…
— Юний родич родини – Вадим Брикун створив нарис «Звичайна історія про надзвичайних людей», де повідав світу про сестер – Марину та Альону, таких різних, але таких схожих своїми характерами, внутрішнім незламним стержнем і відданістю країні своїх пращурів.
— Зараз найважче відповідати знайомим, друзям, близьким на питання «Як там Маринка?», - ділиться старша сестра. – Просто відказую: «Ждем звісток!» Вірю, що все в неї буде добре і вона повернеться, бо інакше й бути не може. Її ж всі чекають.
Як вказано у наказі Президента держави, старший лейтенанта медичної служби Марина Іванівна відзначена за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Як ви зрозуміли, цей матеріал був написаний у квітні. Наразі вересень. Оборонці Маріуполя вже понад 100 днів у полоні рашистів. Днями родичі отримали звістку від молодшої доньки, яку вона змогла передати із застінків в’язниці, де її утримують разом з побратимами. Вона просить забрати речі з міста, де служила, зауважуючи, якщо це можливо. Тобто, дівчина не впевнена, що місто, де дислокувалася частина, не окуповане.
Зараз солдатів утримують у неналежних умовах. Росія не дотримується положень Женевської конвенції. Цей документ гарантує полоненим нормальні умови перебування у місці тримання. Також, він гарантує гуманне ставлення до всіх військовослужбовців, які потрапили до полону через поранення. Вони сподіваються, що спільні зусилля міжнародних організацій і світових лідерів дозволять вплинути на країну-агресора.
Рідні військової лікарки зустрічалися у Києві з представниками координаційного штабу з обміну полоненими. Це було на початку серпня. Минув місяць, а жінки-медики до сих пір у полоні. Серед них – наша юна Маринка, яка щодня чекає від нас допомоги. Привернути увагу світу до долі героїчних захисників та захисниць Маріуполя – головне завдання для нас сьогодні. Не мовчіть! Мовчання і байдужість – вбиває.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
